...

1

by teraxis1

on

Report

Category:

Documents

Download: 0

Comment: 0

110

views

Comments

Description

Download 1

Transcript

Заснований 1995 р. Засновник – Національний університет внутрiшнiх справ Зареєстрований Міністерством України у справах преси та інформації Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КВ, №1671 від 19.10.95 Виходить тричі на рік andru@adm.univd.kharkov.ua Міністерство внутрішніх справ України Вісник Національного університету внутрішніх справ Спецвипуск До 10-річчя утворення Національного університету внутрішніх справ Адреса редакції: Україна, 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27 Телефони: (0572) 503-168; 503-191 Адреса електронної пошти: –1– Харків 2002 2 Вісник включено до переліку №1 наукових фахових видань ВАК України з юридичних , соціологічних наук та науки державного управління (Бюлетень ВАК України , 1999. №4) Редакційна колегія: О.М. Бандурка – д-р юрид. наук, проф. (відповідальний редактор); О.Н. Ярмиш – д-р юрид. наук, проф. (заступник відповідального редактора); П.М. Львова – вiдповідальний секретар; К.В. Астахова – д-р іст. наук, проф.; Е.А. Афонін – д-р соціол. наук, проф.; В.С. Бакіров – д-р соціол. наук, проф.; С.П. Бочарова – д-р психол. наук, проф.; В.С. Буцевицький – д-р політич. наук, проф.; Л.П. Гарчева – д-р іст. наук, доц.; В.А. Гошовська – д-р політич. наук, проф.; В.А. Греченко – д-р iст. наук, проф.; В.В. Глущенко – д-р екон. наук, проф.; В.А. Друзь – д-р бiол. наук, проф.; М.М. Кім – д-р кон. наук, проф.; Є. В. Ковальов – д-р екон. наук, проф.; О.М. Кривуля – д-р фiлос. наук, проф.; Л.М. Перелигіна – д-р біол. наук, проф.; Є.А. Подольська – д-р соціол. наук, проф.; М.І. Сазонов – д-р філос. наук, проф.; Н.Г. Самойлов – д-р біол. наук, проф.; О.Ф. Скакун – д-р юрид. наук, проф.; О.П. Снігерьов – д-р юрид. наук, проф.; В.М. Соболєв – д-р екон. наук, проф.; В.О. Соболєв – д-р соціол. наук, проф.; Л.Д. Тимченко – д-р юрид. наук, проф.; В.Д. Титов – д-р філос. наук, проф.; О.В. Тягло – д-р філос. наук, проф.; Ю.О. Чернецький – д-р соціол. наук, проф.; Л.Ф. Шестопалова – д- р психол. наук, проф.; В.В. Шкода – д-р філос. наук, проф.; С.В. Яковлєв – д-р фiз.-мат. наук, проф; О.Л. Яременко – д-р екон. наук, проф. У спеціальному ювілейному випуску розглядаються проблеми теоретичного та науково-методичного забезпечення правоохоронної діяльності в Україні. Висвітлено здобутки, сучасний стан та перспективи розвитку вузівської науки у зв’язку з 10-річчям заснування провідного закладу відомчої освіти – Національного університету внутрішніх справ. Для науковців, правоохоронців-практиків, слухачів, курсантів та студентів юридичних вузів. Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій. 1201000000-02 справ, 2002 ©Національний –3– університет внутрiшнiх О.М. Бандурка, ректор Нац. ун-ту внутр. справ, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ: ДЕСЯТЬ РОКІВ СТАНОВЛЕННЯ МІЛІЦЕЙСЬКОГО ВУЗУ НОВОЇ ГЕНЕРАЦІЇ Скоро виповниться чотири з половиною десятиліття моєї служби в органах внутрішніх справ. Сорок років з них (так вже склалася доля) я працюю на керівних посадах, що завжди спонукало ставитись до питань підготовки кадрів, науковометодичного забезпечення боротьби зі злочинністю з особливою увагою. Як начальник райвідділу, керівник служби, начальник главку міністерства, управління внутрішніх справ однієї з найкрупніших в економічному та культурному відношенні областей України, я був постійно зацікавлений у тому, щоб під моїм керівництвом працювали справжні професіонали. Діяльність органів внутрішніх справ здійснювалась, здійснюється і буде завжди здійснюватись людьми і заради людей, захисту їх прав, життя, здоров’я, власності, суспільних відносин. Пригадуючи власне напружене життя, зайвий раз впевнююсь, що ніколи не відділяв у своїх працівників особисті якості від професійних, направляв людей, здатних удосконалюватись, фахово зростати, навчатись до Харківського юридичного інституту, Київської вищої школи міліції, інших вищих шкіл на території колишнього СРСР, Академії МВС Союзу в Москві. Сьогодні мої учні обіймають високі керівні посади, належать до когорти кращих професіоналів у системі. У той же час, працюючи на практиці, організовуючи роботу служб і підрозділів, розкриваючи тяжкі й заплутані злочини, я постійно знаходив час, щоб ознайомитись зі здобутками нашої міліцейської науки, збирати методичні новинки, бо вони – це той інструментарій, та зброя, котра дозволяє захистити наших громадян і, врешті, зберегти власних працівників. Одночасно, за давньою звичкою аналізувати, почав поступово формувати власну модель новітнього навчального закладу, який би готував працівників для органів внутрішніх справ. Якби я у той час повністю змалював її, таку, як бачилось років п’ятнадцять тому, мене б, мабуть, вважали за мрійника. Я хотів одночасно і подолати «кастову» обмеженість відомчих навчальних закладів радянських часів, і не «втопити» міліцейську, правоохоронну спрямованість у морі цивільної вищої школи з її академічністю, широким демократизмом, схильністю часом до надмірного теоретизування. Сьогодні часто говорять про те, що Національний університет внутрішніх справ – це моє творіння. Я б сказав інакше – це мій задум, який я цілеспрямовано уже протягом десяти років втілюю в життя. У цій роботі я завжди прагнув увібрати весь досвід, не тільки власний, 4 а і той, що був накопичений моїми вчителями, колегами, учнями. Майбутній вищий навчальний заклад повинен був стати складною, але стрункою системою, розвиватись випереджувально, заздалегідь готуючись до змін в діяльності органів внутрішніх справ, її пріоритетів, враховувати зміни оперативної обстановки – і, ширше, – стану суспільства в цілому. Відповідальність, яку покладає справа підготовки кадрів для органів внутрішніх справ, розробки науково-методичних засад боротьби зі злочинністю, її профілактики, забезпечення громадської безпеки, величезна. Згадуються слова уславленого партизанського ватажка, Сидора Ковпака, сказані ним шістдесят років тому: «Хиби – це наша кров, дурість – це наша кров». Їх цілком можна віднести і до правоохоронної діяльності. Вона є відповідником суспільного розвитку, а це означає, що розвивається, ускладнюється, потребує відповідного організаційно-структурного, матеріально-технічного, але перш за все кадрового забезпечення. Тому фахівець – правоохоронець майбутнього сприймався і сприймається як високодуховна особистість, патріот, чуйна, чутлива до чужого болю людина, в котрій гармонійно поєднуються знання і вміння, теоретичний багаж, що забезпечує здатність постійно професійно вдосконалюватись, і найвища кваліфікація поліцейського, який завжди знає, що, коли і як треба робити, і діє в штатних і нештатних ситуаціях оптимально. Розгалуження спеціальностей практичних працівників органів внутрішніх справ, яке викликане потребами життя, вимагало повної відповідності спеціалізації наших випускників не тільки «на сьогодні», а й «на завтра», і навіть «післязавтра». Отже, формувалась концепція поліцейського вузу. Він мав бути: – національним, в кращому розумінні цього слова, – тобто слугувати національним інтересам в галузі охорони правового порядку; – універсальним – готувати фахівців для всіх напрямів роботи в системі МВС України; – багатоступеневим – повинен існувати навчальний підрозділ для кожного щабля сходження в світ знань – від старшокласника, який хоче і здатен служити в майбутньому в органах внутрішніх справ, до досвідченого працівника, якого треба підготувати для призначення на високу керівну посаду, а також докторанта, котрий прагне випустити ґрунтовну наукову роботу – докторську дисертацію; – єдиним у своїй складності, з гармонійним поєднанням єдиноначальності і вузівської автономії, високою управлінською культурою та оптимальною структурою, яка б забезпечувала підготовку кадрів для всіх регіонів України; – високонауковим – мати науково-дослідницький потенціал найвищого гатунку, при цьому орієнтованим на прикладну науку, на розробки, здатні методично озброїти органи внутрішніх справ на перспективу, повністю забезпечити теоретичний фундамент як для законодавчих, так і відомчих нормативно-правових актів, котрі регулюють діяльність системи МВС; –5– – високотехнологічним – постійно вдосконалюватись у своєму розвитку, використовувати кращі освітянські, інформаційні технології, сучасну методологічну базу наукових досліджень, кращі методи соціальної та виховної роботи; – висококомунікативним – здатним до активної, творчої участі в міжвузівській (в рамках України) та міжнародній освітній та науковій кооперації; – нерозривно пов’язаним в усій своїй діяльності з практикою функціонування органів внутрішніх справ України; – мати в своєму складі науково-педагогічних працівників найвищого професійного рівня. Створення і становлення такого вищого навчального закладу МВС України відбувалось в контексті ще трьох, більш високих рівнів системоутворюючих процесів. Перший, це – формування системи освіти і науки МВС України, яка одночасно є підсистемою кадрової роботи, змін в кадровій політиці відповідно до реформування самої системи Міністерства внутрішніх справ. У той же час перетворення в системі МВС України, приведення її у відповідність до сучасних стандартів правоохоронної діяльності як соціально-обслуговуючої діяльності є невід’ємною складовою розбудови в Україні демократичної правової соціальної держави (див.: схема 1). Таке бачення цього навчального закладу, який 9 січня 2002 року відзначив своє десятиріччя, сформувалось не одномоментно. Окреслимо основні віхи становлення Національного університету внутрішніх справ. Він створювався не на порожньому місці. В цілому була розроблена його концепція, малася мінімальна навчально-матеріальна база колишніх Вищих курсів БРСВ СРСР, Спеціальний факультет Української юридичної академії вже вів підготовку фахівців, інститут створювався у Харкові, де склалася одна з кращих, найбільш визнаних і авторитетних юридичних шкіл колишнього Радянського Союзу. Було і необхідне нормативно-правове підґрунтя. У листопаді 1990 р. авторові цих рядків довелось взяти безпосередню участь і в ініціюванні, і в розробці постанови Верховної Ради (тоді ще УРСР) «Про невідкладні заходи по зміцненню законності та правопорядку в республіці». Саме там було закладено рішення про створення у Харкові вищої школи міліції (тоді ще використовувалась звична для радянських часів термінологія, хоча вже було ясно, що рамки такого вузу затісні з точки зору вимог кінця ХХ – початку ХХІ ст.). 9 січня 1992 р. був підписаний спільний наказ Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти України та Міністерства внутрішніх справ України №8/7 про створення Харківського інституту внутрішніх справ. Певний час він діяв при Українській юридичній академії, але досить швидко зміцнів і рушив у «самостійне плавання» по освітянських хвилях. Як відомо, управлінська діяльність є цілеспрямованим вольовим впливом суб’єкта управління на його об’єкт, а це передбачає градацію цілей, визначення співвідношення цілей і підцілей, а отже – вибір тактичних ходів у реалізації загальної стратегії розвитку. Інститут починався з юридичної освіти, з 6 того, що найперше потрібно слідчому, оперативному працівнику. Та вже тоді, в перші місяці й роки роботи нового вищого навчального закладу, в наших лавах були висококваліфіковані фахівці – неюристи. Це було симптоматично – керівництво інституту думало про завтрашній день, готувало базу для реалізації ідеї багатопрофільності нашого навчального закладу. Формуючи власну філософську школу (думаю, все-таки наявність двох докторів і доброго десятка кандидатів наук дає підстави говорити саме так), ми закладали підвалини нашої великої науки, створювали можливість для юристів, соціологів, економістів користуватися найсучаснішими здобутками методології наукових досліджень. Комплектування науково-педагогічними кадрами відбувалось з певним дисбалансом у бік представників цивільних вищих навчальних закладів, однак іншої можливості одразу ж забезпечити достатній рівень організації та змісту навчального процесу тоді не було. Відомчої системи вищої освіти як такої не існувало –прецедент Київської вищої школи міліції був поодинокий. Зауважу, що цей вуз сповна використав накопичений за майже сім десятиліть потенціал, швидко і успішно трансформувався спершу в Українську, потім в Національну академію внутрішніх справ. Для Харківського інституту це був орієнтир, ми бачили, до якого рівня треба прагнути, але обрали інший шлях, – створення великого, потужного і одночасно багатопрофільного вищого навчального закладу. З перших років ми були змушені працювати дуже напружено, адже органи внутрішніх справ чекали наших випускників. Інститут робив нові набори, довчав курсантів – українців з вищих шкіл міліції Радянського Союзу, які опинились за межами нашої незалежної держави. Таким чином, структура нашого вищого навчального закладу постійно розвивалася. У січні 1993 р. в інституті працювали три факультети: слідчо-криміналістичний, економічної безпеки, управління та інформатики, і відділення заочного навчання. В наступні роки виникли нові факультети: соціальнопсихологічний, громадської безпеки, працівників кримінальної міліції. 22 листопада 1994 р. відбувся, так би мовити, діалектичний «стрибок»– своєрідний перехід кількості в якість. Постановою Кабінету Міністрів України №787 на базі Харківського інституту внутрішніх справ був утворений Університет внутрішніх справ – перший, і протягом тривалого часу єдиний в світі. Тільки останнім часом (і не тому, що справа погана, а тому, що складна) у нас знайшлись послідовники в Санкт-Петербурзі. У 1997 р. розширилась географія роботи університету. У його складі був утворений Кримський факультет, де створено 8 кафедр. На той час успішно діяли відділення заочного навчання у Євпаторії та Сумах. Поки що наші стратегічні рішення виправдовуються практикою, самим життям. Поглиблене, фахове вивчення найсучасніших інформаційних технологій наші курсанти розпочали на факультеті управління та інформатики ще до того, як комп’ютерна злочинність в нашій країні стала доконаним –7– фактом. Служби соціальної та психологічної роботи не тільки комплектуються нашими випускниками, але й створені за рекомендаціями наших провідних науковців. Поглиблене викладання економічних дисциплін виявилось співзвучним етапу становлення ринкової економіки, коли можливості економічної злочинності стали незрівнянно ширшими, а «арсенал» злочинних методів збагатився порівняно з тими часами, коли оперативні апарати БРСВ розкривали порушення соціалістичної законності в сфері соціалістичного ж планового господарства. Питання низької кваліфікації працівників міліції громадської безпеки – а це величезна ділянка роботи – ми почали розв’язувати також заздалегідь. З’явився факультет №5, і тепер, в умовах, коли при реформуванні системи МВС України особливі завдання (і це не тільки виправданий, а і єдино можливий шлях) покладаються саме на міліцію громадської безпеки, на дільничних інспекторів, цей факультет виявився єдиним в системі, який готує таких фахівців. Потреба зростає, адже налагодити партнерський зв’язок, плідну взаємодію з населенням, співпрацю з громадськими організаціями, вивести на належну висоту профілактичну роботу – це принципове завдання працівника міліції громадської безпеки, яке вимагає глибоких юридичних, соціологічних, психологічних знань. Далі попит на таких фахівців неодмінно підвищиться. Думаємо про це, опрацьовуємо питання відкриття інституту громадської безпеки Національного університету внутрішніх справ. Зовсім недавно відкрито факультет з підготовки працівників кримінальної міліції. Тепер ми готуємо фахівців, оперативних працівників, орієнтованих на боротьбу з загальнокримінальною злочинністю. Десять років у нас працюють групи поглибленого вивчення іноземних мов. Як наслідок – наші представники в миротворчих контингентах Цивільної поліції ООН стабільно серед кращих представників органів внутрішніх справ України. Університет зробив висновки оперативно – і вже розпочались заняття на спеціальному факультеті, випускники якого будуть професіоналами – фахівцями з міжнародної правоохоронної діяльності. Першими в системі ми впровадили інтегроване навчання. Це вимагало великої методичної майстерності від наших провідних доцентів і викладачів, аби не переобтяжуючи курсантів, не перевантажуючи їх, давати поруч з освітньою кваліфікацією спеціаліста з однієї спеціальності кваліфікацію бакалавра – з іншої. Так ми подолали небезпеку того, щоб готувати просто комп’ютерщиків, економістів, психологів, соціологів. Вчасно вдалось помітити й реалізувати в належному обсязі ідею щодо використання сучасних комп’ютерних технологій. Сьогодні університет є визнаним лідером в цій справі серед вищих закладів освіти системи МВС України. Розроблена ще п’ять років тому концепція комп’ютеризації та інформатизації виконується успішно, у цьому плані університет використовує всі нові здобутки, по-справжньому крокує в ногу з часом. 8 Наш вищий навчальний заклад неухильно нарощує свій науковий потенціал. Ці темпи не влаштовують керівництво університету в повному обсязі, адже завдання перед собою ми завжди ставили максимальні. Однак об’єктивна картина – кількість і якість захищених дисертацій, проведених наукових досліджень, підготовлених підручників, монографій, науковопрактичних посібників – говорить про суттєві здобутки колективу. Чимало зроблено щодо наукового забезпечення вдосконалення чинного законодавства, відомчої нормативноправової бази, науково-методичного забезпечення навчального процесу, практичної діяльності органів внутрішніх справ. Нашим гаслом було і є «наука – для практики». Тут є суттєві резерви для поліпшення роботи, надання науковим дослідженням більш виразного наукового характеру. У той же час можемо сказати, що сформована в середині 90-х рр. ХХ ст. ідея про проведення крупномасштабних наукових проектів міжнародного характеру, які б виконувались за умови іноземного фінансування, але з наших, актуальних проблем, цілком виправдала себе. Сьогодні університет має науковий авторитет в світі, причому не тільки в ближньому, а й дальньому зарубіжжі. Низка проектів, які виконані й виконуються, дали позитивні, значущі для правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ результати. Це і дослідження проблем організованої злочинності, і запобігання торгівлі людьми, і профілактики розповсюдження наркотиків серед молоді, і інформаційної підтримки правової освіти й багато інших. Особливо слід наголосити на багаторічному дослідженні питань взаємодії міліції та населення, яке здійснюється спільно з науковцями Великої Британії і має безпосередній вихід на практику. У двох райвідділах Управління МВС України в Харківській області успішно проводиться експеримент щодо впровадження нових форм і методик такої взаємодії. Наш вищий навчальний заклад був одним з перших, який генерував і успішно втілив у життя чимало і інших новітніх ідей щодо організації освітянсько-наукової діяльності. Це і створення навчально-наукових комплексів, і найсучасніших електронних бібліотек, і започаткування дистанційної форми навчання. Етапною подією в житті університету стало присвоєння йому Указом Президента України Л.Д. Кучми від 2 березня 2001 р. високого звання національного. 20 квітня цього ж року Президент України вручив Національному університетові внутрішніх справ його новий прапор. Це рішення є і свідченням правильності того шляху, який ми обрали десять років тому, і визнанням здобутків і досягнень університету за цей період, і великим авансом на майбутнє. Приймаючи прапор Національного університету внутрішніх справ, ми брали на себе найвищі зобов’язання, які тільки можуть існувати в системі вищої освіти. Структура університету невпинно вдосконалюється. Мережею його відділень, навчально-консультаційних пунктів охоплено більшу частину території України. Вже після набуття статусу національного, університетом створено два інститути – Кримський юридичний (на базі Кримського факультету НУВС та –9– Сімферопольского факультету Одеського інституту внутрішніх справ) та Одеський юридичний (на базі Одеського інституту внутрішніх справ), відкрито філії університету в Кіровограді та Сумах. Все це потребує додаткових зусиль щодо забезпечення єдності й високого рівня організації навчального процесу, його методичного забезпечення, проведення наукових досліджень, здійснення кадрової та виховної роботи. Проводиться організаційна діяльність і щодо розширення спектру спеціальностей і спеціалізацій підготовки фахівців для органів внутрішніх справ в університеті. Практичні органи чекають спеціалістів з проблем «паблік рілейшз», працівників кадрових апаратів, які володіють новітніми соціальними технологіями щодо роботи з персоналом. На часі відкриття факультету, де будуть готуватися майбутні працівники підрозділів по роботі з особовим складом. Розвиваючи багатоступеневу освіту як наріжний принцип діяльності Національного університету внутрішніх справ, ми постійно здійснюємо нові заходи щодо цього питання. Удосконалюється робота Інституту перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників ОВС. Здійснено ряд кроків щодо організації перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників кадрових апаратів ОВС, педагогічних кадрів вищих навчальних закладів відомчої системи освіти. Третій рік успішно працює магістратура, а докторантура і ад’юнктура університету вийшла на такий рівень, коли вона вже здатна забезпечувати потреби не тільки університету, а й інших відомчих вищих навчальних закладів у науково-педагогічних кадрах вищої кваліфікації. Питання реформування системи МВС України відображені в діяльності Національного університету внутрішніх справ не тільки щодо правового та наукового забезпечення цих процесів, а й безпосередніх заходів по розширенню взаємодії з населенням, громадськістю, розповсюдженню правових знань серед широких верств суспільства. Особлива увага приділяється питанням ранньої профорієнтації майбутніх працівників органів внутрішніх справ, надання поглиблених юридичних знань старшокласникам загальноосвітніх шкіл. Тут ми спираємось на кількарічний позитивний досвід роботи Юридичного ліцею – першого в системі освіти МВС України. Його вихованці (а в ліцеї переважно навчаються діти працівників ОВС, тих, хто загинув чи був поранений при виконанні службових обов’язків) сьогодні серед кращих в наших курсантських лавах. Минулого року на громадських засадах створено факультет довузівської підготовки Національного університету внутрішніх справ. Ця робота дає вже сьогодні добрі плоди, має схвальні відгуки населення. У діяльності факультету беруть участь провідні викладачі університету, ми будемо і далі просуватись в даному напрямі. Зупинюсь ще на двох пріоритетних напрямах нашого розвитку. Вони, на перший погляд, не зв’язані між собою, але без них не можна уявити майбутнє Національного університету внутрішніх справ. 10 По-перше, це розвиток навчально-матеріальної бази. Без належних умов, обладнання, технічної оснащеності організація сучасного навчального процесу та проведення наукових досліджень на тому високому рівні, який тільки і є прийнятним для Національного університету внутрішніх справ, неможлива. Фінансова скрута, в якій перебуває бюджетна сфера вже більше десяти років, чинить об’єктивні перепони розвитку вищої школи. Однак керівництво університету знаходить кошти, колектив заробляє їх завдяки госпрозрахунковій діяльності, і наша навчально-матеріальна база невпинно зростає. Став до ладу комплекс «Університет – Центр», будуються нові навчальнолабораторні корпуси на основній території університету. Купуються нові зразки техніки, передусім комп’ютерної, вдосконалюється парк технічних засобів навчання. Друге – це постійні заходи щодо міжнародного співробітництва. Укладено низку двосторонніх договорів з поліцейськими та міліцейськими вищими навчальними закладами ближнього та дальнього зарубіжжя. Взаємовигідні контакти розвиваються за всіма основними напрямами роботи. Якісно новим кроком щодо міжнародної інтеграції стало проведення в Національному університеті внутрішніх справ ініційованої нами та підтриманої Міністром внутрішніх справ України Ю.О. Смирновим Установчої конференції Асоціації вищих навчальних закладів МВС держав – учасниць СНД (29 листопада 2001 року). Представники міліцейських та поліцейських ВНЗ більшості країн Співдружності схвалили і підтримали цю ініціативу, а своєрідним визнанням авторитету Національного університету стало рішення про розміщення на його базі штабквартири Асоціації. Спільна діяльність, співробітництво та взаємодопомога створять можливість для нових досягнень в галузі освітньої та наукової роботи. Винятково важливим напрямом діяльності Національного університету внутрішніх справ є кадрова робота. Наші досягнення багато в чому визначені тим, що в університеті правильно підібрані й розставлені працівники, постійно зростає їх фаховий, науково-педагогічний рівень. Та й ті вади, котрі є (ми добре знаємо про них і прагнемо подолати в повсякденній праці), теж багато в чому спричинені помилками в роботі з персоналом. Високі вимоги до працівників повинні супроводжуватись і дієвими заходами щодо їх соціальноправового захисту. Це питання керівництво університету постійно тримає в полі зору, робить все можливе для його вирішення. Свідченням цього є розробка програми «Житло» і заходів щодо її реалізації. Перспективи розвитку Національного університету внутрішніх справ пов’язані з підтриманням існуючої динаміки вдосконалення всіх напрямів його діяльності. Він і далі мусить розвиватись як складна багаторівнева освітянсько-наукова система, нерозривно пов’язана з виконанням завдань підвищення ефективності здійснення соціальних функцій, покладених на МВС України чинною Конституцією та законодавством нашої держави. – 11 – Схема 1. Формування і розвиток механізму правової демократичної соціальної держави України Реформування системи МВС України Реформування та становлення інших систем державного механізму Кадрове та науковометодичне забезпечення реформування системи МВС України Інші напрями забезпечення реформування системи МВС України Становлення і розвиток системи освіти і науки МВС України Інші напрями кадрового забезпечення системи МВС України Становлен ня і розвиток багатопро фільного вищого навчально го закладу МВС України НУВС Інші ВНЗ системи МВС України 12 НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ: МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, МАЙБУТНЄ В.С. Венедиктов ДЕСЯТИРІЧЧЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ НАУКИ: ЗДОБУТКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Становлення України як демократичної правової держави неможливе без наявності відповідного інтелекту нації і належного розвитку національної науки. Це прямо витікає із змісту Конституції України, де зазначається, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством [1, ст.54]. Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб [2]. Тільки завдяки розвитку науки країна в змозі мобілізувати кращі людські ресурси на вирішення багатьох актуальних проблем і направити їх в напрямку створення високорозвиненого сучасного суспільства, бо інтелектуальна творча діяльність спрямована на одержання і використання нових знань. Основними її формами є функціональні та прикладні наукові дослідження. Одним із центрів розвитку національної науки в системі МВС України є Національний університет внутрішніх справ, який відзначає десятиріччя свого існування і є флагманом міліцейської науки. Відомча наука МВС України виступає складовою частиною загальнодержавної науки, яка бере активну участь у формуванні демократичної правової держави, консолідації зусиль державних органів, громадських структур у боротьбі зі злочинністю та зміцнення правопорядку, захисту законних прав і інтересів громадян. «Однією з об’єктивних вимог, що зумовлені напрямками розвитку політико-правового життя країни, – зазначав у своїй доповіді заступник Державного секретаря МВС України генерал-полковник міліції М.І. Ануфрієв, – є розвиток науки, підвищення ефективності наукових досліджень з метою якісного розв’язання тих завдань, що постають перед органами внутрішніх справ на теперішньому етапі боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку та інших видів діяльності МВС України, а також розв’язання проблеми реформування самої системи МВС» [3, с.10]. Тому головним завданням університетської науки були і залишаються: по-перше, забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів на високому науково-методичному рівні; по-друге, оптимальне поєднання фундаментальних наукових розробок з прикладними дослідженнями; по-третє, зорієнтованість дослідницьких робіт на – 13 – ефективне наукове забезпечення практичної діяльності органів внутрішніх справ; по-четверте, активне впровадження результатів наукових досліджень у практику та навчальний процес. За десятирічний період університетом накопичений значний досвід підготовки науково-педагогічних кадрів та організації науково-дослідної роботи, склався міцний та перспективний науковий потенціал високого гатунку, який зосереджений на кафедрах та в науково-дослідних підрозділах. На сьогодні в Університеті працює близько 40 докторів наук, понад 200 кандидатів наук, ведеться підготовка науково-педагогічних кадрів за 29 спеціальностями, активно діють спеціалізовані вчені ради з захисту кандидатських та докторських дисертацій з юридичних, філософських, соціологічних і психологічних наук. Тільки за останні роки в спеціалізованих вчених радах було захищено 10 докторських і 75 кандидатських дисертацій, підготовлено більше 2000 наукових статей, 487 навчальних та науково-практичних посібників, 57 підручників, 35 монографій і робота в цьому напрямку активно продовжується. Склалися та плідно працюють сім наукових шкіл: 1) теоретичні та практичні проблеми управління в органах внутрішніх справ – на чолі з професором О.М. Бандуркою; 2) проблеми конституційно-правового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ та їх історії – на чолі з професором О.Н. Ярмишем; 3) проблеми трудового права і соціально-правового захисту працівників органів внутрішніх справ – на чолі з професором В.С. Венедиктовим; 4) проблеми інформаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, захисту інформації обмеженого доступу – на чолі з професорами П.І. Орловим та С.В. Яковлєвим; 5) проблеми історії юриспруденції та політико-правових вчень в Україні – на чолі з професором О.Ф. Скакун; 6) проблеми соціальної та психологічної роботи в органах внутрішніх справ – на чолі з професором В.О. Соболєвим; 7) проблеми історії України та українознавства – на чолі з професором В.А. Греченком. Бурхливо розвиваються структурні підрозділи Університету, які знаходяться далеко за межами основної бази. Наприклад, Кримський факультет в 2001 р. виріс в Кримський юридичний інститут Національного університету внутрішніх справ. Це велике досягнення і вчених цього підрозділу. Сьогодні професорсько-викладацький склад тут дійсно університетський, а досвід підготовки власних наукових кадрів вивчається іншими навчальними закладами відомчої системи науки і освіти. Динаміка зростання потенціалу професорсько-викладацького складу така: на момент створення на факультеті працювали один доктор наук та 5 кандидатів наук (при цьому не було жодного кандидата юридичних наук), а сьогодні в рамках інституту працює 5 докторів наук та 25 кандидатів наук (з них 1 доктор юридичних наук, 8 кандидатів юридичних наук), 26 викладачів мають багаторічний досвід роботи в практичних органах внутрішніх справ. 14 Інститутом не припиняється робота з подальшого поліпшення якісної характеристики професорсько-викладацького складу. При цьому обрано нові орієнтири. Лише за рахунок власних резервів були захищені 2 докторські та 9 кандидатських дисертацій. У недалекому майбутньому планується захист ще 10 кандидатськихі докторськихдисертацій , бо фактична відповідність наукових кадрів на сьогодні становить 60% постійного професорсько викладацького складу. Формується напрямок роботи ад'юнктури та докторантури для Кримського юридичного інституту. Набувають свого творчого розвитку науково-дослідні лабораторії Національного університету внутрішніх справ. Їх наукові розробки спрямовані на вирішення невідкладних завдань, які виконують органи внутрішніх справ України. До них треба віднести: наукове забезпечення реформування системи МВС України у відповідності з сучасними світовими стандартами поліцейської діяльності управлінських дій, здійснення системноструктурних перетворень, розв’язання кадрових питань; розробку проектів законів та нормативно-правових актів МВС України, наукове забезпечення законодавчого процесу в Україні; наукове забезпечення боротьби з організованою злочинністю, розробка теоретичних та прикладних засад розкриття та розслідування злочинів; поглиблення і розширення досліджень, спрямованих на аналіз питань профілактики та попередження правопорушень, підвищення рівня правової культури населення, подальше вдосконалення принципів і шляхів взаємодії органів внутрішніх справ з громадськістю, широкими верствами населення, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та ін. Одним із прикладів дослідження актуальних проблем діяльності органів внутрішніх справ є виконання науковцями Університету на замовлення ГУРОС МВС України науково-практичних тем: «Розробка та наукове обгрунтування нормативів навантаження працівників органів та підрозділів ОВС» і «Оптимальне співвідношення штатної чисельності до загальної чисельності органів і підрозділів ОВС». Але немає сумніву в тому, що насправді потреби органів внутрішніх справ у науковому забезпеченні їх діяльності є більш необхідними і достатньо високими. Своєчасне виявлення нагальних потреб практичних органів та встановлення безпосередніх зв’язків дослідників в першу чергу з керівниками органів внутрішніх справ на місцях змогли би значно підвищити віддачу наукових досліджень. У той же час галузеві головні управління, управління МВС України ГУМВС, УМВС в областях та на транспорті не виявляють належного рівня зацікавленості у впровадженні результатів завершених науково-дослідних робіт у практику, не звітують про стан цієї роботи і не несуть відповідальність перед керівництвом МВС України. Такий підхід не тільки формує консервативне, негативне ставлення частини практичних працівників, зокрема керівної ланки, до науково-методичних інновацій, а й не кращим чином впливає на рівень самих досліджень, коли науковці інколи стикаються з негативним ставленням до своєї праці з боку практиків не тільки з точки зору впровадження результатів науково-дослідних робіт, але й з – 15 – боку надання необхідної для проведення дослідження інформації та ін. Тому дуже важливо налагодити взаємодію наукових та практичних підрозділів по реалізації напрацювання відомчої науки, забезпечити реалізацію наукових проектів, спрямованих на вирішення найбільш актуальних завдань практичних органів за участю їх представників, наприклад, не тільки як респондентів, а й експертів та рецензентів, що на наш погляд, вплине на поліпшення морального мікроклімату в колективах та криміногенної ситуації в цілому в державі. Залишається поки ще слабкою і якість впровадження наукових досліджень у навчальний процес. Праці щодо інтенсифікації навчального процесу потерпають також від недостатньої вивченості науково-методологічних проблем організації «зворотного зв’язку» між тими, хто вчить і тими, хто вчиться, та втілення отриманих знань і вмінь на практиці. Можна сказати, що пасивними стосовно стимулювання наукового пошуку у вищих навчальних закладах є і самі органи внутрішніх справ, які фактично повинні стати замовниками концептуальних підходів до якісного й оперативного вирішення проблем ефективної протидії злочинності. Свої проблеми мають і науковці – викладачі кафедр. У зв’язку з відсутністю фінансування лише на ентузіазмі проводяться дослідження загальнокафедральних наукових тем, які, до речі, є гостро актуальними і такими, що можуть стати реальними засадами для вдосконалення як навчального процесу, так і діяльності органів внутрішніх справ на сучасному етапі. У зв’язку з перевантаженням професорськовикладацького складу в навчальному процесі суттєво стримується творчий підхід до організації і впровадження новаторських прийомів ведення наукових досліджень та знижується їх увага до занять з курсантами, обдарованими винятковими здібностями щодо науково-дослідної роботи. Залучення ж найбільш талановитої молоді до наукових досліджень у складі існуючих наукових колективів ще на етапі її навчання на факультетах та в магістратурі є суттєвим резервом і найкращим засобом підготовки кадрів для науково-дослідної роботи в майбутньому. Яскравим прикладом участі курсантів – членів Наукового товариства слухачів і курсантів Університету в наукових розробках сумісно з провідними вченими стало створення в січні – квітні 2001 р. за дорученням і на замовлення Британської Ради в Україні сайту «Центр знань з прав людини в Інтернеті». Кращі представники курсантської науки разом з відомими вченими взяли участь в реалізації результатів спільного українобританського наукового проекту «Запровадження моделі поліцейської діяльності, яка грунтується на підтримці населення в Україні». У межах здійснення цього проекту відбувся «Круглий стіл» на тему «Нові форми правоохоронної діяльності та запобігання злочинності у перехідних суспільствах», в якому взяли участь курсанти з вищих закладів освіти МВС України (м.м. Дніпропетровськ, Донецьк, Львів, Одеса), студенти Національної юридичної академії їм. Я.Мудрого, а також 16 практичні працівники органів внутрішніх справ м. Харкова та області. Важливим напрямком підвищення рівня підготовки слухачів магістратури є їх залучення до наукового життя Національного університету внутрішніх справ. По-перше, це забезпечення належного наукового рівня магістерської роботи. Всі роботи випускників магістратури виконуються і оформлюються у відповідності з встановленими вимогами, є достатньо самостійними науковими дослідженнями окремих проблем. Подруге, активна участь слухачів магістратури в роботі наукових та науково-практичних конференцій, інших наукових форумів, що проводилися як в стінах університету, так і в інших закладах освіти системи МВС. Важливою формою залучення слухачів магістратури до наукового життя є їх присутність під час кафедральних обговорень і публічного захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора та кандидата наук. Велике значення для формування особистості науковця має участь слухачів магістратури в роботі «Школи ректора Національного університету внутрішніх справ». Шляхом вдосконалення роботи магістратури є підвищення якості викладання дисциплін, більш вимогливе ставлення наукових керівників до написання магістерських робіт, підвищення їх відповідальності за науковий рівень і терміни їх виконання. Створюються сприятливі умови для грунтовного дослідження науки, підготовки та впровадження в навчальний процес і практичну діяльність органів внутрішніх справ наукових розробок в Кримському та Одеському юридичних інститутах, а також у Кіровоградській та Сумській філіях. Але подальший розвиток університетської науки неможливо здійснювати без вирішення низки нагальних проблем, визначення найбільш актуальних стратегічних цілей та засобів їх досягнення, прийняття відповідних рішень щодо застосування нових форм організації та управління науково-дослідним потенціалом університету, а також належного фінансування наукової діяльності. Процеси побудови дійсно соціальної та правової держави, переходу в зв’язку з цим на зовсім нову модель функціонування органів внутрішніх справ України потребують приведення матеріально-технічних та організаційноправових засад роботи наукових підрозділів та окремих науковців у відповідність з новими умовами їх діяльності та розвитку, подолання відриву теорії від практики, узгодженості тематики державних і наукових досліджень з першочерговими потребами органів та підрозділів внутрішніх справ. На наш погляд, можуть бути накреслені наступні чотири основні напрями подальшого результативного нарощування та застосування наукового потенціалу Національного університету внутрішніх справ: 1. Активізація підготовки науково-педагогічних кадрів, в першу чергу, докторів та кандидатів юридичних наук для розташованих за межами Харкова структурних підрозділів Університету (Кримський і Одеський юридичні інститути , Сумська, Кіровоградська , Полтавська і Мелітопольська філії ). – 17 – Також мають бути вжиті заходи щодо значного підвищення ефективності роботи магістратури та ад юнктури Університету ' – головного джерела поповнення існуючого корпусу кандидатів наук . У цьому напрямку необхідно посилити персональну відповідальність наукових керівників та наукових консультантів за якість виконаних дисертаційних досліджень . Цілком логічним виглядає також заміщення в майбутньому посад викладачів в Університеті виключно кандидатами наук .Сьогодні в Університеті навчаються більш 100 ад юнктів та ' 465 здобувачів наукового ступеня , тобто є надія на те , що завдання значного поліпшення кількості наукових кадрів може бути виконане вже найближчим часом , і за показником кількості науково педагогічних кадрів вищої кваліфікації Університет може вийти на рівень найбільших навчальних закладів не тільки Харкова ,а і всієї України . 2. Зміцнення матеріально-технічної бази для проведення наукових досл іджень та поліпшення редакційно -видавничої справи. Зокрема, потребує невпинної уваги питання забезпечення науковців новітньою комп'ютерною технікою, адже відсоток персональних комп'ютерів, які є в наукових підрозділах Університету ще дуже ни зьки й (лише 10 % від необхідної кількості ) . Відповідної уваги потребує проблема забезпечення фінансування видання наукового доробку вчених. Вже з 2002 року започатковане видання наукового журналу «Право і безпека», метою якого є доведення до широкого кола наукової громадськості результатів наукових досліджень вчених, професорсько-викладацьких колективів вищих закладів освіти, фахівців і працівників підрозділів внутрішніх справ, інших міністерств і відомств України та зарубіжжя в здійсненні правоохоронної діяльності , забезпеченні захисту прав та інтересів людини в демократичному суспільстві. 3. Підвищення ефективності організації науково- дослідної роботи та її якості ; зосередження зусиль науковців Університету на вивченні реальних потреб органів внутрішніх справ ; узагальнення як позити вного , так і негативного досвіду роботи і їх окремих ланок ; більш активне впровадження науково дослідних розробок щодо вирішення її нагальних проблем . Це досягається, в першу чергу, науковим забезпеченням заходів щодо зміцнення та підвищення якості персоналу органів внутрішніх справ, оволодіння кращими методиками професійної діяльності з урахуванням науково-технічних досягнень та зарубіжного досвіду. Потребує вирішення така нагальна проблема, як встановлення постійної та тісної взаємодії вчених з практичними працівниками органів внутрішніх справ. Вирішення ці єї проблеми вже зараз значно полегшується досить значною кількістю випускників Університету, які працюють в органах внутрішніх справ усіх регіонів України. Зрозуміло те, що цей напрямок потребує освоєння нових форм організації наукового пошуку та постійної взаємодії вчених Університету з практичними працівниками органів внутрішніх справ (наприклад, проведення Інтернет-конференцій та ділових ігор). Всі наукові форуми в Університеті обов'язково повинні проходити 18 за участю практичних представників органів внутрішніх справ. Вивчення зарубіжного досвіду також обов'язково повинно проходити з визначенням перспектив його наступного впровадження. Значним резервом підвищення якості наукових досліджень є залучення до сумісних досліджень роботи науковців інших країн, зокрема, ч л е н і в Асоціації вищих навчальних закладів системи МВС країн-членів СНД. Відомо, що найбільш ефективною формою спілкування вчених та підвищення професійного рівня молодих науковців в світі є так звані «наукові середи» – неформальні зібрання членів наукової школи. Саме в такому насиченому інформаційному середовищі народжуються нові рішення проблем або, принаймні, нові підходи до їх формулювання. Подібні наукові зібрання повинні стати традиційними. Велику допомогу викладачам, слухачам і курсантам, науковцям і практичним працівникам може надати реалізація ідеї створення навчально-науково-практичного комплексу (ННПК) на базі Університету та Дергачівського районного відділу внутрішніх справ УМВС України в Харківській області. Для цього вже наявні кадрові, матеріально-технічні та організаційні передумови. В цьому ННПК науковцями могли б вивчатися реальні умови діяльності працівників органів внутрішніх справ, узагальнюватися досвід їх роботи, відпрацьовуватися новітні наукові розробки, перевірятися зарубіжні методики поліційної роботи (початок цьому вже покладений науковим дослідженням «Взаємодія міліції та громадськості в Україні з використанням досвіду діяльності поліції Великобританії») тощо. Провідною формою організації роботи науковців в ННПК може бути активізація діяльності проблемних дослідницьких груп. Забезпечення наукового супроводження поточного управління освітніми процесами; активне впровадження новітніх інформаційних технологій в навчальний процес (включаючи підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників органів внутрішніх справ), а також в процес проведення наукових досліджень. У цій галузі потрібно сконцентрувати зусилля викладачів і науковців Університету на опануванні найсучасної комп'ютерної техніки. Ця складна та разом з тим невідкладна робота може бути виконана шляхом тісного співробітництва викладачів і науковців кафедр з Науково-дослідним інформаційнокомп'ютерним центром Університету. Організація Центром постійно діючого науково-практичного семінару для викладачів і науковців «Освітньо-правова інформатика» могла би стати ефективною формою допомоги в розв’язанні цієї нагальної проблеми. Але і тут є свої недоліки і проблеми: – невисокий рівень інформаційної культури та професійної підготовки з цього напрямку працівників, що пояснюються недостатнім усвідомленням практичних переваг нових технологій; – зниження темпів технічного забезпечення процесів інформатизації сучасними засобами комп'ютерної техніки, виникнення важливих для інформаційної мережі підрозділів, але з низьким рівнем технічного забезпечення; – обмеження вільного доступу викладачів науковців та , курсантів до ресурсів і сервісів мережі Інтернет; – 19 – – фактична відсутністьліцензованноїпрограмної продукції що , заважає розробці, розповсюдженню та використанню програмних засобів, що створюються в університеті; – недостатня співпраця кафедр інформаційниха іншихпідрозділів , т НУВС щодо впровадження сучасних інформаційних засобів та технологій у навчальний процес; – недостатня кількість обслуговуючого персоналу та необхідного обладнання для забезпечення вільного доступу до ресурсів і сервісів локальних і глобальних комп'ютерних мереж; – недоліки організації в роботисервісних службуніверситету . Але маємо надію, що ці недоліки тимчасові і найближчим часом їх буде усунено. Досягнення професорсько-викладацького складу, вчених Університету в підготовці кадрів для органів внутрішніх справ, науковому забезпеченні їх діяльності заслуговують того, аби бути гідно представленими в окремій експозиції Музею Національного університету внутрішніх справ. Десятирічний ювілей Університету є доброю нагодою для її створення. Зрозуміло, що все вищевказане неможливо зробити без підвищення мотивації результативно працюючих вчених, яка потребує окремого наукового дослідження. Це і заходи, спрямовані на зміцнення виконавської дисципліни, і заходи щодо посилення керівного та кадрового складу наукових підрозділів, і різноманітні види морального та матеріального заохочення діяльності професорсько-викладацького складу університету. Вимоги програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 рр., терміни їх реалізації націлюють науковців Національного університету внутрішніх справ на самовіддану наполегливу працю, критичне ставлення щодо досягнутого рівня своєї наукової кваліфікації, підвищення професійної майстерності, невпинне бажання до самовдосконалення. Список літератури: 1. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст.141. 2. Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» // «Голос України». 1998. 22 грудня. 3. Ануфрієв М.І. Завдання відомчої науки на сучасному етапі розвитку системи МВС України // Матеріали семінару – наради проректорів з наукової роботи вищих навчальних закладів та відповідальних за організацію науково-дослідної роботи науково-дослідних установ МВС України. Черкаси. 2001. Надійшла до редколегії 11.01.02 О.Є. Малиновський СТАН РОБОТИ З ОСОБОВИМ СКЛАДОМ В ВНУТРІШНІХ СПРАВ: МИНУЛЕ ТА СУЧАСНЕ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ Проголошення незалежності України, процес розбудови правової, демократичної, соціальної держави викликали необхідність реорганізації всієї системи підготовки кадрів органів внутрішніх справ. Особливу увагу було приділено організації галузевої мережі вищих навчальних закладів, яка 20 могла б задовольнити потребу ОВС у власних кваліфікованих кадрах. Їх задача – гідно презентувати інтелектуальний потенціал нації і поступово змінювати функції міліцейської діяльності на поліцейську. На думку доктора юридичних наук, професора О.М. Бандурки, при визначенні основних рис нової поліції треба перш за все виходити з її соціального призначення. Це повинна бути не карально-охоронна сила, яка піклується головним чином про інтереси держави та намагається схопити злочинця, а демократичний інститут, невід‘ємна частина суспільства, покликана перш за все захищати законні права та інтереси конкретної особи, гарантувати людині безперечні умови життя [2]. Розбудова системи навчальних закладів МВС України розпочалася у 1992 р., коли було створено Харківський інститут внутрішніх справ, якому судилося стати Національним університетом внутрішніх справ, провідним серед навчальних закладів системи МВС України. За період становлення Університету у складі науковопедагогічних кадрів відбулись зміни як кількісного, так і якісного характеру. У 1992 р. штат ХІВС склали 216 фахівців, із них 97 – професорсько-викладацький склад, 9 – професорів та докторів наук; 46 – кандидатів наук. Загальна кількість студентів стаціонару становила – 878 чоловіків, заочного відділення – 200. Штатна чисельність постійного складу Національного університету внутрішніх справ за ці роки зросла майже в десять разів і нараховує 2130 одиниць (станом на 2002 рік). Професорсько-викладацький склад Національного університету внутрішніх справ має наступний вигляд. В університеті працює 262 вчених, з яких 213 (169 штатних) – кандидати наук і 49 (33 штатних) – доктори наук. На сьогодні під прапором Університету працює і навчається близько 17 тис. викладачів, співробітників, курсантів, слухачів, студентів та ліцеїстів. Головним призначенням Національного університету внутрішніх справ є розробка науково-прикладних досліджень практичної спрямованості та підготовка висококваліфікованих фахівців, професійно зорієнтованих на діяльність в ОВС. Від якості підготовки, їх професіоналізму залежить як доля кожного окремого громадянина, якому доведеться звернутися за допомогою до них, так і віра в міць та силу своєї держави, здатної захистити його інтереси в тій чи іншій життєвій ситуації. З розвитком НУВС удосконалювалась і служба роботи з персоналом. Сьогодні вона має відділення по роботі з кадрами постійного та перемінного складу; відділення обліку та звітності; виховної роботи та соціального захисту; психологічного забезпечення, а також групу, яка організовує та забезпечує професійну підготовку персоналу. Робота з особовим складом в Національному університеті внутрішніх справ проводиться відповідно до Конституції України, Закону України «Про міліцію», «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України», рішень Колегії, наказів і інструкцій МВС України, – 21 – вимогами трудового законодавства, нормативними документами системи вищої освіти. Ректорат університету, керівники структурних підрозділів та відділ по роботі з особовим складом у тісній взаємодії вирішують питання відбору, вивчення та розміщення кадрів в Національному університеті внутрішніх справ, застосовуючи при цьому принципи єдиноначальності і колегіальності, що підтверджується функціонуванням різноманітних комісій, які займаються кадровими питаннями. Накази по особовому складу обов‘язково узгоджуються з керівниками відповідних служб, кураторами з числа проректорів університету. Всі без винятку кандидати на службу в органи внутрішніх справ проходять психологічне тестування у відділенні психологічного забезпечення, а також, згідно з вимогами наказу МВС України № 759 – 2000 р., здають заліки з фізичної підготовки. Висновки психологів та довідки про стан фізичної підготовленості кандидатів на службу додаються до їх особових справ. Психологічне забезпечення оперативно-службової діяльності – це процес формування психологічної стійкості працівників в критичних ситуаціях і в складних умовах службової діяльності. Всі кандидати на атестовані посади проходять професійнопсихологічне обстеження. Під час обстеження особлива увага приділяється всебічному вивченню кандидатів, їх особистісних якостей; виявленню негативних рис характеру: імпульсивності, афективності, неврівноваженості тощо. На підставі отриманої інформації на кожного кандидата готуються висновкирекомендації. Здійснюється вивчення кандидатів на керівні посади та осіб з резерву на висунення. У підрозділах, де вони працюють, вивчається соціально-психологічний клімат. Проводяться заходи з попередження випадків суїциду та його провокування. Керівникам курсів постійно надається консультативна допомога з питань організації та проведення цієї роботи з курсантами. Всі структурні підрозділи університету ознайомлені з вимогами міністерства. У рамках роботи приймальної комісії здійснюється вивчення особових справ кандидатів на навчання. Звертається увага на моральні, фізичні та інтелектуальні якості кандидата. З 1999 р. відділенням психологічного забезпечення ВРОС проводиться щорічне вивчення психологічних якостей першокурсників на 7 факультетах НУВС, розташованих в м. Харкові. Метою дослідження є виявлення курсантів, які мають значний ризик соціальної дезадаптації в нових умовах. За результатами дослідження надається консультативна допомога керівництву факультетів та курсів у проведенні виховної роботи з дезадаптантами. Треба сказати, що протягом трьох років (1999-2001) кількість першокурсників з кримінальною мотивацією залишається майже незмінною. Найбільш ймовірною причиною таких результатів може бути наступне: система відбору кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів ОВС України, що застосовується в органах внутрішніх справ (центри професійно-психологічного відбору), не вивчає професійну 22 мотивацію, не передбачає виявлення у кандидатів психологічної схильності до алкоголю та протиправної поведінки. Проведення психологічної діагностики серед першокурсників НУВС дає можливість здійснювати профілактику надзвичайних подій серед курсантів, надавати допомогу на етапі адаптації особам, які її потребують в першу чергу. В результаті своєчасного попередження виникнення гострих психологічних проблем чи конфліктних ситуацій чисельність курсантів, які можуть бути віднесені до групи посиленої психологічної уваги зменшується (1999 – 37 осіб, 2001 – 16 осіб). Для осіб, які вперше приймаються на службу до органів внутрішніх справ, встановлюється іспитовий строк тривалістю від 3-х місяців до 1-го року, в залежності від практичного досвіду роботи кандидата за спеціальністю. По закінченні терміну випробування структурним підрозділом, куди був призначений кандидат, готується і погоджується з проректоромкуратором відповідний звіт про результати випробування з висновком про можливість допуску до самостійної служби, який додається до його особової справи. При цьому всі кандидати на службу вивчаються не менше місяця в структурних підрозділах університету. Постійно проводяться заняття з заступниками начальників курсів з виховної та соціально-психологічної роботи, на яких розглядаються питання організації виховної роботи, аналізується стан дисципліни серед постійного та перемінного особового складу, вивчаються матеріали Колегії МВС України, накази та вказівки МВС України, ректора університету. Ці заняття мають за мету підготовку працівників до своєї професійної діяльності через: формування правосвідомості працівників, їх професійну компетентність, розвиток професійного мислення, оволодіння професійними вміннями, закріплення професійних навичок. Розвивати почуття відповідальності кожного керівника, підвищувати рівень дисципліни і законності – мета кожного заняття з резервом на висунення в рамках «Школи ректора Національного університету внутрішніх справ». На дотримання вимог МВС України було зорієнтовано роботу наставників та кураторів учбових груп з числа найбільш досвідчених співробітників, а також діяльність Рад зборів рядового і молодшого та середнього і старшого начальницького складу. Виконуючи вимоги рішень Колегії МВС України, в Національному університеті внутрішніх справ систематично проводиться робота щодо зміцнення стану дисципліни та законності серед особового складу. Дисципліна в органах внутрішніх справ являє собою суворе і точне дотримання всіма працівниками порядку і правил, встановлених законом, а також статутами, наказами й іншими нормативними актами. Вона ґрунтується на усвідомленні кожним працівником свого службового обов‘язку й особистої відповідальності за доручену справу. Документи МВС України з питань необхідності зміцнення дисципліни і законності обговорюються на засіданнях вченої ради та оперативних нарадах при ректорові і проректорах, щотижнево на «Днях дисципліни» у структурних підрозділах – 23 – університету, вони враховані в планах виховної, соціальної та психологічної роботи. З метою зміцнення стану дисципліни і законності серед особового складу щорічно складається графік атестування постійного особового складу університету. На виконання наказу МВС України № 781 від 11.09.2001 р. «Про незадовільну роботу і зміцнення дисципліни і законності серед особового складу та заходи щодо очищення органів внутрішніх справ» проводилось позачергове атестування постійного особового складу. Найважливішою складовою кадрової функції управління є професійна підготовка працівників ОВС, яка являє собою нормативно-регламентований, організований та цілеспрямований процес оволодіння персоналом спеціальними знаннями, вміннями й навичками, необхідними для успішного виконання посадових обов‘язків. Вона організується згідно з настановленням по організації професійної підготовки рядового і начальницького складу ОВС України [3]. Відділом по роботі з особовим складом вживаються необхідні заходи, спрямовані на підвищення рівня професійної підготовки атестованого складу університету, належну організацію службової підготовки. Методами тут виступають стажування, наставництво, робота з резервом кадрів на висунення. Здійснюється поточний контроль за якістю проведення занять з усіх видів службової підготовки. Професійна підготовка має за мету підготувати професійно розвинуту особистість, при цьому професійний розвиток відображає процес і результат морального, правового, фізичного, психологічного зростання особи. Професійно розвинута особистість спроможна аналізувати, складати прогноз, нести відповідальність за свою діяльність та вчинки. В університеті діють такі громадські формування, як: ради курсантів та слухачів факультетів, рада наставників, рада ветеранів, профспілковий комітет, спілка «Чорнобиль». На курсах працюють ради командирів, спортивно-масові комісії, навчальні комісії, культурно-масові комісії, господарчопобутові комісії. Підвищенню рівня успішності курсантів сприяє комплекс заходів, які проводить керівництво факультетів та навчальних курсів, куратори навчальних груп та навчальних відділів Університету, а саме: узагальнюється та розповсюджується передовий досвід відмінного навчання, щомісячно на навчальних курсах підводяться підсумки навчання, на засіданнях навчальних комісій навчальних курсів заслуховуються курсанти, які відстають у навчанні, надається допомога, здійснюється контроль за їх успішністю. Розглядаються факти недбалого ставлення курсантів до навчання та вносяться пропозиції щодо прийняття відповідних заходів. Значна роль в індивідуально-виховній роботі з перемінним складом належить кураторам навчальних груп з числа професорсько-викладацького складу. Відділення виховної роботи та соціального захисту ВРОС розробило положення «Про кураторство в Університеті внутрішніх справ», затверджене наказом ректора Університету № 169 від 28.03.1999 р. 24 Діяльність кураторів проводиться на плановій основі з урахуванням індивідуальних особливостей курсантів. Куратори беруть участь у групових зборах, підведенні підсумків, де розглядаються питання навчання, служби та дисципліни курсантів, обговорюються конкретні випадки порушень службової дисципліни. В Національному університеті внутрішніх справ здійснюється цілий комплекс заходів соціального спрямування. Згідно з наказом ректора Університету «Про організацію роботи з курсантами та ліцеїстами» щомісяця проводяться благодійні обіди для курсантів та ліцеїстів-сиріт, їм надається матеріальна допомога, іменинникам вручаються цінні подарунки. На навчальних курсах курсантам-сиротам та курсантам з малозабезпечених сімей надається допомога у вирішенні матеріально-побутових проблем. За денними факультетами Національного університету внутрішніх справ закріплені малозабезпечені сім‘ї, сім‘ї ветеранів, інвалідів, пенсіонерів та людей похилого віку, які мешкають в Харківському та Дергачівському районах. Робота спрямована на покращання житлово-побутових умов, забезпечення ліками, паливом, продуктами харчування тощо. Силами курсантів проводяться сільськогосподарські роботи на присадибних ділянках цих категорій населення. Проводиться активна робота щодо соціального захисту сімей працівників органів внутрішніх справ, які загинули при виконанні службових обов‘язків. З кожним роком збільшується прийом на навчання до Національного університету внутрішніх прав та юридичного ліцею дітей із сімей працівників ОВС, які загинули при виконанні службових обов‘язків. Курсанти та ліцеїсти з цих сімей забезпечуються належними умовами для навчання та проживання, отримують пільгові путівки на оздоровлення до санаторіїв та літніх таборів, щорічно направляються до Міжнародного дитячого табору «Артек», де несуть службу та відпочивають. Керівництвом університету, радами курсантів та слухачів факультетів надається матеріальна і практична допомога у поліпшенні житлово-побутових умов сім‘ям курсантів та ліцеїстів Харківського регіону, батьки яких загинули при виконанні службових обов‘язків під час служби в ОВС України. Співробітники та курсанти Університету постійно беруть участь у всеукраїнських акціях соціального напрямку. Університет ніколи не лишається осторонь від людського лиха. На повені у Закарпатті та катастрофи на шахтах Донбасу співробітники та курсанти Університету відгукнулися, перерахувавши кошти сім‘ям загиблих та постраждалих внаслідок цих трагедій. Проводиться велика робота з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Ветерани регулярно зустрічаються з курсантами Університету та вихованцями юридичного ліцею при Національному університеті внутрішніх справ. Під час таких заходів відбуваються виступи колективів художньої самодіяльності факультетів, ветеранам вручаються цінні подарунки, продовольчі пайки, надається матеріальна допомога. – 25 – Крім цього, здійснюється цілий комплекс заходів в позанавчальний час та у вихідні дні. Курсанти та слухачі відвідують музеї, театри, концерти та історичні пам‘ятки міста, проглядають художні та документальні фільми, з ними проводяться екскурсії з бесідами про історію Слобожанщини, шевченківські читання. Організовуються та проводяться зустрічі особового складу Університету з представниками центру української інтелігенції, відомими поетами та письменниками у рамках підвищення культури. Велика увага приділяється розвитку творчих здібностей курсантів, слухачів та співробітників Університету. Функціонують 47 гуртків художньої самодіяльності (враховуючи факультетські самодіяльні студії), духовий оркестр, літературна студія, в яких задіяні близько 700 осіб, з них понад 50 співробітників і викладачів. Телевізійна команда КВН Університету успішно виступає як в Україні, так і за її межами. В університеті проведено конкурс «Державна символіка України», присвячений 10-ій річниці незалежності України. Навчальні та житлові корпуси Університету мають тематичну наочну агітацію, в якій центральне місце займають стенди про Конституцію та історію України. На факультетах і курсах випускаються стінні газети, фотогазети, бойові листки навчальних взводів, оформлюються екрани успішності та дисципліни. З метою пропаганди професії правоохоронця відділом по роботі з особовим складом систематично плануються та проводяться заходи з популяризації навчального закладу як в Україні, так і за її межами. Місцеві телерадіокомпанії та інші засоби масової інформації регулярно висвітлюють у своїх передачах сторінки життя Університету. Відділ по зв‘язках з населенням плідно співпрацює з редакціями місцевих видань, власними кореспондентами центральних газет, радіо, телебачення. Майже в усіх газетах області висвітлюється діяльність НУВС. Журналісти активно залучаються до участі в науково-практичних та студентських конференціях, культурно-масового та спортивного життя НУВС. Постійно надаються матеріали до відомчої щотижневої газети «Преступление и наказание», обласного радіо, інформаційних агентств «Інтерфакс – Україна», «Статус- кво», та ЦГЗ УМВС України в Харківській області. Здобутки Національного університету внутрішніх справ пов’язані з наполегливою та копіткою працею ректорату, професорсько-викладацького складу, адміністративногосподарчого персоналу, всього колективу навчального закладу. Все зазначене вище породжує впевненість, що діяльність Національного університету внутрішніх справ спрямована на його подальший розвиток і вдосконалення. Навчальний заклад має достатню кількість висококваліфікованих працівників, які усвідомлюють поставлені перед ними завдання, добре знають свою справу і спроможні на високому державному рівні готувати у ХХІ ст. фахівців-юристів для органів внутрішніх справ України. 26 Список літератури: 1. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України. Підручник. Х., 1998. 2. Ануфрієв М.І. Основні напрямки кадрового забезпечення органів внутрішніх справ (організаційно-правовий аспект). Монографія. Х., 2001. 3. Бандурка О.М., Соболєв В.О. Теорія та методи роботи з персоналом в органах внутрішніх справ: Підручник. Х., 2000. Надійшла до редколегії 14.01.02 А.І.Загорулько ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ На сучасному етапі розвитку незалежної України, в умовах становлення громадянського суспільства і правової держави, постійно зростає роль фахівців з вищою, і перш за все, юридичною освітою. Враховуючи ж потребу системи МВС України подолати зростання злочинності в економіці, банківській діяльності та інших сферах, зумовлене особливостями перехідного періоду, молодій державі вкрай необхідні висококваліфіковані спеціалісти з правознавства, правоохоронної діяльності, практичної психології, фінансів і кредиту, обліку та аудиту, адміністративного менеджменту, інформаційних систем у менеджменті, пожежної безпеки та ін., підготовка яких здійснюється в першу чергу в у ВНЗ МВС України за очною та заочною формами навчання. 9 січня 2002 р. виповнилося 10 років з того дня, коли за ініціативою і під безпосереднім керівництвом народного депутата України О.М. Бандурки було створено Харківський інститут внутрішніх справ, а двома роками пізніше – Університет внутрішніх справ як єдиний багатопрофільний вищий заклад освіти системи МВС України. Незважаючи на свою молодість, університет бурхливо розвивається, зміцнює науково-педагогічний потенціал. В університеті створена і ефективно функціонує система багатоступеневої підготовки кадрів для МВС України, проводяться фундаментальні наукові дослідження. На сьогодні в університеті працюють та навчаються близько 17 тис. викладачів, співробітників, слухачів, курсантів, студентів та ліцеїстів. На факультетах університету здійснюється підготовка юристів, фінансистів, соціологів, психологів, інформатиків та фахівців інших спеціальностей як за денною, так і за заочною формами навчання. Підготовка фахівців за заочною формою навчання в УніВС була започаткована в 1992 р. На той час в Інституті внутрішніх справ було створено відділення заочного навчання, яке потім трансформовано в заочний факультет. В 1994 р. на факультеті створено відділення заочного навчання, територіально розташоване в структурі факультету спочатку в м. Сімферополі, а потім в м. Євпаторії; роком пізніше розпочало роботу відділення заочного навчання в м. Суми. Згодом виникли структурні підрозділи у Полтаві, Мелітополі та Херсоні. – 27 – Сьогодні університетом здійснюється підготовка правознавців, психологів, спеціалістів з інформаційних систем і технологій та захисту інформації з обмеженим доступом та автоматизації її обробки на факультеті права та підприємництва за заочною формою навчання як на платній основі, так і за державним замовленням. Після закінчення вузу випускники факультету заочного навчання та факультету права та підприємництва одержують можливість працювати в органах МВС, прокуратури, судовій системі та в інших галузях управління та господарювання за здобутим фахом. На сьогодні на зазначених факультетах Національного університету внутрішніх справ навчаються понад 5000 слухачів та студентів. За останні три роки понад 1000 слухачів заочного факультету одержали вищу юридичну освіту. Зворотний зв’язок з територіальними підрозділами свідчить про те, що наші випускники мають тверді фундаментальні знання. Тому багато з тих, хто розпочинав своє навчання в університеті, перебуваючи на посадах слідчих, оперуповноважених, інспекторів, за короткий проміжок часу одержали підвищення по службі, чергові звання. Деякі з наших випускників займаються політичною діяльністю, що підтверджує їх високий фах, набутий в університеті. Звертає на себе увагу зростаюча зацікавленість різних підрозділів МВС у наших випускниках позабюджетної форми навчання на роботу в органи внутрішніх справ, перш за все, в слідчі підрозділи. І це не поодинокі випадки, це продумана лінія роботи кадрових апаратів, які підключилися до комплектування не тільки факультету заочного навчання, а й факультету права та підприємництва. Зацікавленість у фахівцях університету, які закінчили факультет права та підприємництва, проявляють банки, органи прокуратури, судова система. Національний університет внутрішніх справ у свою чергу зацікавлений у розвитку цього напрямку діяльності, який певною мірою дозволяє фінансово підживлювати наш навчальний заклад. Враховуючи нинішній значний потенціал НУВС, ректорат спрямовує зусилля на створення нових структурних підрозділів та укріплення і вдосконалення існуючих. Основними складовими, які визначають рівень організації навчального процесу, є , по-перше, відповідна матеріальнотехнічна база, по-друге, міцна бібліотека, по-третє, високий професійний рівень професорсько-викладацького складу. Тому зусилля керівництва університету, факультетів і безпосередньо відділень з часу їх утворення були направлені саме на розвиток цих напрямків. Навчально-матеріальна база всіх без винятку структурних підрозділів факультетів заочної форми навчання пройшла перший етап свого становлення і продовжує динамічно розвиватися: обладнані комп’ютерні класи та лабораторії, 28 лекційні зали та аудиторії. Керівництво факультетів, філій та відділень бачить своє першочергове завдання також у прискоренні роботи з нарощування обсягів необхідної літератури у підрозділах, загальна кількість якої перевищує 70 тис. екземплярів. Дуже важливим завданням у розвитку підрозділів є прискорення роботи з формування викладацького складу, яке буде виконано, якщо ми будемо і далі нарощувати зусилля по підготовці викладачів. Джерелом підготовки викладачів є магістратура та аспірантура Національного університету внутрішніх справ. В цьому напрямку вже зроблені перші кроки і проведена робота по відбору випускників НУВС для навчання в магістратурі та аспірантурі з метою їх подальшої роботи безпосередньо у підрозділах. Основними формами заочного навчального процесу є установчі та оглядові лекції, практичні та семінарські заняття, групові та індивідуальні консультації, письмові (контрольні й курсові) роботи. Стосовно способу викладання лекцій слід відзначити, що для більш глибокого вивчення та закріплення навчального матеріалу є досить ефективним використання відеолекцій, коли слухач (студент) має можливість багаторазово переглядати відеоматеріали, зупиняючись на тих моментах, які для нього становлять певний інтерес або складність. Названий спосіб викладання лекцій може застосовуватися як для традиційного, так і дистанційного навчання. Заслуговує також на увагу та більш широке застосування у навчальному процесі така форма проведення практичних занять, як моделювання і послідовна розробка конкретних проблемних ситуацій, що дає можливість слухачам досить всебічно і глибоко підійти до вивчення спеціальних дисциплін. Досвід роботи факультету заочного навчання та факультету права та підприємництва свідчить, що при організації учбового процесу дуже важливим є його забезпечення методичними матеріалами як у друкованому, так і в електронному виглядах. Необхідність постійного удосконалення навчального процесу за заочною формою навчання потребує поряд з традиційною схемою його організації впровадження нових технологій. Досить цікавою, на наш погляд, є ідея одержання вищої освіти за допомогою дистанційного навчання, що виникло завдяки системі заочного навчання, яка була започаткована на теренах колишнього Радянського Союзу. Напрацьований позитивний досвід цієї форми навчання досить глибоко був вивчений та оцінений як у нашій країні, так і на Заході. Проведений аналіз технології процесу заочного навчання в нашій країні дозволив зробити висновок, що за допомогою такої форми навчання можливо одержати вищу освіту досить високого рівня при значно менших витратах, ніж за очною формою. За сучасних умов оцінюючи досягнення в галузі комп’ютерної техніки і об’єднавши їх з досвідом заочної форми навчання, напрацьованим у нашій країні, досить нагальною є необхідність і доцільність створення та впровадження дистанційного навчання в систему освіти. Суть дистанційного – 29 – навчання полягає в передачі навчальної інформації слухачу (студенту), стимулюванні його учбової діяльності і прийнятті заходів з корегування його навчання. Фактично це є індивідуальне навчання. Але вирішення проблеми дистанційного навчання не є легким завданням навіть на сучасному етапі розвитку науки і техніки. Найскладнішим є питання розробки курсів дисциплін і матеріалів, розрахованих на специфіку дистанційного навчання, а також підготовка викладачів, здатних ці курси дистанційно проводити. Першою проблемою в навчальному процесі дистанційного навчання є доставка основного матеріалу для вивчення особі, яку навчають. Досить важливо визначитися, в якому вигляді найбільш доцільно доставляти навчальну інформацію до споживача. Уявляється, що в умовах теперішньої дійсності найбільш традиційним для нашої аудиторії є навчання з використанням друкованої продукції. Але не менш ефективним і досить розповсюдженим, особливо на Заході, є спосіб донесення інформації до споживача з використанням аудіо- та відеоматеріалів. Транспортування зазначених способів донесення інформації здійснюється переважно через можливості поштового зв'язку. Дещо раніше мали місце спроби використання можливостей телебачення для читання лекцій на відстані для широкої аудиторії, але така спроба дистанційного навчання не набула широкого розповсюдження у зв’язку з недосконалістю на той час технологічного рівня такої форми навчання. Враховуючи те, що заочна форма навчання перш за все передбачає самостійну роботу слухача (студента), слід відзначити, що вона є дуже важливою і при організації дистанційного навчання. Безумовно, інформаційні технології надають для цього різноманітні можливості, зокрема можливості використання електронної бібліотеки, бази даних. В Національному університеті внутрішніх справ на теперішній час створена електронна бібліотека, банк даних якої постійно поповнюється. Таким чином, для більшої ефективності навчального процесу дуже важливим є використання усіх названих способів у їх органічній єдності. Для досягнення найкращого результату при самостійній роботі необхідно знайти оптимальний варіант спілкування слухача (студента) з викладачем. Необхідно, щоб слухач (студент) міг запитувати викладача і отримувати від нього відповідь. В електронних засобах масової комунікації така можливість спілкування існує щоденно. Перш за все це електронна пошта. Слухач (студент) надсилає викладачу питання, і викладач відповідає в прийнятний для цього час (вранці, вдень, ввечері), і від часового поясу це не залежить. Подібну методику доцільно застосовувати і при виконанні письмових завдань слухачем (студентом), значення яких при дистанційному навчанні не зменшується, а навпаки, зростає. Стосовно заключної фази дистанційного навчання, тобто іспиту, можливі два його варіанти. Перший передбачає таку його схему, коли слухач (студент) у письмовій формі дає відповіді на запитання, поставлені у завданні, а викладач або уповноважена особа лише слідкують за тим, щоб до іспиту був допущений той, 30 хто навчається, а не інша особа, і при цьому було дотримано встановлений порядок, (одержано завдання, а робота, після її виконання, законвертована, надіслана до університету на перевірку і т.ін.). Інший варіант полягає в тому, що оцінка виставляється не за результатами іспиту, а за результатами самостійної роботи (курсової, реферату або будь-якого іншого дослідження). Таким чином, дистанційна форма навчання має право на існування, і не в далекому майбутньому, а вже тепер. Першим кроком на цьому шляху є розробка учбово-методичної бази дистанційного навчання з наступним її затвердженням Міністерством внутрішніх справ України і Міністерством освіти України та необхідність встановлення її відповідності до державних стандартів освіти. Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що за умови постійного удосконалення підбору абітурієнтів, організації навчального процесу і, в першу чергу, запровадження новітніх технологій навчання, можна впевнено констатувати, що заочна форма підготовки фахівців далеко не вичерпала своїх можливостей. Надійшла до редколегії 15.01.02 О.В.Тягло КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ – СУЧАСНА ОСВІТНЯ ІННОВАЦІЯ 1. Освітянський контекст Освіта України шукає своє місце у світовому освітньому просторі ХХІ століття. Ці шукання до певної міри відбилися у перебігу ІІ Всеукраїнського з’їзду працівників освіти, який відбувся у Києві 7-8 жовтня 2001 року. Безпосередня мета з’їзду полягала у обговоренні й ухваленні Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті. Повністю її досягнути не вдалося – текст доктрини так і залишився проектом, який протягом кількох місяців підлягає доопрацюванню й потім має бути ухвалений Президентом. Та все ж з’їзд взагалі і обговорення доктрини зокрема дають багатий матеріал для роздумів. У цій статті я хотів би прокоментувати лише одну з головних тез документа, за якою реалізація доктрини мусить забезпечити перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти [1, с.23] . Словосполучення гуманістично-інноваційна освіта є для доктрини насправді ключовим. Це ясно випливає й з доповіді на з’їзді В.Кременя. Міністр освіти і науки наголосив на тому, що освіта трансформується з репродуктивної, авторитарної у гуманістичну, інноваційну [2, с.4]. Інновації, нововведення притаманні життєдіяльності суспільства одвіку. Вони грунтувалися на поступі людського пізнання, опануванні новими ресурсами і силами природи. Проте їх інтенсивність була порівняно низькою. Зазвичай нововведення створювались, відбирались і втілювались невеликою групою вчених людей через механізм «спроб і помилок», що вимагало значного часу. За цих умов традиція домінувала над інновацією. – 31 – Протягом останніх десятиліть період подвоєння обсягу інформації, особливо на передньому краї науки, скоротився зі століть до років і навіть місяців. Нові системи комунікації, павутиння яких покрило практично всю поверхню нашої планети, доставляють цю інформацію широкому загалу спеціалістів у найкоротший термін, якісно прискорюючи селекцію і впровадження нововведень. Тепер критика й постійне оновлення не минає жодної наукової традиції, за виключенням єдиної – традиції інновацій. У економіці відбувається подібний процес. Це дозволяє значно інтенсифікувати її функціонування, починаючи з прийняття рішення й до виробництва нового продукту. За висловом відомого футуролога Олвіна Тоффлера, здійснюється новий розподіл світу – на країни з «швидкими» та «повільними» економіками, останні з яких ризикують назавжди залишитися на узбіччі цивілізаційного розвитку… Не заглиблюючись у наведення додаткових доказів, можна зрозуміти, що інноваційний характер освіти цілком відповідає фундаментальним інваріантам суспільного буття початку ХХІ століття. Перехід до освіти, що грунтується на інноваціях, породжує різноманітні теоретичні й практичні проблеми. Навіть побіжний їх огляд виходить далеко за межі однієї статті. Натомість я хочу привернути увагу до академічної дисципліни, яка у межах вітчизняної системи освіти вже сьогодні має підстави претендувати на статус справжньої інновації. Актуальність звернення до неї знайшла підтвердження знов-таки у з’їздівській доповіді міністра освіти і науки В.Кременя, коли він неодноразово наголошував на необхідності вироблення в учнів та студентів уміння критично мислити. 2. Що таке критичне мислення? Термін «критичне мислення» з першого погляду є досить розмитим та багатозначним. Він народжує численні асоціації та витлумачення. Для ясності подальшого викладу розглянемо одне прийнятне його роз’яснення. Американський фахівець Річард Пауль у книзі з досить показовою назвою – «Критичне мислення: що потрібно кожній людині, щоб вижити в швидкоплинному світі»– запропонував таку робочу дефініцію: критичне мислення – це мислення про мислення, коли ви мислите задля вдосконалення свого мислення. Тут є важливими дві обставини: 1) критичне мислення – це не просте мислення, а мислення, яке спричиняє самовдосконалення; 2) бажане самовдосконалення приходить з навичками використання стандартів коректної оцінки процесу мислення. Коротко кажучи, це самовдосконалення мислення на підставі певних стандартів [3, p.97-98]. Чому ж критичне мислення набуває сьогодні принципового значення? Фундаментальною особливістю того світу, до якого наші студенти входять сьогодні, є прискорені зміни, – цілком слушно зауважує Річард Пауль. –Це світ інформації, яка швидко збільшується і при тому постійно застаріває. Це світ, в якому ідеї постійно піддаються структурним змінам, все новим перевіркам 32 та переосмисленню, світ, в якому власне мислення слід увесь час адаптувати до мислення інших, де слід поважати потяг до ясності, точності та ретельності, де навички інтелектуальної праці слід постійно підвищувати і вдосконалювати... Навіть з першого погляду ясно, що наведені міркування цілком відповідають ідеології інноваційної освіти. Справді, вони грунтуються на визнанні перманентних швидкоплинних змін у наявній інформації, а тому орієнтують на вироблення змісту, форм й засобів навчання, які допомагали б пристосуванню людини, особливо професіонала? у царині розумової праці до умов нового інформаційного суспільства. Критичне мислення, підкреслює Пауль далі, є осереддям добре задуманої реформи освіти остільки, оскільки воно буде в центрі змін XXI століття. Давайте вірити в те, що достатня кількість людей матиме силу духу і думки для того, щоб осягнути цей факт та у відповідний спосіб трансформувати і наше життя, і нашу освіту. Отже, критичне мислення виявляється сьогодні тією життєздатною перспективою розвитку «науки мислити», яка на початку ХХІ століття відповідає умовам ефективної життєдіяльності людини інформаційного суспільства. В тій мірі, в якій освіта Україна прагне бути на рівні освіти провідних держав сучасного світу, вона має засвоїти критичне мислення, адаптувавши його до специфіки національного менталітету. 3. Як слід уводити критичне мислення до системи вітчизняної освіти? Людство напрацювало велику кількість повсякденних й академічних засобів навчання критиці. Серед них – академічна дисципліна «Критичне мислення», яка набула широкого визнання у системі освіти Північної Америки після Другої Світової війни [Див.: 4, с.218-241]. Теоретичні результати й практичний досвід північноамериканських шкіл й університетів становлять вихідні підстави для введення критичного мислення у освітню систему України. Проте не можна запозичувати ці підстави буквально, без пристосування до специфіки національного менталітету, традицій вітчизняної освіти, регіональної політичної ситуації тощо. Далі я хотів би обговорити кілька проблем адаптації критичного мислення, які мають принципових характер. Добре відомо, що менталітет північноамериканців значною мірою є прагматичним, тоді як менталітету континентальних європейців притаманна переважно фундаментальна орієнтація. Це обумовлює розбіжність пізнавальних цінностей. Коли типовий американський викладач вчить конкретним методам розв’язання задач, його європейський колега прагне подати фундаментальні причини й загальні закони. Обидва ці підходи мають видатні результати й численних прихильників. Зазначена базова розбіжність впливає на структуру і зміст академічних дисциплін, включаючи дисципліни про людський розум й мислення. Типовим для Америки виявляється курс критичного мислення як інтродукційний, призначений для студентів-першокурсників [Див.: напр.: 5]. Споріднений курс логіки не є таким популярним, його зазвичай обирають майбутні – 33 – філософи або професійні логіки [6]. Натомість в Україні – як у європейській країні – ми спостерігаємо широке розповсюдження курсу логіки для студентів першого року навчання. Проте за визнанням багатьох вітчизняних фахівців, він є занадто формалізованим, важким для засвоєння й рідко відповідає потребам практики. За наявних умов моя пропозиція полягає у тому, щоб «схрестити» курси логіки й критичного мислення. У результаті передбачається одержати як мінімум два основних продукти: логіку з елементами критичного мислення та критичне мислення на підставі логіки. Перший з цих курсів відповідатиме потребам студентів-першокурсників. Це має бути порівняно проста версія логіки, що варіюється в залежності від майбутнього фаху тих, хто навчається. У її рамках слід сформувати елементарні, проте стійкі знання й уміння критики. Другий зі згаданих курсів доцільно адресувати студентамстаршокурсникам, котрі спеціалізуються переважно у галузі гуманітарних й соціальних наук, педагогіки, менеджменту й права… Його мета – активізувати вже набуті знання й вміння з наголосом на виробленні практикабельних навичок критики. Принципова особливість пропонованого курсу полягає у постійному зверненні до накопичених раніше відомостей з логіки. На цьому шляху систематичний тренінг критичного мислення спиратиметься на підгрунтя науки логіки, самовдосконалення мислення на підставі стандартів поєднуватиметься з осягненням суті цих стандартів. Пріоритетне значення опанування критичним мисленням має для правознавців та правоохоронців. Дійсно, у сфері їх професійної діяльності типовою є ситуація, коли зловмисник або його співучасники намагаються ввести представника закону в оману. Не виключено також, що потерпілий або свідки вільно чи невільно можуть повідомити хибну або неточну інформацію. За таких умов без базових логічних знань і без вправного володіння принаймні основними навичками критичного мислення представник закону не тільки не зможе дійти правильного висновку з проблеми, але й напевне впаде в оману. А тяжкою ціною помилки слідчого, адвоката, прокурора, судді може стати свобода або навіть життя невинної людини. Комбінація «логіка з елементами критичного мислення – критичне мислення на підставі логіки» видається перспективною інновацією у вищу освіту України, в тому числі й юридичну. У нашій країні сьогодні існують додаткові можливості втілення цієї інновації у життя. Термін середньої освіти збільшується на один рік. Тому було б слушним включити описаний курс елементарної логіки до навчальних планів останнього класу школи. За цієї умови університетський курс критичного мислення також зсунувся б на другий-третій рік навчання. Так чи інакше, гармонізація навчальних планів школи й вузу у засвоєнні сучасної «науки мислити» є суттєвим шляхом розвитку освітніх систем ХХІ століття. 4. Що вже зроблено в Україні на шляху адаптації критичного мислення? 34 Перша спроба увести критичне мислення до освітніх систем нових незалежних держав була здійснена групою американських інструкторів на початку 90-х років ХХ ст. Кілька семінарів з критичного мислення було організовано у Харкові, Києві й Москві за підтримки міжнародного фонду Сороса. Ці акції, наскільки мені відомо, не мали помітних наслідків. У 1995 р. професор з Канади Тарас Закидальський презентував курс критичного мислення на семінарі «Трансформація гуманітарної освіти в Україні» (Харків, Міжнародний фонд «Відродження» й Харківський міський благодійний Центр освітніх ініціатив). Ця подія стимулювала дослідницьку і педагогічну активність харків’ян. Були підготовлені й оприлюднені два видання брошури «Логіка критичного мислення» [7]. Брошура використовувалась для викладання сучасного курсу логіки студентам Харківського інституту управління. З часом текст був удосконалений і виданий у вигляді навчального посібника «Логіка з елементами курсу критичного мислення». Посібник побачив світ у 1998 р. завдяки підтримці одного з відгалужень Міжнародного фонду Сороса (Research Support Scheme of the OSI/HESP) [8]. У 1999 р. доопрацьована версія книги, зорієнтована на студентів юридичних спеціальностей, була опублікована у співавторстві з ректором Університету внутрішніх справ професором О.М.Бандуркою [9]. Усі згадані видання належать до текстів, названих вище «логіка з елементами критичного мислення». Восени 1998 р. мені було надано можливість стажуватися у Університеті Боулін Грін (США). Стажування було організоване Радою міжнародних наукових досліджень і обмінів (IREX) за підтримки Інформаційної агенції США (USIA). Під час перебування у Сполучених Штатах я вивчав теоретичні результати й педагогічний досвід, відвідуючи класи з практичних міркувань (д-р Едвард Маккленнан) й з критичного мислення (д-р Нейд Браун і д-р Стюарт Кілі). Це виявилось важливим імпульсом у подальшій адаптації критичного мислення до умов освіти України. Так, у 1999 р. у Харкові відбувся перший у нашій країні оригінальний науково-практичний семінар з критичного мислення. Більше 30 фахівців у галузі логіки, філософії та інших споріднених дисциплін взяли участь у його роботі, підтриманій Університетом внутрішніх справ, Міжнародним фондом «Відродження» й Харківським Центром освітніх ініціатив. Учасники семінару оцінили критичне мислення як перспективу, суттєву для прогресу національної вищої освіти [10]. З 1999 року розпочалось викладання модифікованого курсу критичного мислення магістрам Університету внутрішніх справ. У 2001 р. я був запрошений для читання цього курсу студентамтретьокурсникам соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. За підтримки керівництва цього факультету було видано навчальний посібник «Критичне мислення на основі елементарної логіки» [11]. Його можна вважати першою вітчизняною навчальною книгою, яка представляє зазначену вище множину «критичне мислення на підставі логіки». – 35 – На початку 2001 р. курс критичного мислення як сучасна освітня інновація був презентований мною на об’єднаному засіданні Північно-Східного наукового центру НАН України і Ради ректорів харківських вузів, що відбулася за головуванням віцепрем’єр міністра України В.П.Семиноженка. Ця презентація знайшла певне розуміння і підтримку. Оригінальний курс критичного мислення викладає у КиєвоМогилянській академії член-кореспондент НАН України професор М.В.Попович. На рівні середньої освіти цікавим є досвід столичного Науково-методичного центру «Інтелект». З 1998 р. цей Центр здійснює міжнародний проект «Читання й письмо для розвитку критичного мислення». Крім Харкова і Києва, критичне мислення адаптується у Кіровограді. Так, науковці й педагоги Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.Винниченка у співпраці з колегами з Університету Монтклер (США) провели ІІІ Міжнародну науково-практичну конференцію «Демократія й освіта» (Київ, червень 2001). Працювала окрема секція «Критичне мислення й демократія», ця тематика обговорювалась на пленарному засіданні та в кулуарах. З урахуванням описаної активності не виглядає неочікуваним той факт, що задача вироблення у учнів шкіл та студентів уміння критично мислити ясно поставлена міністром В.Кременем у згадуваному вже виступі на ІІ Всеукраїнському з’їзді освітян. У такий спосіб поняття критичного мислення увійшло до офіційного освітнього дискурсу на найвищому рівні. Можна зробити висновок, що початкова стадія уведення курсу критичного мислення до системи освіти України принесла необхідні плоди. Відомі також спроби викладання оригінальних курсів критичного мислення у провідних університетах Росії – МДУ ім. М.В.Ломоносова, МДПІ тощо [12, с.385-387]. Проте процеси в Україні та Росії дотепер мають локальний і спорадичних характер, вони потребують розширення і координації. Сьогодні у розробці та впровадженні академічного курсу критичного мислення Національний університет внутрішніх справ посідає провідне місце не тільки у нашій країні, а й серед університетів усіх нових незалежних держав. Подальша підтримка та поширення цієї сучасної освітньої інновації цілком відповідатиме місії вузу – потужного загальнонаціонального та міжнародного наукового і педагогічного центру. Список літератури: 1. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті. Проект. К., 2001. 2. Кремінь В. Освіта в Україні. Доповідь міністра освіти і науки України на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти // Освіта України. 12.10.2001. 3. Paul R.W. Critical Thinking: What Every Person Needs to Survive In А Rapidly Changing World. – 3-rd edition revisited. Santa Rosa, CA. 1993. 4. Тягло А.В., Воропай Т.С. Критическое мышление. Проблема мирового образования XXI века. Х., 1999. 5. Brown, M. Neil and Keeley, Stuart M. Asking the Right Questions. A Guide to Critical Thinking. 5th ed. Upper Saddle River, NJ: Prentice Hall, 1998; Ruggerio, Vincent Ryan. Beyond Feelings. A Guide to Critical Thinking.5th ed. Mountain View, CA etc. Mayfield Publ. Co., 1998. 6. Аналіз багатоаспектних взаємин логіки й критичного мислення див., напр., в: Тягло А.В., Воропай Т.С. Критическое мышление. Проблема мирового образования XXI века. Ч.1,2; Тягло А.В. Опыт развития критического 36 мышления в университетах Северной Америки и его значение для университетского образования Украины // Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку. Міжнародна науково-практична конференція, 15 – 16 грудня 2000 р. Тези доповідей. Х., 2000.; Тягло А.В. Проблема гражданского образования (Украина, 2000) // Розвиток демократії в Україні. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Київ, 29 вересня – 1 грудня 2000 р.). Х., 2001. 7. Тягло А.В. Логика критического мышления. 2-e издание, исправленное и дополненное. Харьков, 1997. 8. Тягло О.В. Логіка з елементами курсу критичного мислення. Х., 1998. 9. Бандурка О.М., Тягло О.В. Курс логіки. Х., 1999. 10. Огляд семінару можна знайти в Інтернеті за адресою: . 11. Тягло А.В. Критическое мышление на основе элементарной логики. Х., 2001. 12.Сорина Г.В. Критическое мышление: статус в современной системе образования // Современная логика: проблемы теории, истории и применения в современной науке. Материалы VI Всероссийской конференции 22 – 24 июня 2000 г. СПб., 2000. Надійшла до редколегії 03.01.02 О.В. Лавріненко ПОЄДНАННЯ УНІВЕРСАЛЬНОСТІ І СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА СУЧАСНОЇ БАГАТОСТУПЕНЕВОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ У нових умовах розвитку державності та розбудови демократичного суспільства постала проблема підвищення ефективності професійної підготовки [1, с.193; 2, с. 29-32] працівників органів внутрішніх справ у ВНЗ системи МВС України. Це складний та довготривалий процес, який потребує постійного вдосконалення навчально-методичної роботи на основі новітніх досягнень науки та потреб практики [3, с.29; 4, с.138]. В контексті реформування правоохоронної системи та змістовної реорганізації навчального процесу перед вищими навчальними закладами МВС постало, зокрема, завдання оптимального поєднання принципів безперервної освіти, універсальності та спеціалізації освіти, посилення уваги щодо вивчення практично орієнтованих дисциплін. Відносини, в які вступають працівники органів внутрішніх справ при проходженні служби, є особливим різновидом трудових відносин та мають складну структуру й специфічний суб'єктний склад. З одного боку, – владні, управлінські відносини, що виникають із трудового договору (контракту про службу) і не виходять за межі координації спільної праці осіб рядового і начальницького складу, будуються по лінії організаціїта управління спільною працею, реалізуються в рамках трудового колективу органу (підрозділу) і носять характер трудового, а не адміністративного управління. Це обумовлює їх місце як організаційного елемента службово-трудових правовідносин і приналежність до предмета трудового права, а не адміністративного, конституційного чи інших галузей права. З іншого боку – відносини, що виникають з приводу здійснення працівником органів внутрішніх справ державно-управлінської, юридично-владної функції, реалізуються за межами трудового – 37 – колективу, в якому він працює. Ці відносини є комплексним , полігалузевим правовим інститутом, а тому регламентуються нормами різних галузей права (адміністративного, кримінальнопроцесуального, конституційного та ін.). З огляду на це, відносини співробітників ОВС, які виникають при здійсненні державно-владних функцій, управлінських повноважень вивчаються курсантами та слухачами Національного університету внутрішніх справ при вивченні таких дисциплін як: адміністративне право та адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, кримінальне та кримінально-процесуальне право, конституційне право та ін. Вивченню ж питання щодо правового регулювання процесу трудової діяльності цієї категорії найманих працівників належної уваги не приділялось. Зараз у системі освіти МВС України накопичений великий досвід щодо напрямів підвищення ефективності навчання спеціалістів-юристів для органів внутрішніх справ. Організація навчально-методичного процесу в провідному закладі освіти – Національному університеті внутрішніх справ переконливо свідчить, що ефективність навчання безпосередньо залежить від раціонального планування та побудови навчального процесу, функціонування і розвитку останнього у відповідності до сучасних тенденцій розвитку фундаментальних та прикладних наук, досягнень теорії і практики, динаміки цілей і завдань підготовки фахівців. Зміст навчання визначається навчальними планами і робочими програмами дисциплін, які повинні постійно обновлятися з урахуванням цілей і завдань навчального процесу на сучасний момент, досвіду викладання дисциплін в базових навчально-наукових комплексах. На сьогодні, як свідчать наукові дослідження, однією із тенденцій розвитку науки трудового права є включення до предмета цієї галузі права відносин, які виникають при проходженні напівмілітаризованої державної служби, зокрема, особами рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ [5, с.15; 6, с.11]. Враховуючи таку динаміку доктрини трудового права та беручи до уваги, що одними із головних чинників ефективності здійснення на практиці правоохоронних функцій є обізнаність працівника з питань як загального, так і спеціального законодавства про працю, що регламентує службово-трудові та похідні від них відносини, вміння правильно його застосовувати у випадках порушення його прав на безпечні умови праці, нормальну тривалість робочого часу тощо, а також законних інтересів при вирішенні службово-трудових спорів, притягненні до дисциплінарної та матеріальної відповідальності – було б цілком логічним та доцільним врахувати це при викладанні, як вже передбачених на сьогодні державним стандартом професійно-орієнтованих дисциплін, так і внести відповідні зміни до змісту навчальних планів ВНЗ МВС з метою запровадження нового навчального курсу «Правове регулювання порядку та умов проходження служби працівниками органів внутрішніх справ України». 38 Для цього необхідно, по-перше, – при викладені таких тем дисципліни «Трудове право» як: «Поняття, функції та система трудового права»; «Джерела трудового права»; «Суб'єкти трудового права»; «Правовідносини по трудовому праву»; «Трудовий договір»; «Робочий час і час відпочинку»; «Трудова дисципліна»; «Матеріальна відповідальність сторін трудових правовідносин»; «Трудові спори (конфлікти) і порядок їх розв’язання»; «Пенсії та допомоги» особливу увагу курсантів звертати на наявність особливостей правового регулювання, зміст і структуру відповідної групи правовідносин: власне службовотрудових відносин; передуючих їм, супутніх чи тих, що виникають вже після припинення службово-трудових відносин працівників ОВС. Так, при вивченні, наприклад, основної (зокрема, з огляду на кількість аудиторних занять за навчальним планом) теми «Трудовий договір» слід звертати увагу аудиторії, що за трудовим законодавством розрізняється як загальна правова модель трудового договору, так і її різновиди в залежності від різних критеріїв: терміну, особливостей характеру та кількості трудових функцій, порядку виникнення трудових правовідносин та інших. Одним із таких різновидів є і трудовий договір зі службовцями, які проходять державну службу в органах внутрішніх справ. При викладені матеріалу теми слід виокремити наступні особливості інституту трудового договору в системі органів МВС: висока питома вага спеціальних норм в процесі правового регулювання укладення, зміни та припинення трудового договору з працівником; ступінь особистої залежності по службі та суб'єктний склад службово-трудових відносин (контракту про службу) [7, с.96-98]; наявність спеціальних підстав відмови в прийнятті на роботу: відсутність у кандидата громадянства України; членство в політичних партіях та інших об'єднаннях громадян, діяльність яких не підлягає легалізації або заборонена в судовому порядку; засудження за скоєння будь-якого злочину, незалежно від того, знята чи погашена судимість в установленому порядку; коли особа не досягла встановленого законодавством віку або не пройшла дійсну військову службу; відсутність відповідної фізичної підготовки та незадовільний стан здоров'я; недостатній освітній рівень; відсутність необхідних особистих, ділових та моральних якостей, кваліфікації, стану здоров'я; розширений перелік документів, що подаються кандидатом при вступі на службу; наявність диференційованого (в залежності від категорії складу, посади) освітнього рівня; необхідність для осіб, що вперше поступають на службу, проходження початкової підготовки, стажування, порядок проходження яких залежить від категорії посади; підвищені вимоги до стану здоров'я кандидата та його фізичної підготовки, що перевіряються при проходженні обов'язкового спеціального медичного огляду; особливі нормативні вимоги до ділових, моральних та особистих якостей кандидата; підставою виникнення трудових правовідносин у працівників, як правило, є складний юридичний склад: укладенню контракту про службу передує проведення конкурсу, або крім укладення трудового договору необхідне рішення вищестоящого органу про – 39 – призначення на посаду; письмова форма трудового договору; виключно контрактна підстава комплектування особового складу; правом прийняття (поновлення) на службу користуються відповідні начальники, перелік яких встановлений відомчими нормативними актами, в залежності від того, наказом якого начальника був раніше звільнений співробітник, та його спеціального звання, підстави звільнення, категорії посади, на яку претендує кандидат, задач та функцій підрозділу, до якого вступає на службу громадянин; призначенню на посаду та присвоєнню спеціального звання передує складання спеціальних заліків, тестів; подовжений термін випробовування при прийнятті на службу; особливий правовий режим зміни службово-трудового правовідношення (переміщення, переводи на іншу місце служби, особливості дисциплінарної відповідальності [8, с.7] та наявність спеціальних підстав припинення трудового договору, спеціальні правові гарантії [9, с.37-46] в процесі існування та після припинення службовотрудових відносин та ряд ін. По-друге, – для більш детального вивчення механізму диференціації правового регулювання службово-трудових відносин запровадити вивчення в ВНЗ системи МВС навчальний курс «Правове регулювання порядку та умов проходження служби працівниками органів внутрішніх справ України». Курс можна було б структурно віднести до циклу вибіркових навчальних дисциплін, що вивчаються курсантам усіх спеціальностей, а також запропонувати для вивчення слухачам інститутів та факультетів підвищення кваліфікації, заочної форми навчання та постійному особовому складу – професорсько-викладацькому складу вищих навчальних закладів, науковим співробітникам. Навчальний курс структурно має складатися з восьми тем та передбачати вивчення питань, що стосуються характеристики системи спеціального законодавства про порядок та умови проходження державної служби в органах внутрішніх справ; галузевої приналежності норм, що регламентують роботу працівників ОВС; робочого часу та часу відпочинку; оплати праці; службово-трудової дисципліни; матеріальної відповідальності співробітників органів внутрішніх справ; порядку вирішення трудових спорів осіб рядового та начальницького складу. Завдання курсу полягає у формуванні у курсантів та слухачів навичок по застосуванню та аналізу діючого законодавства про працю працівників ОВС України. Мета – досконально вивчити чинне законодавство, що регулює службово-трудові та похідні від них відносини осіб рядового начальницького складу та поглибити знання основних концептуальних положень науки трудового права, трудового законодавства України та практики його застосування. Вивчення дисципліни має здійснюватися під час читання лекцій, проведення семінарських та практичних занять, шляхом самостійної підготовки і консультацій викладача. Контроль за вивченням курсу здійснюється під час виконання контрольних тестових завдань та при складанні диференційованого заліку. 40 При вивченні I теми «Законодавство про порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ»курсанти повинні: засвоїти поняття системи законодавства про службу, зміст основних нормативних актів, що регулюють службу, їх види та вміти дати загальну характеристику цим законодавчим актам; визначити галузеву приналежність норм, які регламентують проходження державної служби в ОВС; значення та прояви єдності і диференціації в процесі правового регулювання праці осіб рядового та начальницького складу; розглянути головні ознаки та поняття службово-трудових відносин працівників. Розглядаючи II тему «Правове регулювання проходження служби в органах внутрішніх справ», курсанти повинні звернути увагу на вивчення: порядку прийняття на службу в органи внутрішніх справ (трудовий договір, контракт про службу, його сторони, зміст та значення; порядок встановлення, термін та юридичне значення випробування при прийнятті на службу; поняття та можливі підстави відмови в прийнятті на службу, порядок проходження початкової підготовки та встановлення наставництва); розглянути порядок та умови роботи співробітників за сумісництвом; вивчити процедуру призначення на посади, переміщення й просування по службі; порядок та умови присвоєння, зниження та позбавлення спеціальних звань; проведення атестації працівників та її юридичне значення; засвоїти підстави звільнення зі служби та розглянути їх класифікацію. Правові нормативи, режим та облік робочого часу; поняття та види робочого дня працівників ОВС; порядок та умови застосування надурочних робіт в органах внутрішніх справ – всі ці питання вивчаються в III темі спецкурсу «Правове регулювання робочого часу та часу відпочинку працівників ОВС». В цій же темі курсанти розглядають поняття і види часу відпочинку; порядок та умови надання працівникам відпусток та їх види. Наступна тема – тема IY «Оплата праці співробітників ОВС. Гарантійні та компенсаційні виплати» передбачає засвоєння змісту нормативних актів, що регулюють порядок та умови виплати грошового забезпечення працівникам ОВС. Окремо розглядаються методи правового регулювання оплати праці осіб рядового і начальницького складу, оплата праці співробітників при відхиленнях від звичайних умов роботи та компенсаційні і гарантійні виплати, передбачені спеціальним законодавством. Поняття, зміст, методи забезпечення службово-трудової дисципліни; заохочення та дисциплінарні стягнення, які застосовуються до працівників ОВС, їх види та порядок застосування – вивчаються в Y темі «Службово-трудова дисципліна». Тема YI «Матеріальна відповідальність осіб рядового і начальницького складу ОВС за шкоду, заподіяну державі» передбачає засвоєння курсантами та слухачами наступних питань: поняття, ознаки, види, підстави та умови матеріальної відповідальності працівників; порядок визначення розміру шкоди та її відшкодування; обставини, що виключають – 41 – матеріальну відповідальність працівників ОВС за шкоду, заподіяну державі. В рамках окремої теми – теми YII «Службово-трудові спори працівників ОВС та порядок їх розв'язання» розглядаються поняття, причини службово-трудових спорів службовців та розкривається порядок їх розгляду. Тема YIII «Правове регулювання пенсійного та інших видів соціального забезпечення працівників ОВС». Вивчаючи цю тему, курсанти, слухачі торкаються питань щодо: порядку обчислення трудового стажу працівників ОВС, умов особистого обов’язкового державного страхування співробітників; пенсійного забезпечення осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, видів допомог та умов і порядку їх виплати; видів пільг, передбачених діючим законодавством. Підсумовуючи, зазначимо, що застосування принципу поєднання універсальності і спеціалізації освіти у навчальному процесі при підготовці фахівців для системи органів внутрішніх справ є запорукою високої ефективності їх службово-трудової діяльності в майбутньому [10, с. 91– 92; 11, с.126-128], а тому має розглядатися як один із напрямів вдосконалення відомчої системи підготовки кадрів. Список літератури: 1. Державна служба в Україні: організаційно правові основи і шляхи розвитку / За ред. В.Б. Авер’янова. К., 1999. 2. Савченко А.О. Місце і роль відомчої освіти в системі національної освіти України // Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. Вип. 9. 3. Ануфрієв М.І., Бандурка О.М., Ярмиш О.Н. Вищий заклад освіти МВС України: Науково-практичний посібник. Х., 1999. 4. Венедиктов В.С. Деякі напрямки методичного забезпечення навчально-виховного процесу в вузах МВС України // Вісник Університету внутрішніх справ. 1996. Вип.1. 5. Трудовое право Украины / Под ред. Г.И. Чанышевой, Н.Б. Болотиной. Х., 1999. 6. Киселев И.Я. Зарубежное трудове право: Учеб. для вузов. М., 1998. 7. Воловик В. Про галузеву належність правовідносин, пов'язаних з застосуванням праці мілітаризованих державних службовців // Право України. 1999. №2. 8. Щербина В.І. Дисциплінарна відповідальність державних службовців органів внутрішніх справ / Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Харків.: Універ. внутр. справ, 1998. 9. Ануфрієв М.І., Венедиктов В.С., Іншин М.І. Соціально-правовий захист працівників ОВС України / Наук.практ. посібник. Х., 2000. 10. Матюхіна Н. П. Управління персоналом органів внутрішніх справ України (Теоретичні та прикладні аспекти) / За заг. ред. проф. О. М. Бандурки. Х, 1999. 11. Венедиктов В.С. Організаційно-правові питання підбору персоналу на службу в ОВС України // Вісник Національного університету внутрішніх справ. 2001. Вип. 14. Надійшла до редколегії 03.01.02 В.О.Соболєв СОЦІОЛОГІЧНА НАУКА І СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІВ ПРАВОПОРЯДКУ Про призначення соціологічних знань у суспільстві написано чимало. У той же час, ретроспективний погляд на розвиток соціології показує, що до визначення їх ролі в суспільному розвитку можна зустріти взаємовиключні підходи. Загальновідоме положення К.Маркса про роль науки в соціальних перетвореннях. «Філософи, – писав К.Маркс, – лише 42 різноманітним способом пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його» [1, с. 3]. О.Конт також бачив призначення соціології як науки в наданні допомоги щодо передбачення прийдешніх соціальних змін [2]. Відома і протилежна позиція, що її обгрунтовував Г.Спенсер. Він вважав, що соціолог покликаний лише описувати соціальне життя, його еволюцію, але в жодному разі туди не вторгатися [3]. Серед сучасних соціологів ми можемо зустріти різноманітні підходи до визначення місця і ролі соціології в суспільстві. Широко відома точка зору Е.Гіденса про те, що соціологія пов'язана із соціальною критикою. При цьому Гіденс не зводить критичну функцію соціології до бунтарства і підбурювання, а визначає її як постановку діагнозу про хворий соціальний організм [4, с.30, 32]. Т.Парсонс підкреслює інформаційну функцію соціології. Соціологія, на його думку, покликана дати інформацію про те, що саме слід робити за тих або інших обставин людям у різноманітних статусах і ролях одного або декількох різноманітних значень [5]. Інтерес становить підхід до цієї проблеми Г.В.Осипова й А.В.Кабища. Вони вважають, що «соціологічне знання незалежно від його рівня, характеризується двома функціями: функцією пояснення соціальної дійсності і функцією її перетворення» [6, с. 87]. Як бачимо, на різноманітних етапах суспільного розвитку, у конкретних ситуаціях стає актуальною та або інша функція соціології. Погоджуючись із тезою Е. Гіденса про те, що зростання ролі соціології безпосередньо пов'язане з великими соціальними перетвореннями, що охопили світ [4, с. 30], проте, певне, навряд чи можна функцію соціології зводити до критики, навіть «позитивної», або до надання інформації менеджерам різноманітних сфер громадського життя. Соціологія сьогодні за технологією досліджень наближається до природничих наук. Представник природничих наук, що розробив теорію з окремої галузі наук, – насамперед у фізиці, хімії, біології – від збільшення знання (відкриття, винахід, ноухау) ринеться довести теорію до її практичного втілення в конструкцію, технологію, кінцевий продукт або послугу. Що стосується соціологів, то теоретичні роботи, як правило, не доводяться до технології, конкретних соціальних проектів, соціальних практик. Аналіз соціологічних робіт показує, що, як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях гостро відчувається відсутність робіт із соціального конструювання, соціальних технологій, проектування соціальної інфраструктури міст та сел. Університети країни практично не ведуть підготовку кадрів з такої спеціалізації. Ось чому дуже своєчасним став Указ Президента України від 25.04.2001р. №275\2001 «Про розвиток соціологічної науки в Україні». Згідно з цим Указом передбачається декілька головних напрямків розвитку цієї науки, насамперед: – 43 – – розробка державних наукових програм в галузі соціології з метою вивчення найактуальніших соціальних проблем українського суспільства; – створення та поновлення соціологічних і соціальнопсихологічних служб на державних підприємствах, в установах та організаціях, насамперед у навчальних закладах; – запровадження в загальноосвітніх школах курсу з основ соціології; – збільшення кількості годин викладання соціології у вищих навчальних закладах тощо [7, с.1,2]. Тут важливо підкреслити, що задовго до Указу одне із небагатьох галузевих міністерств – МВС України створило умови для використання соціологічних знань у практичної діяльності органів внутрішніх справ. Так, на базі Університету внутрішніх справ, якій у 2000 р. отримав статус Національного, в 1994 р. була відкрита спеціальність «соціальна робота» за фаховим напрямком «соціологія». Відбулося вже три випуски фахівців за цією спеціальністю, і вони користуються великим попитом багатьох галузевих служб. На кафедрах загальної і прикладної соціології працюють шість докторів наук, чотири з них за фахом. Тільки з 1997 р. на кафедрах було підготовленоі захищено дві докторські і дев′ ять кандидатських дисертацій. З усіх дисциплін, які викладаються викладачами кафедр, є відповідне методичне забезпечення. У 1997 р. в Університеті була заснована науково-дослідна лабораторія із соціально-психологічної роботи в органах внутрішніх справ, яка стала справжнім центром наукових пошуків і впровадження нових методів і технологій, базою для залучення курсантів і студентів до науково-дослідної роботи. До особливостей лабораторії можна віднести наступне: поєднання висококваліфікованих фахівців (тут працює 4 професори і 4 кандидати наук) і талановитої молоді; об’єднання зусиль психологів, соціологів, спеціалістів з педагогіки, юристів навколо вирішення проблем, які потребують комплексного аналізу; залучення до розробки і впровадження результатів досліджень провідних спеціалістів-практиків. Не випадково, що останніми роками на матеріалах лабораторії було захищено декілька дисертацій з психології і соціології. Викладачі провідних кафедр і наукові співробітники лабораторії зосереджують увагу на двох основних наукових напрямках: вивчення соціально-психологічного оточення, в якому проходить оперативно-службова діяльність працівників ОВС, і дослідження підрозділу внутрішніх справ як соціальної організації і працівника ОВС як професіонала своєї справи. Соціально-психологічне середовище, у свою чергу, розглядається в двох напрямках. Ті, хто працюють за першим напрямком, вивчають криміногенну ситуацію як чинник, що впливає на самопочуття і службову діяльність працівників ОВС. Окрім двох досліджень (1997р. і 1999р.) «Криміногенна ситуація в м. Харкові і ставлення населення до міліції», за фінансової підтримки органів місцевого самоврядування було виконано два міжнародних проекти: «Організована злочинна група: норми і стандарти поведінки» (разом з фахівцями Академії правничих наук) і «Запобігання торгівлі жінками в Україні»– за фінансової 44 підтримки МОМ і ОБСЄ. Отримані у процесі дослідження матеріали були використані при підготовці двох монографічних досліджень (І. Рущенко. Соціологія злочинності та І. Рущенко. Організовані злочинні групи в Україні: традиційне і типове (соціологічний нарис); підручника і докторської дисертації І.Рущенка. Представники другого напрямку вивчали взаємовідносини міліції і населення як фактор підвищення професіоналізму, якості і ефективності діяльності міліції. Якість отриманого матеріалу була забезпечена завдяки участі викладачів, співробітників і ад’юнктів у реалізації міжнародних проектів «Запровадження моделі поліцейської діяльності, заснованої на підтримці з боку громадськості, в Україні» між Центром імені лорда Скармена Лестерського університету (Великобританія) і Національним університетом внутрішніх справ (Україна), а також «Довіра населення до поліції як умова зниження латентної злочинності» за фінансової підтримки Відкритого університету (Будапешт, Угорщина). За результатами цих досліджень захищена кандидатська дисертація і підготовлено підручник «Партнерство міліції з населенням». Фахівці, які досліджують внутрішні соціально-психологічні проблеми органів і підрозділів внутрішніх справ, зосереджують увагу на вивченні соціальних джерел формування особового складу органів внутрішніх справ, особливостей адаптації та ідентифікації молодих людей до професії, посади, місця проходження служби, а також їх мотивації щодо служби в ОВС; досліджують стан законності і дисципліни серед персоналу підрозділів, основних напрямки та технології проведення соціальної і виховної роботи в підрозділах, психологічне забезпечення здорового клімату в підрозділах тощо. До досягнень в цьому напрямку наукових досліджень можна віднести захист 5 кандидатських дисертацій, вихід підручників з теорії та практики роботи з персоналом в ОВС, соціологічного і організаційного забезпечення дисципліни і законності в ОВС, психології управління та значна кількість методичних матеріалів для працівників відділів по роботі з особовим складом. За цим напрямком проведено дві міжнародні науково-практичні конференції. Застосування системного підходу до розвитку органів та підрозділів внутрішніх справ дозволило розглянути їх як взаємодію матеріально-технічної, організаційно-інформаційної, фінансово-економічної та соціальної організацій. Підрозділ як соціальна організація включає до себе соціальну структуру, соціальні відносини, соціальні норми, соціальне управління та організаційну культуру. Використання статичної і динамічної структур допомогло розробити макет соціального паспорту підрозділу, який невдовзі буде направлено для апробації у райвідділи. Активне співробітництво соціологів університету з провідними науковими установами України – Інститутом соціології АН України, Українським інститутом соціальних досліджень, соціологічним факультетом Харківського національного університету, з соціологічними центрами університетів Великобританії, Німеччини, Іспанії, Росії, США дало можливість ознайомитись і впровадити в практику поряд з класичними нетрадиційні, альтернативні методи досліджень. – 45 – Так, при вивченні впливу зовнішніх і внутрішніх умов на ефективність і якість службової діяльності підрозділів ОВС, а також при дослідженні норм і стандартів поведінки членів організованих злочинних груп нами був застосований рефлексійний метод. Суть цього методу, викладеного у роботах У.Бека, Е.Гіденса, С.Леша, Дж.Диленти й ін., зводиться до наступного. ХIХ і ХХ ст., на їхню думку, пройшли під гаслом позитивізму, прагматизму і раціоналізму, тобто вчені, узагальнюючи результати наукових досліджень, власний досвід, розробляли свої конструкції, моделі і потім нав'язували їх суспільній думці як найбільш оптимальні й ефективні. Цей метод панував і при вивченні проблем органів правопорядку, при розробці норм і правил поведінки в групах і інститутах. Складалась парадоксальна ситуація: наукова еліта керувалася своїми тільки їй відомими поняттями і категоріями, а простий люд у своєму повсякденному житті керувався практичними знаннями, заснованими на власному досвіді і досвіді поколінь. Звідси, автори рефлексійного методу зробили висновок: учені повинні вивчати повсякденні знання людей і на їхній підставі будувати теоретичні концепції. Цей метод широко використовується в політикоправовому житті США. Результати, які отримані нами завдяки методу рефлексійного аналізу при вивченні механізму наркотичного зараження підлітків і молоді, процесу формування, розвитку організованих злочинних груп і взаємовідносин між їх членами, взаємовідносин міліції і населення, визнані новими не тільки в Україні, але й для спеціалістів зарубіжних країн. Все сказане не означає, що в житті соціологів Національного університету немає труднощів і проблем. Перша проблема полягає у тому, що соціологія як наука не може розвиватись без державного замовлення і фінансового забезпечення. Сьогодні склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, дослідження у будь-якій галузі гуманітарних знань не може розглядатись як ефективне і оптимальне, якщо воно не спирається на дані соціологічних досліджень (які у жодному разі не можна зводити до опитувань респондентів). Цю тезу можна підтвердити практикою написання та захисту дисертацій з правових, психологічних, педагогічних дисциплін. З другого боку, державні органи і громадські установи при прийнятті управлінських рішень віддають перевагу інтуїції, але не соціологічним обгрунтуванням. Ось чому ми є свідками, коли офіційні норми, рішення існують самі по собі, а мешканці міст та сіл будують свою поведінку за власними нормами і традиціями. Отож, перефразовуючи відомого політичного діяча, що і можна констатувати, як двісті років тому управлінська еліта страшно далека від народу». Проблема друга пов’язана з розвитком спеціальностей і спеціалізацій на базі соціології. Наприклад, той, хто знайомий з історією становлення і розвитком менеджменту персоналу, добре знає, що воно відбувалося з розвитком галузевих соціологій з використанням досягнень педагогічних, психологічних і юридичних наук. Але у нашій галузі заповнення посад інспекторів і заступників начальників по роботі з особовим складом, як і раніш, проходить за традиційними 46 ознаками. Це ж стосується й підготовки спеціалістів зі зв’язків з населенням. Третя проблема пов’язана із залученням до активної науково-дослідної роботи курсантів і студентів університету. У 2001 р. курсант з спеціальності «соціальна робота» на Всеукраїнському конкурсі наукових студентських робіт з п’яти номінацій отримала другу премію. Але для того, щоб цей факт набув характер традиції, необхідно створити відповідне оргтехнічне забезпечення як для наукових досліджень, так і навчального процесу. Та попри ці та інші труднощі соціологи університету сповнені оптимізму і впевнені, що вони й надалі будуть займати відповідні позиції у вирішенні соціальних проблем українського суспільства і органів внутрішніх справ України. Список літератури: 1. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К., Энгельс Ф. Избр. соч. в 9 т. Т.2. 2. Конт О. Дух позитивной философии (слово о положительном мышлении). СПб., 1910. 3. Спенсер Г. Изучение социологии. Гл.6, 16 // Спенсер Г. Основания социологии. В 2-х т. СПб., 1998. 4. Гіденс Е. Соціологія. К., 1999. 5. Парсонс Т. Общий обзор // Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы. М., 1972. 6. Социология. Основы общей теории. М., 1996. 7. Указ Президента України від 25 квітня 2001р., №275/2001 «Про розвиток соціологічної науки в Україні». К., 2001. Надійшла до редколегії 10.01.02 В.А. Друзь ЗАДАЧІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЇ У СИСТЕМІ ВІДОМЧОЇ НАУКИ ОВС Запровадження психологічної служби у системі ОВС вимагає цілеспрямованої підготовки практичних психологів, які повинні глибоко знати особливості багатогранної діяльності ОВС. Класична система підготовки психологів у цивільних вузах істотно відрізняється від вимог. При формуванні навчальних планів і програм, за якими готуються майбутні практичні психологи в Національному університеті внутрішніх справ на соціально-психологічному факультеті, введено багато спеціальних дисциплін, що передбачають суто професійну спрямованість психологічних знань. А це, в свою чергу, викликало необхідність у нових навчальних посібниках і підручниках. Уперше відповідно до сучасних вимог були видані підручники й навчальні посібники з конфліктології, етнопсихології, психології влади, психології управління в ОВС, психології жертви, психології афіліації та влади, політичної психології. Сьогодні, виконуючи завдання, що поставлені МВС України перед Національним університетом внутрішніх справ і відповідно до наукових планів університету, ведуться розробки у сфері ефективних психофізіологічних методів об’єктивного контролю психічного стану індивіда, методів професійного відбору і прогнозування можливих форм професійної деформації особистості, методів психологічної паспортизації і – 47 – психологічного супроводу осіб, які зазнавали сильних емоційних потрясінь. Професійна діяльність працівників ОВС, якою б специфікою вона не характеризувалася, безпосередньо пов’язана з населенням і фокусується на кожну окрему особу. Це особливо вимагає глибокого знання основ психології, які дозволяють оцінювати як поведінку окремої людини, так і певних соціальних верств. У напрямі розробки методів об’єктивного психофізіологічного контролю за індивідом кафедрою прикладної психології уперше в практиці розроблений і застосований метод оцінки індивідуальної норми. Роботи цього напрямку отримали свій розвиток у СРСР в 80-х роках XX ст. Однак, у зв’язку зі складністю проблем ні за кордоном, ні в Союзі ця проблема не знайшла свого остаточного вирішення. Продовжуючи психофізіологічні дослідження в цьому напрямі, було отримано нові дані, які дозволили сформулювати саме поняття індивідуальної норми, встановити динаміку її поведінки і відносно встановленої індивідуальної норми оцінювати поточний стан індивіда з прогнозуванням його розвитку. Її впровадження має широкі перспективи у галузі інженерної психології при оцінці міри готовності людини-оператора до виконання завдання певної складності. Ці розробки полегшують задачу спостереження за людиною як найбільш слабою ланкою в системі «людина – об’єкт управління – середовище». Факт оцінки індивідуальних можливостей, визначених природженими даними, рівнем навченості до професійно-середовищних впливів і поточним функціональним станом в однаковій мірі виявляється в будь-якій професійній діяльності. У професійній діяльності працівників ОВС вияв цих характеристик має повну аналогію з тією різницею, що об’єктом управління виступають люди. Успіх в розробці теорії індивідуальної норми і методів її оцінки полягає в тому, що уперше вдалося роздільно оцінити три складових в отриманні кінцевого результату функціональної діяльності, а саме: природжену схильність, рівень навченості професійній діяльності, поточний стан. Перша характеристика відноситься до особливостей вияву індивідуальної норми, друга – до обумовленості середовищем, а третя виступає їх зв’язуючою ланкою, оскільки однаково залежить як від природжених даних, так і від характеру впливу середовища. Внаслідок варіації кожної з трьох складових індивідуальної норми, середньостатистична популяційна норма набуває настільки широких меж коливання, що приводить до істотної неточності в оцінці індивіда. Ступінь надійності таких висновків не перевершує межі 70% імовірності при вимозі 95% імовірності. Чим далі знаходиться показник індивідуальної норми від середньостатистичної, тим більше помилка в реальній оцінці. Надійність оцінки співпадає тільки у осіб, які складають ядро популяції. Використовуючи структуру побудови середньостатистичної норми і розділяючи варіацію параметра контрольованої 48 психічної діяльності на три її складові, ступінь надійності в реальній діагностиці функціонального стану досягає необхідного 95% рівня відносно будь-якого індивіда. Використовуючи результати, що отримані в оцінці індивідуальної норми і продовжуючи подальший розвиток теорії навчання, був розроблений оптимальний алгоритм індивідуального навчання, який дозволяє в процесі його організації оцінити граничний рівень навченості і встановити найбільш ефективний крок ускладнення засвоюваного матеріалу. Враховуючи індивідуальні особливості початкової готовності і особливості засвоєння, можна досягнути максимальної однорідності учбових груп і допустиму їх чисельність при збереженні класичного методу навчання. Комп’ютерний варіант використання індивідуального оптимального алгоритму навчання дозволяє досягнути максимальної індивідуалізації в навчанні з урахуванням швидкості навчання і встановленні можливого рівня навченості. Це відкриває перспективи реорганізації навчального процесу по мірі його комп’ютеризації. У рішенні задачі оцінки ефективності професійної діяльності, «суб’єкт-об’єктно-середовищних» відносин на основі існуючих підходів в психології розроблена більш глибока оцінка формування кінцевого результату. У критеріальній оцінці, яка широко використовується сьогодні, виділені три складові її компонента: умови середовища, професіоналізм роботи і характеристики об’єкта впливу. Маючи такого роду оцінку професійної діяльності і оцінку індивіда на основі індивідуальної норми, відкривається можливість об’єктивного професійного відбору з оцінкою допустимої складності професійносередовищного навантаження. Фактично з’являється шкала оцінки, яка дозволяє вказувати рівень класифікації фахівця від гранично допустимого до максимального, що зустрічається в конкретно визначеній професії. Зараз ці розробки знаходяться у процесі практичного впровадження. Дослідження у галузі психології пам’яті і формуванні знакових систем у вигляді усної і письмової мови дозволили встановити ознаки побудови «плаваючого» класифікатора, в основі якого лежить принцип забування або стирання малозначимої інформації і формування нових понять або знаківсимволів. Ці розробки представляють великий інтерес в забезпеченні контролю за динамікою змін середовища, що породжують адекватні або девіантні та делінквентні форми поведінки. Систематичний контроль за середовищними змінами відкриває можливості прогнозувати місця і форми найбільш характерних порушень норми поведінки, що є істотним внеском у подальший розвиток віктимологічних досліджень. На базі отриманих результатів у цій сфері досліджень розроблена система контролю і збору інформації, яка дозволяє з необхідним рівнем вирішеності встановити відносини типу «суб’єкт-об’єкт-середовище» з оцінкою потреб, доступності їх задоволення й анонімності поведінки. Це, в свою чергу, з високою мірою точності вказує, які можуть бути реалізовані види порушень нормативно-правової бази у взаємозумовлених – 49 – соціальних відносинах, що дає можливість здійснювати профілактичну і попереджувальну діяльність, яка набагато більш ефективна й економічна, чим подальша оперативнорозшукова робота. Розроблена структура складання віктимологічних норм і оцінка психології відносин «жертва-злочинець» значно розширила існуючі критерії діагностики і класифікації як видів поведінки жертви, так і злочинця. Викладені розробки знаходять своє відображення не тільки в наукових статтях і захищених дисертаціях, але і в спецкурсах, курсових і дипломних розробках курсантів соціально-психологічного факультету. Здійснюючи подальші дослідження проблеми професійного відбору і профорієнтації, особливу увагу приділяємо розробці методів експрес-діагностики. Це зумовлене тим, що існуючі методи оцінки особистості засновані на питаннях, які в окремих випадках складають обсяг, що досягає декількох сотень. Будучи надто громіздкими і втомливими, вони мають ще й більш істотний недолік, оскільки є морально застарілими. Опитувальники, що складені понад 30-40 років тому, були визначені адекватними соціально-середовищними умовами того часу, крім того, вони практично не проходили необхідної адаптації, адже були запозичені з зарубіжних джерел. Сьогодні в абсолютно інших соціально-середовищних умовах використання старих методик є досить сумнівним, однак залишається основою у підготовці практичних психологів. Розуміючи всю глибину розриву між сучасними вимогами і морально застарілою методичною основою, що закладена в системі навчання практичних психологів, кафедра прикладної психології Національного університету внутрішніх справ звертає особливу увагу саме на практичну сторону підготовки майбутніх фахівців. Проблема полягає в розробці експрес діагностики, яка могла б оцінити не тільки спрямованість психічних якостей особистості, що характеризуються, але і дати їх кількісну оцінку. Ця проблема в двадцяті роки минулого сторіччя розроблялася К.Леві і його школою. Ним була розроблена теорія поля, в якій передбачалося відображати будь-які психічні характеристики у вигляді вектора. Маючи в своєму описі розмірність і спрямованість, вектор повинен був відображати цими характеристиками якісний бік процесу і силу його вияву. Однак розробки К.Леві, випередивши свій час, не отримали достатнього розвитку і залишилися історією. Об’єктивною причиною такого стану є те, що існуючий на той час математичний апарат ще не мав достатнього рівня розробки, а психологія взагалі заперечувала можливість його застосування в формалізації психічних процесів. Розвиток комп’ютерної техніки, створення інтелектуальних автоматів привели до широкого використання математичних методів дослідження в психології і створенню таких її розділів, як математична психологія, психологія моделювання. Саме в цих розділах психології знову виникла необхідність побудови певних просторів системоутворюючих відносин, у яких 50 представлюваний процес має спрямованість свого місцезнаходження і кількісну характеристику відображення цього місця. Фактично знову виникає векторне представлення психічних процесів у якомусь полі. Засновуючись на принципі побудови опитувальників, де слово виступає певним знаком-символом, що відображає внутрішній стан в формі суб’єктивного сприйняття середовищного впливу, відображеного в умовно-рефлекторних зв’язках з його словесним вираженням, були побудовані методики «суб’єктивного шкалування». Суть методики полягає в тому, що на шкалі наростаючих за своєю значущостю словесного визначення, що відображають суб’єктивну оцінку внутрішнього стану, індивід відмічає поточний стан. Другою незалежною складовою було вербальне відображення середовищного впливу, що спричиняло відповідне переживання. Такі простори подій і становлять фактично поля, про які говорив К. Леві. У подібного роду полі чітко визначаються індивідуальні особливості сприйняття середовищного впливу з якісною оцінкою спрямованості і сили психічного стану. Внаслідок того, що будь-який вплив середовища визначає розвиток потреби, а можливість її задоволення пов’язана із запасом різного роду умінь і навичок, що визначає вирішеність запиту, який виник у вигляді конкретної потреби, і нарешті вирішеність виникаючих потреб приводить до певного задоволення, виникає трьохмірний простір відображення поточних подій, а саме: «потреба – вирішеність – задоволення». Оскільки координатні осі цього простору є узагальненими поняттями, то конкретизація їх у вигляді певних потреб і відчуттів задоволення при існуючих методах вирішеності існуючих задач дозволяє використати цей простір для опису різних психологічних характеристик, міра яких відбивається на координатних діагоналях. Фактично, діагональ в такому просторі є шкалою вимірювання психічної характеристики, що контролюється. Природа такої шкали вимірювання полягає в дихотомічності і в тому, що кожна точка шкали є еквіпотенційним відображенням всієї сукупності точок трьохмірного простору, що лежать на площинах перпендикулярних діагоналі, що розглядається. Таким чином, діагональ виступає узагальненою характеристикою однаково ймовірного отримання однакового кінцевого результату при різних пайових співвідношеннях початкових базисних характеристик. Використовуючи такі діагоналі-шкали з різних трьох або двомірних просторів як незалежні координатні осі, можна побудувати новий простір подій, який буде більш високим рівнем відображення психічних характеристик у відповідних вербальних відображеннях. Цей процес можна повторити багато разів, що і визначає рівень узагальнення використовуваного слова як багатозначного поняття. Фактично подальша розробка теорії поля К.Леві дозволила отримати принцип словотворення через почуттєві суб’єктивні переживання емоційних станів у вигляді формування – 51 – умовнорефлекторних знакових систем, де слово виступає знаком-символом. Наступний рівень знакових сигналів, як сигнал сигналу, визначає психофізіологічний механізм формування мови (другої сигнальної системи). Отриманий результат розробок, що проводяться, дозволяє принципово змінити підхід до побудови мовних навігаторів і принципів розпізнавання смислового змісту мови комп’ютерними системами. Однак основною задачею цих досліджень є розробка методу суб’єктивного шкалування як експрес діагностики при побудові паспорта особистості. Створюючи багаторівневі поля «об’єктсередовищних» відносин і визначаючи в них характерне місцеперебування особистості, можна з високою мірою надійності прогнозувати можливі форми поведінки індивіда в екстремальних умовах. Сьогодні підготовка психолога настійно вимагає більш глибокого вивчення майбутніми фахівцями основ фізіології вищої нервової діяльності, математики, комп’ютерної техніки, основ програмування. Розуміючи всю важливість необхідних нововведень і складність їх здійснення, кафедра прикладної психології систематично веде роботу з подальшого вдосконалення учбового процесу і, передусім, його змістовної сторони. Надійшла до редколегії 10.01.02 Ю.Ф. Прадід УДОСКОНАЛЕННЯ МОВНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ПРАВОЗНАВЦІВ НАГАЛЬНА ВИМОГА ЧАСУ – Концепція розвитку юридичної освіти в Україні передбачає підготовку висококваліфікованих юридичних кадрів, здатних до активної, творчої участі в державно-правовому житті, які володіють політичною, правовою і, що надзвичайно важливо, належною мовленнєвою культурою, бо мовлення людини – це її своєрідна візитна картка, яка дає змогу судити про освіченість, ерудицію, начитаність тощо. Зрозуміло, що суддям, прокурорам, слідчим, адвокатам та, власне, всім, без винятку, працівникам правоохоронних і судових органів треба найперше добре знати те, що має першорядне значення для розв’язання різноманітних юридичних справ, тобто зміст конкретних законодавчих актів, порядок здійснення юридичних процедур і под. При цьому слід постійно пам’ятати, що вузькопрофесійна підготовка не лише збіднює інтелектуальний потенціал фахівця-юриста, але й не відповідає характеру його професійної діяльності як соціальнопублічної. Тому не можна не погодитися з ви сновком Н.В. Артикуци, яка стверджує, що «навряд чи в якомусь іншому виді писемного (та й усного – доповнення Ю.П.) мовлення зовнішня форма висловлення має таке велике, а часом і доленосне значення (у житті окремої людини і держави в цілому), як у юриспруденції»[1, с. 58]. 52 Важливу роль у формуванні мовної культури майбутніх працівників правоохоронних та судових органів має відіграти юридична лінгвістика – прикладна наука, що виникла на стику лінгвістики та юриспруденції, предметом якої є вивчення ролі і функцій мови та мовлення в юрисдикційному процесі як у діахронному плані, так і на сучасному етапі [2]. Удосконалення мовної підготовки майбутніх фахівців-юристів у вищих навчальних закладах, що перебувають у підпорядкуванні як Міністерства освіти та науки України, так і окремих відомств, потребує негайного введення в навчальні плани грунтовного курсу «Юридична лінгвістика», якому, на нашу думку, обов’язково має передувати пропедевтичний практичний курс української мови. Головне завдання практичного курсу української мови – удосконалити навички правильного використання мовних засобів залежно від мети висловлювання і в суворій відповідності з нині чинними нормами української літературної мови, що, безумовно, дасть можливість підвищити рівень культури усного й писемного мовлення майбутніх працівників правоохоронних та судових органів. Тут видається нам за доцільне зробити невеликий екскурс у недалеке минуле. Ще в лютому 1990 р. Рада навчально-методичного об’єднання з української та російської мов і літератур та слов’янської філології при Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, «відповідно до прийнятих рішень щодо функціонування української мови в республіці та Закону про мови» [3, с. 3], переглянула програми й навчальні плани вищих навчальних закладів. Для студентів всіх вищих навчальних закладів тодішньої УРСР вводився курс сучасної української літературної мови, мета якого була сформульована так: «В контексті нового уявлення про зміст гуманітарної освіти підвищити загальноосвітній рівень студентів, поліпшити їхню орфографічну й пунктуаційну грамотність, ознайомити з особливостями наукового стилю мовлення» [3]. На основі цих директив Республіканський навчальнометодичний центр Міністерства внутрішніх справ України розробив програми курсів «Удосконалення мовної підготовки» (для тих, хто вивчав українську мову в школі) [4] та «Українська мова» (для тих, хто не вивчав української мови в школі) [5]. Подібним чином поступила більшість відомств, які мали у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади. Безумовно, таке рішення Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, інших міністерств було потрібне і своєчасне, але більшою мірою розраховане на найближчі 6-8 років, бо вивчення української мови в школі ставало обов’язковим. Таким чином, в перспективі сама собою зникала по треба поділу на групи за складністю при вивченні української мови, але залишалася актуальною проблема удосконалення навичок усного та писемного мовлення студентів вищих навчальних закладів України. Однак тодішнє освітянське міністерство, глибоко і всебічно не вивчивши мовної ситуації в державі, проявило поспішність при прийнятті нових рішень з цього архіважливого питання. Так, – 53 – у лютому 1995 р. кафедра українознавства Інституту системних досліджень Міністерства освіти України схвалила програму курсу «Ділова українська мова» [6], яким замінила вкрай необхідний практичний курс української мови. Цим міністерським циркуляром передбачалося і скорочення в два з лишком рази (до 54 годин) кількості годин на вивчення нової дисципліни. Слід наголосити й на тому, що запропоновані в нововведеній програмі два варіанти сітки годин «Ділової української мови» не витримують ніякої критики, адже і в першому, і в другому випадках значна кількість годин відводиться для лекційного курсу, хоч не треба бути великим фахівцем у галузі мовознавчої науки, щоб зрозуміти просту істину – такий курс має бути практичним на всі сто відсотків, адже головна його мета – удосконалення навичок усного та писемного мовлення студентів і слухачів вищих навчальних закладів. Та й сама назва курсу «Ділова українська мова» видається нам некоректною. Її автори не вбачають різниці в змісті понять мова і мовлення та значенні термінів, що їх позначають. Потрібно нагадати, що ділової мови як такої взагалі не буває, мова може бути українською, німецькою, китайською, натомість мовлення – діловим, науковим, публіцистичним. Об’єктивно оцінюючи ситуацію в Україні, треба констатувати, що не можна знімати з порядку денного проблему володіння державною мовою й сьогодні, коли минуло десять років з дня проголошення незалежності нашої держави, адже ні для кого не секрет, що в Україні зроблено ще далеко не все, щоб українська мова стала справді державною. Багато ще треба зробити для того, щоб вона в найближчому майбутньому зайняла належне місце в усіх сферах українського суспільства, щоб молода українська інтелігенція, яка сьогодні формується на студентській лаві, вільно володіла мовою держави, в якій живе, навчається і працюватиме. Я. Януш справедливо зазначає, що ця проблема «у наш час є винятково актуальною. Вона набуває державної ваги, оскільки безпосередньо стосується підготовки майбутнього інтелектуального потенціалу молодої Української держави – її національної інтелігенції“ [8, с. 9]. Таким чином, практичний курс української мови має стати, на нашу думку, підготовчим етапом, прологом до вивчення курсу юридичної лінгвістики в вищих навчальних закладах юридичного профілю і на юридичних факультетах інших навчальних закладів. Тепер детальніше про предмет і завдання курсу юридичної лінгвістики як навчальної дисципліни. Окремі пропозиції щодо змісту цього курсу, правда, не користуючись терміном «юридична лінгвістика», вносить Н.В. Артикуца. Вона пропонує розробити спеціальні лінгвістичні курси для студентів-правників «Основи правничої мови», «Українська юридична термінологія», «Мова права», «Мова закону і проблеми законодавчої стилістики», «Основи правотворчості і законодавчої техніки», «Культура професійного мовлення юриста і викладача права», «Укладання і редагування правничих текстів», «Судове ораторське мистецтво», введення яких у програму вищої школи, 54 на її думку, сприяло б підвищенню рівня усного і писемного мовлення майбутніх юристів [8, с. 59]. Чимало уваги мовній підготовці майбутніх правоохоронців приділяється в Національній академії внутрішніх справ України. Мовна підготовка здійснюється протягом трьох семестрів. На початковому етапі викладається курс «Ділової української мови», потім – курс «Риторики», а на заключному етапі – курс «Юридичного документування» [9, с. 283]. Міністерством юстиції України, Центром правової реформи і законопроектних робіт створені програми курсів для школи нормопроектувальників – «Техніка юридичного нормотворення» (П. Рабінович), «Особливості мови законодавчого підстилю документів» (Н. Присяжнюк, А. Максименко). «Разом з тим, – зауважує О.Ф. Юрчук, – звернення до світового досвіду свідчить, що наша система юридичної освіти ще не на належному рівні приділяє увагу мовним аспектам професійної діяльності. Студенти юридичного факультету Амстердамського університету, поліцейських навчальних закладів Нідерландів складають іспити з голландської, англійської, французької і німецької мов, а також з дисциплін мовної спеціалізації «Мовленнєва соціальна взаємодія», «Проблеми істини в мові», «Аналіз мови протоколів» та ін. Відомчі інструкції цієї країни передбачають, що поліцейський, будь-який юрист повинен спілкуватися з особою, укладати всі необхідні документи її рідною мовою» [9, с. 283-284]. Подібна практика склалася і в США, Великобританії, Швеції, Словакії, Польщі. Та й наші російські колеги дещо випереджають нас у плані мовної підготовки правознавця [10]. Заради справедливості слід констатувати, що на сьогодні в Україні накопичено достатню кількість наукових праць, написаних на стику лінгвістики та юриспруденції [11], у т. ч. й дисертаційні роботи [12]. Про актуальність цієї проблематики переконливо засвідчують і рубрики на сторінках юри дичних видань, під якими останніми роками публікуються праці з юридичної лінгвістики: «Мові права – належну увагу», «Гостре питання», «Правові питання мови в історичному аспекті», «Сторінки історії», «Питання нормотворчості», «Проблеми криміналістики» (журнал «Право України»), «Українська правнича мова» («Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України»), «Запрошуємо до обговорення»(«Вісник Львівського інституту внутрішніх справ») та ін. Отже, можна з упевненістю стверджувати: так, юридична лінгвістика існує нині як окрема наука і навчальна дисципліна, хоч і перебуває на початковому етапі свого розвитку. Завдання її виходять далеко за межі удосконалення юридичної термінології, незважаючи на те, що ця проблема є надзвичайно актуальною сьогодні, коли в Україні інтенсивно протікають процеси державотворення. Які ж основні завдання юридичної лінгвістики як навчальної дисципліни? Серед найважливіших, думаємо, слід назвати такі: 1) опанування методикою складання та редагування правничих текстів; 2) вивчення методики проведення лінгвістичної експертизи законопроектів; 3) вивчення основ законодавчої тех– 55 – ніки; 4) опанування методикою проведення авторознавчих експертиз і фоноскопічних досліджень; 5) робота над підвищенням культури усного та писемного мовлення майбутніх працівників правничих інституцій; 6) вивчення особливостей ораторського мистецтва суддів, прокурорів, адвокатів та інших працівників правоохоронних та судових органів та ін. Цей перелік, звичайно, не можна вважати повним. Подальший розвиток юридичної лінгвістики як науки достеменно розширюватиме коло завдань юридичної лінгвістики як навчальної дисципліни. Викладене вище дозволяє зробити висновок, що в сучасних умовах юридична лінгвістика набуває особливого суспільного звучання, беручи разом з юридичними науками участь у розв’язанні корінних питань теорії і практики державноправового розвитку. Мовну підготовку сьогодні слід розглядати як обов’язковий елемент професійної підготовки майбутнього правознавця, а тому не виникає найменшого сумніву щодо введення фундаментального курсу «Юридична лінгвістика»в навчальні програми вищих навчальних закладів, які готують фахівців-юристів. Список літератури: 1. Артикуца Н. Нові підходи до мовної підготовки майбутніх юристів і викладачів права // Право України. 1997. № 12. 2. Дет. про юридичну лінгвістику як окрему науку див. наші публікації: Юридична лінгвістика як окрема галузь знань // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. 2001. № 3; Місце юридичної лінгвістики в системі наук // Вісник Національного університету внутрішніх справ. 2001. Вип. 15; Зв’язок юридичної лінгвістики з іншими правознавчими науками // Матеріали ІІІ звітної науково-практичної конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ: У 2 ч. Сімферополь, 2001. Ч. 2; Юридична лінгвістика – нова наукова спеціальність // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. 2001. № 2 та ін. 3. Програма й методичні рекомендації з української мови для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів України. К., 1990. 4. Програма курсу «Удосконалення мовної підготовки”. К., 1993. 5. Програма курсу «Українська мова». К., 1993. 6. Ділова українська мова: Програма курсу для студентів гуманітарних факультетів вузів України. К., 1996. 7. Януш Я. Українська мова в економічному вузі // Дивослово. 1999. № 2. 8. Артикуца Н. Нові підходи до мовної підготовки майбутніх юристів і викладачів права // Право України. 1997. № 12. 9. Юрчук О.Ф. Мовна компетенція правника: необхідність і межі // Система і структура східнослов’янських мов: Міжкаф. зб. наук. праць. К., 1999. 10. Ивакина Н.Н. Профессиональная речь юриста: Учеб. пособие. М., 1997. 11. Демченко Т., Філіпчук І. Українська мова – правові проблеми // Право України. 1996. № 7; Копиленко О. Мовні проблеми в українській політичній думці та законодавстві 1917 – 1920 рр. // Право Укра їни. 1998. № 9; Паньков А.І., Кравченко С.П. До питання мови юридичного закону та її вплив на правову культуру суспільства // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. Одеса, 1998; Леоненко М. Правові питання визначення принципу національної мови в кримінальному судочинстві // Право України. 1999. № 4; Тростюк З. Щодо назв у понятійному апараті Особливої частини Кримінального кодексу України // Право України. 1999. № 12; Юрчук О.Ф. Експертний лінгвістичний аналіз як елемент нормотворчої діяльності (на матеріалі нормативно-правових актів України та 56 Автономної Республіки Крим) // Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. Вип. 7. Ч. 1; Радецька В.Я. Нормування мови науки криміналістики // Вісник Запорізького юридичного інституту. 2000. № 3; Харитонов Є., Підопригора О. Деякі міркування з приводу нормотворчості // Право України. 2000. № 8; Дадерко Л. Культура і стиль обвинувальної промови прокурора // Право України. 2000. № 11; Литвин Т. Судово-лінгвістична експертиза усних повідомлень // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. 2001. № 1 та ін. 12. Стецюк Б.Р. Юридична лексика кримінально-процесуального права Гетьманщини: Автореф. дис. … канд. філол. наук. Запоріжжя, 1999; Кравченко С.П. Мова як фактор правоутворення та законотворення: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2000. Надійшла до редколегії 29.12.01 А.О. Савченко., О.І. Камаєв, П.І. Филипенко СУЧАСНІ ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ КУРСАНТІВ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Побудова незалежної української держави здійснюється в складних соціально-економічних та політичних умовах, внаслідок цього підвищується рівень криміногенної ситуації, що негативно впливає на стан законності та правопорядку в країні. У зв’язку з цим, слід використовувати всі заходи щодо підвищення можливостей правоохоронних органів ефективно протистояти правопорушенням. Головним завданням держави є зниження криміногенної ситуації, що є необхідною умовою для забезпечення подальшого успішного розвитку державності та суспільства в цілому. Позитивне вирішення таких загальнодержавних завдань залежить від рівня професійної підготовки працівників правоохоронних органів. Як показує досвід, при ліквідації конфліктних ситуації, затриманні правопорушника завжди є реальна загроза життю правоохоронців. Для того, щоб успішно вийти з ситуації, яка склалася, співробітник правоохоронних органів повинен мати високий рівень спеціальної фізичної підготовки та достатню психологічну стійкість. У зв’язку з цим, у наказі МВС України №759 від 21.10.2000 р. питанням спеціальної фізичної підготовки особового складу приділяється багато уваги, зазначається, що поряд з розвитком фізичних якостей, вихованням сміливості, рішучості, ініціативності, впевненості в своїх силах, передбачається необхідність досконалого володіння навичками заходів фізичного впливу, подолання перешкод та виконання спеціальних вправ. Система фізичної підготовки курсантів навчальних закладів МВС є педагогічним процесом, спрямованим на збереження та зміцнення здоров’я, підвищення творчої та трудової активності, розвиток фізичних якостей та навичок, необхідних для виконання оперативно-службових завдань. Враховуючи особливості професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, особлива увага приділяється заходам фізичного впливу. Програма відпрацювання заходів фізичного впливу передбачає оволодіння підготовчими та спеціальними – 57 – вправами, засвоєння ударів та способів захисту від них, кидків та прийомів боротьби лежачи, прийомів захисту від загрози холодною та вогнепальною зброєю, звільнення від захватів, затримання та конвоювання, способів і засобів транспортування затриманого. Відомо, що основна функція спеціальної фізичної підготовки полягає не в розвитку фізичних якостей, а в інтенсифікації фізичної роботи у специфічному режимі переміщень з метою активізації процесу адаптації організму працівника ОВС до умов специфічної діяльності. Звідси значущості набуває необхідність об’єднання засобів спеціальної фізичної підготовки у відносно самостійну систему з конкретно вираженою цільовою призначеністю. Упорядкування змісту тренувальних занять відповідно до цільових завдань підготовки працівників ОВС та специфічних принципів, які визначають раціональні форми організації фізичних навантажень, досягається при чіткому програмуванні всього процесу фізичної підготовки. Програмування спеціальної фізичної підготовки потребує від організатора занять (викладача, інструктора) визначення ієрархій цільових завдань, загальної методичної концепції фізичної підготовки та стратегії її організації. Формування ієрархії завдань дозволяє розробити комплекс найбільш суттєвих, логічних, супідрядних і за рівнем значущості конкретних показників, яких потрібно досягати в процесі занять у певному порядку. Так, щоб визначити величину приросту результату, необхідно визначити відповідні вимоги до вдосконалення технічних, тактичних можливостей працівників; підвищенням швидкості виконання вправ, а також об’єктивно необхідне підвищення рівня його спеціальної фізичної підготовки. Організація занять на суворо цільовій основі дозволяє побудувати програму фізичної підготовки за системним принципом. Такий принцип організації фізичної підготовки дозволяє передбачити таку організацію засобів спеціальної фізичної підготовки у часі, яка забезпечить необхідний результат при оптимальних затратах часу та енергії. Організація занять за програмно-цільовим принципом відкриває широкі можливості для ефективного використання в якості інструменту пізнання категорії причинності та переходу від якісного (багато в чому вільного) опису зв’язків до їх кількісного аналізу та наукового пояснення. При цьому питання, що відбувається при тому чи іншому варіанті організації занять, поступається питанню: чому це відбувається? Цим самим створюються підстави для відповіді також на перше з двох питань. Програмно-цільовий підхід, на відміну від аналітикосинтезуючого, що передбачає розчленування усього процесу підготовки на окремі елементи эдиного ланцюга лінійної послідовності, розглядає цей процес як монолітне ціле, зміст та організація якого визначається цільовими завданнями та об’єктивними передумовами, які виникають із закономірностей 58 розвитку процесу адаптації організму до конкретного режиму фізичного навантаження. На підставі визначення цільових завдань необхідно розробляти методичну концепцію побудови занять. Сутність такої методичної концепції, за даними Ю.В. Верхошанського, визначається трьома головними напрямками учбовотренувальних занять: 1) підвищення рухового потенціалу спортсмена; 2) удосконалення вміння ефективно використовувати його в ситуації, яка склалася; 3) підвищення рівня та надійності використання прийомів фізичного впливу. Ідея програмування процесу спеціальної фізичної підготовки курсантів навчальних закладів МВС України може бути реалізована тільки при моделюванні умов реального поєдинку та використанні двостороннього групового способу навчання. У цьому випадку умовні нападники максимально точно моделюють дійсний напад, а ті, хто захищається, повинні повністю контролювати нападників. Учбові поєдинки спочатку проводяться за правилами, які заздалегідь визначені завданням керівника занять, коли обидва партнери знають, хто, що і як повинен виконувати в поєдинку. У «напівобумовленому» поєдинку нападник сам обирає прийоми з групи прийомів, вказаних керівником. Лише після того, як повністю засвоєно програму на етапі вдосконалення технічних, тактичних та психологічних якостей, можна проводити «необумовлені» поєдинки. У такому випадку дії виконуються на максимальній швидкості, кожному з партнерів слід діяти відповідно до ситуації, яка склалася під час поєдинку. При цьому слід пам’ятати, що такі двобої потребують високої дисциплінованості курсантів та постійного контролю з боку керівника занять. Ні в якому разі не можна допускати, щоб діями партнерів керували емоції. У цілому процес спеціальної фізичної підготовки має закінчуватися діями в реальних «бойових» умовах, з використанням зброї, моделювання погодних кліматичних умов, різних приміщень та транспортних засобів (літака, автобуса, автомобіля, залізничного вагону). Таким чином, програмування спеціальної фізичної підготовки працівників правоохоронних структур на підставі моделі реального двобою, при постійному контролі керівника занять, дає можливість успішно виконувати оперативно-службові завдання. Надійшла до редколегії 03.01.02 В.В. Глущенко, І.М. Червяков, О.В. Червякова ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ-ФІНАНСИСТІВ ДЛЯ СЛУЖБИ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Багатогранність діяльності підрозділів органів внутрішніх справ України передбачає забезпечення їх кваліфікованими кадрами фахівців з широкого кола спеціальностей. Один з таких напрямків – фінансово-економічна освіта з урахуванням – 59 – специфіки діяльності ОВС. Такі фахівці потрібні в ряді провідних служб, зокрема – УБОЗ, ДСБЕЗ та інших. Базовий принцип побудови системи підготовки таких кадрів та її інтегрована форма, застосовані в Національному університеті внутрішніх справ, дозволяють поєднати відповідність загальнодержавним та міністерським критеріям щодо фахівця. Підготовка фахівцівфінансистів для ОВС в Україні ведеться тільки на факультеті економічної безпеки Національного університету внутрішніх справ і до відкриття тут цієї спеціальності МВС користувалось послугами інших вузів. Підготовка таких спеціалістів, поряд з фахівцями в галузі обліку та аудиту, що здійснюється також на цьому факультеті, може значно полегшити роботу підрозділів по боротьбі зі злочинами в сфері економіки, особливо при розкритті та розслідуванні справ, за якими призначаються ревізії фінансовогосподарської діяльності суб’єкта. Цю роботу завжди виконували фахівці КРУ. Однак, у цієї організації є свої плани роботи, планові та позапланові перевірки. Практично ж виходило так, що значну частку роботи цій установі завжди «додавало» МВС, після інформації якого КРУ повинно було відкласти планові перевірки і виконувати «замовлення». Робота, звичайно, виконувалась не безкоштовно. Хоча у штаті, наприклад, обласних УМВС є ревізори і фінансисти вищого гатунку. На жаль, їх одиниці. Особливо зменшилась їх кількість після відокремлення управління виконання покарань. Як потенційне поле прикладення отриманих знань фахівців-економістів це управління було перспективним для працевлаштування випускників НУВС. На нашу думку, залучення штатних ревізорів-економістів системи МВС до проведення ревізій за замовленнями оперативних та слідчих підрозділів значно спростить задачу останніх, враховуючи наявність юридичної та спеціальної підготовки випускників-економістів НУВС. У 2001/2002 навчальному році факультет здійснить вже свій третій випуск фахівців-економістів для ОВС. Зазначимо, на превеликий жаль, не всі 100% з них займають посади за фахом після працевлаштування в ОВС, тобто кадрові апарати не в повному обсязі використовують наявний потенціал. Базовий принцип побудови системи підготовки фінансових кадрів передбачає три завдання: 1) комплексність; 2) універсалізацію; 3) предметну спеціалізацію у межах галузевої специфіки. Забігаючи наперед, зазначимо, що це потребує відповідної кваліфікації викладачів. Зараз на кафедрі працюють два професори, три доценти, викладачі, всі вони пройшли стажування у відповідних підрозділах МВС. Зрозуміло, що реалізація трьох принципів, які складають концепцію, можлива лише за умови чіткого визначення спектра професійно-кваліфікаційних вимог до майбутнього спеціалістафінансиста. Навчальний план передбачає високий рівень гуманітарної і фундаментальної підготовки. Однак необхідними складовими є професійні знання щодо фінансового, банківського, податкового, страхового права. Ця ланка помножується самим життям. Наприклад, зовсім недавно було створене казначейство, яке також вимагає особливих 60 професійних знань. Ланцюг зловживань в цій структурі зростає. Відслідкування руху потоків державних коштів навіть за один день інколи приводить до абсурду, яким користуються злочинці із сфери казначейства. За день прострочених платежів: «або мені – хабаря, або тобі – стягнення». Розбудова в країні ринкових відносин безсумнівно викликає зміни як в діяльності виробничої сфери, так і фінансовокредитної, біржової, страхової тощо. Це вимагає від фахівцяфінансиста знань та вмінь організації фінансового контролю, проведення фінансової ревізії, визначення предмета, складу злочину. Важливе місце в отриманні цих знань посідає судова бухгалтерія. Вивчення її основ, принципів виявлення приписок, порушень правил обліку та звітності, що дають «зелене світло» викраданням та іншими зловживаннями – це суттєва сторона підготовки фахівця-фінансиста. Ще більшої ваги набирає вивчення фінансового аналізу – першооснови діяльності фінансиста, в яких закладах він би не працював. Зазначимо, що на відміну від інших вищих закладів освіти, фінансовий аналіз в НУВС не є «ілюстрацією»практичного прикладання фінансових знань. Для оперативного працівника міліції або слідчого висновки фінансового аналізу становлять важливу складову частину визначення механізму скоєння злочину, основою для здобуття та закріплення доказової бази. Можна було б тільки перерахувати перелік питань, які входять складовою частиною до процесу підготовки фахівцяфінансиста: банківська справа та організація банківської діяльності; фінансове забезпечення організації експортноімпортних угод; митно-тарифне і нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності; специфіка фінансових відносин, якими опосередкується процес стягнення податків з фізичних та юридичних осіб; методологія визначення вартості об`єктів, що приватизуються; розробка механізмів розрахунків страхового захисту; розробка фінансового механізму забезпечення інвестиційної діяльності, особливо з залученням іноземного інвестора; фінансове забезпечення функціонування товарних, валютних і грошових ринків тощо. Перелік питань можна значно подовжити. Однак зрозуміло, що цілі підготовки майбутніх фахівців із спеціальності «Фінанси», зміст і форми організації їх навчального процесу повинні відповідати вимогам визначеної концепції. Загальною метою таких вимог є створення системи підготовки фахівцяфінансиста, який би відповідав змісту і формам боротьби з фінансовою злочинністю, здійснював би боротьбу з економічною злочинністю, тобто виступав суб`єктом, що забезпечує економічну безпеку суспільства. Фінансова безпека як складова частина економічної безпеки на сучасному етапі, мабуть, є вирішальною. Відслідкування безперервних грошових потоків потребує глибоких професійних знань спеціалістом не тільки фундаментальних питань своєї майбутньої спеціальності, але його змогу на якісно високому рівні застосувати їх в оперативнорозшуковій, слідчій або ревізійній діяльності. Тому в НУВС стало правилом вирішувати, по-перше, питання узгодження робочих програм гуманітарних, фундаментальних і професійно орієнтованих дисциплін з їх пристосуванням до – 61 – специфіки майбутньої служби випускника в органах внутрішніх справ. Приведення , так би мовити, «стандарту» до «специфіки». Деталізація програм курсів йде шляхом відповідності їх основним критеріям фінансової безпеки. Фінансова безпека означає стабільний, збалансований розвиток фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової, розрахункової, інвестиційної та фондової систем, а також ціноутворення, що характеризується стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю забезпечити ефективне зростання і функціонування національної економічної системи. Стабільність фінансової системи держави визначається: рівнем дефіциту бюджету, стабільністю цін, оптимальністю фінансових потоків і розрахункових відносин, стійкістю банківської системи (як і системи небанківських установ) і національної валюти, ступенем захищеності інтересів вкладників, розміром валютних резервів, розвитком вітчизняного фінансового ринку, станом зовнішньої та внутрішньої заборгованості, величиною дефіциту платіжного балансу України, інвестиційним кліматом. На фінансову безпеку впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Основним внутрішнім фактором фінансової безпеки залишається правова, організаційна, інституційна незавершеність реформування фінансово-кредитної сфери. Її «доповнюють»і такі фактори, як: відсутність досконалих інституційних механізмів і функціональних структур; звуження загального фінансового потенціалу реального сектора економіки; низький рівень вітчизняного фінансового менеджменту; відсутність дієвої системи банківської безпеки тощо. Всі ці явища стають складовою частиною відповідних курсів, детально висвітлюються викладачами. Результатом цілеспрямованої діяльності викладачів стала розробка необхідного методичного забезпечення щодо вивчення комплексу обов`язкових фундаментальних дисциплін, та дисциплін спеціалізації, контролю рівня якості знань, складання поточних і державних іспитів, проведення наукових досліджень, проходження курсантами ознайомчої, виробничої і переддипломної практик, написання курсових та дипломних робіт. По-друге, важливою складовою частиною у процесі формування професійних знань курсантів відіграють кваліфікаційні вимоги до фахівця-фінансиста. Вони становлять необхідну умову його плідної праці на будь-якому рівні в структурі ОВС. Ці вимоги втілюються у визначенні змісту основних етапів навчального процесу. Перший етап становлення фахівця-фінансиста пов’язаний з усвідомленням принципів побудови і функціонування грошовокредитної та фінансової системи держави, розподільчої та перерозподільчої функції фінансів як на макро-, так і на мікрорівнях. Втілюється ця мета у вивченні таких фундаментальних дисциплін як «Гроші та кредит», «Фінанси», «Бюджетна система України», «Податки та оподаткування», «Банківська справа». Сукупність отриманих знань дозволяє 62 майбутнім фахівцям на практиці застосувати методологічний інструментарій планування, прогнозування та регулювання фінансового забезпечення управлінських функцій держави та як складової частини – ОВС. Важливо те, що предметна специфіка цих курсів доповнюється оглядом правових питань, які регулюють відповідні економічні явища. Наприклад, в курсі «Гроші та кредит» як складова частина курсу читаються теми «Правові основи регулювання грошового обігу», «Правові основи кредитної угоди» та «Правові засади банківської діяльності». Ці теми не дублюють курси «банківського права», або «фінансового права», а акцентують увагу на маловивчених питаннях, до того ж пов`язаних з майбутньою діяльністю фахівця. Другий етап підготовки фахівця пов`язаний з грунтовним вивченням функціонування фінансів підприємств, ознайомлення з механізмом фінансової діяльності підприємств різних форм власності. Його ключовими складовими частинами є вивчення: розрахункових та касових операцій; безготівкових розрахунків; джерел грошових надходжень та основних напрямків фінансового забезпечення відтворювального процесу; оцінка вартості капіталу і фінансового стану організації; кредитування; оподаткування; інвестування та реінвестування прибутку; оцінка рівнів фінансової діяльності і випливаючої з них ділової активності. Підгрунтям для такого роду знань є, крім вищезгаданого курсу «Фінанси підприємств», курси: «Фінансовий менеджмент», «Інвестування», «Фінансова діяльність суб`єктів господарювання». Нарешті, ще один етап пов`язаний з вивченням суто прикладних, практичних дисциплін, таких як «Бюджетний облік та звітність», «Митний тариф», «Валютне регулювання», «Міжнародні валютно-фінансові операції». Ці курси треба розглядати як важливі з точки зору якісного виконання майбутніми спеціалістами своїх функціональних обов`язків. Взагалі, на нашу думку, всі дисципліни, що викладаються, не можуть бути поділені на «основні» і «неосновні». В системі фінансових наук є три їх види: 1) фундаментальні; 2) інституціональні; 3) прикладні. І завдання кожного навчального плану підготовки фахівця – забезпечити єдність, взаємодію та баланс між ними. Тільки це дає змогу забезпечити замкнутий цикл підготовки фахівця-фінансиста з широким кругозором мислення. Неможливо уявити собі фінансиста, який може провести якісний аналіз більшості первинних фінансових документів, що супроводжують основні фінансові потоки, але не знає бюджету держави, надходжень до нього та видатків, бюджетного устрою та бюджетного процесу. Неможливо також бачити фінансиста, який вивчив теорію, але не може відрізнити товарно-транспортної накладної від листка непрацездатності. Тому найважливіше в реалізації концепції підготовки фахівця-фінансиста для ОВС є досягнення високого ступеня органічного поєднання теоретичної освіти з прикладною професійною діяльністю. – 63 – Вирішення цього питання в НУВС досягається інтегрованою системою навчання, завдяки якій курсанти протягом п`яти років навчання паралельно з економічною підготовкою отримують фундаментальну правову освіту на рівні бакалавра права. Третій етап витікає з перших двох і пов`язаний з організаційно-методичним забезпеченням проведення практики. Причому, практики подвійного роду, одна з яких суто «міліцейська» (тобто праця в райвідділах МВС), друга – суто «економічна» (вона складається з ознайомчої та виробничої). Місцем (базою) проведення економічної практики є фінансові підрозділи підприємств, банки, страхові компанії, податкові органи та інші фінансові структури. При проведенні виробничої практики виникає питання збору матеріалів для написання дипломної роботи, питання свого майбутнього місця працевлаштування та інші. Всі вони оперативно вирішуються як правило, на користь курсанта, якому факультет іде назустріч. Нарешті, четвертий етап. Він завершує формування у курсантів наукового кругозору під час захисту дипломних робіт та складання державних іспитів. Цей процес супроводжується наданням методичної та інформаційно-аналітичної допомоги. Слід, також, зауважити, що дипломні роботи захищаються курсантами «двічі»: є відкритий і закритий захист цієї роботи на кафедрі ОРД, де курсанти готують оперативні розробки відповідно теми своєї роботи. Як показує досвід, це дуже важлива обставина і вона корисна для майбутньої діяльності фахівця. Практика свідчить, що на основі впровадження в навчальний процес положень розглянутої вище концепції створюються і набувають удосконалення необхідні умови для підготовки фахівця-фінансиста в ОВС. Однак, ще далеко не всі питання вирішені, при цьому – по всьому циклу підготовки фахівця – починаючи з набору, у якому не бере участі факультет, і закінчуючи працевлаштуванням за профілем обраної спеціальності. Слід зазначити, що невід`ємною складовою частиною державної атестації рівня і якості знань повинні бути оцінка ступеня їх відповідності вимогам кваліфікаційної характеристики фахівця, комплексний характер щодо визначення загального рівня теоретичної підготовки та вміння курсанта використовувати набуті знання для розв`язання фахових завдань, моделювання та аналізу ділових ситуацій. Об`єктивної оцінки потребує також спроможність майбутнього спеціаліста визначити причини виникнення неординарної ситуації, її можливі наслідки, уміння застосувати необхідну нормативну базу в процесі прийняття рішення, або запропонувати свій варіант розв`язання проблеми. З`ясування цих питань можливе тільки з урахуванням відгуків про випускників з боку практичних комплектуючих підрозділів, до яких направлені випускники, тобто, налагодження постійного зворотного зв`язку. Без розв`язання цих питань важко уявити оптимальний план підготовки будь-якого фахівця, в тому числі і фінансиста. Надійшла до редколегії 29.12.01 64 В.М. Набока. ДОСВІД УЧЕНИХ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У ВИВЧЕННІ ФЕНОМЕНА ТОРГІВЛІ ЖІНКАМИ В УКРАЇНІ Торгівля людьми є достатньо поширеним в Україні й у світі видом насильства над жінками. Цей злочин має свої історичні корені, але сьогодні це набуло форми сучасного рабства. Використовуючи сформовану в багатьох країнах нестабільну економічну ситуацію, ріст безробіття, злочинні елементи збільшують масштаби продажу жінок у рабство за кордон. Саме тому, сьогодні як ніколи гостро постає проблема вивчення феномена торгівлі жінками, його механізму, створення нових, науково обгрунтованих заходів для боротьби з цим ганебним явищем [1]. Приходячи піонерами відомчої науки в багатьох галузях, пов'язаних із правоохоронною діяльністю і профілактикою злочинів, учені Національного університету давно займаються проблемою торгівлі людьми. Так, у 1999 р. в університеті була проведена конференція і виданий збірник «Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України», у 2000 р. виданий навчально-методичний посібник «Запобігання торгівлі жінками», у 2001 р. неодноразово проводилися круглі столи і конференції , присвячені цій проблемі. Окремим, значним кроком у вивченні феномена торгівлі людьми в Україні стало проведення на базі Національного університету внутрішніх справ дослідження, що ставило за мету виявлення ступеня залучення організованої злочинності до контрабанди жінок. У ході дослідження було опитано 586 чоловік. З них: потенційних жертв – 434 осіб; жінок, що стали жертвами «білого рабства» – 30 осіб; 102 осіб – експертів з різноманітних службах (МВС, СБУ, прокуратура, Державний комітет з питань охорони кордону ), волонтерів із неурядових організацій – 17 осіб, трафікерів – 2 особи [4]. Дані дослідження показують, що контрабандою і торгівлею жінками займаються три групи: організована злочинність, дрібні контрабандисти і вивезені раніше контрабандою жінки, що самі вивозять інших жінок після свого повернення (так звана «друга хвиля»). З метою з'ясовування, яка частка в загальному обсязі контрабанди припадає на кожну з трьох цих груп, експертам було поставлено ряд питань. Експерти в першу чергу вказують, що торгівля людьми – це бізнес організованих угруповань (близько 60 % експертів МВС, СБУ, прокуратури, неурядових організацій). Правове визначення організованої злочинності міститься в ч.1 ст.1 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р. №3341- ХІІ. Відповідно до цього визначення під організованою злочинністю розуміється «сукупність злочинів, що відбуваються в зв'язку зі створенням і діяльністю організованих злочинних угруповань». Новий Кримінальний кодекс України в ст.28 містить поняття вчинення злочину групою осіб, групою осіб за – 65 – попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією. Виходячи зі змісту частин 3 і 4 ст. 28 нового Кримінального кодексу України, що дають визначення відповідно вчиненню злочину організованою групою і злочинною організацією, можна визначити організовану групу як «стійке об'єднання трьох або більше осіб, що попередньо організувалися для вчинення одного або декількох злочинів, об'єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи», а злочинну організацію – як «стійке ієрархічне об'єднання трьох або більш осіб, члени або структурні підрозділи якого за попередньою змовою організувалися для загальної діяльності з метою безпосереднього учинення важких або особливо важких злочинів, або керівництва або координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп» [2]. Характерними ознаками злочинних груп, що спеціалізуються на торгівлі людьми, є також чіткий розподіл ролей у групі, тенденція до налагодження і підтримки міжнародних злочинних зв'язків, розширення просторового і ресурсно-людського масштабу власної діяльності, її прикриття під виглядом фірми визначеного профілю, використання обману, насильства або наркотичних засобів для втягування потерпілих у злочинну діяльність, наявність зв'язку з корумпованими чиновниками. Трафікінг контролюється на всіх етапах і є для них основним джерелом прибутку, або одним із джерел поряд із продажем автомобілів, наркотиків і зброї. Ступінь організації групи може відрізнятися. Частіше усього, на думку експертів, зустрічаються трафікери, що безпосередньо є членами організованих злочинних угруповань. Проте відзначають також існування самостійних груп, що постійно займаються трафікінгом, і тимчасово виникаючих груп, орієнтованих на одноразове одержання прибутку зі злочинного бізнесу [3]. Менша частка в торгівлі людьми припадає на «другу хвилю» і окремих трафікерів, що вирішили діяти самостійно. Хоча, на відміну від неурядових організацій, державні структури (прокуратура, СБУ і МВС) бачать велику небезпеку саме в «другій хвилі». У той же час всі експерти визнають, що як представники «другої хвилі», так і окремі трафікери досить рідко діють цілком самостійно і «ходять під будь-ким» – тобто віддають частину прибутків якійсь організованій групі, або користуються періодично послугами організованих груп. Одночасно з цим експерти відзначають те, що феномен трафікерів-одиначків не поширений і маловивчений, тому що даних про такі групи мало. Відповідно до отриманих даних, сьогодні за продану за межі України жінку одержують від 200 до 5000 дол. США. Середні показники, приведені експертами різноманітних правоохоронних організацій, складають (сума в доларах США): експерти МВС – 2241; експерти СБУ – 1450; експерти прокуратури – 1937. У ході дослідження була почата спроба з'ясувати, яка форма вербування жертв трафікінга найбільш поширена. Експерти 66 дали дуже різноманітну інформацію. Майже усі з запропонованих нами для оцінки форм вербування жертв мають велику поширеність (шлюбні агентства, агентства по працевлаштуванню, конкурси краси, модельні агентства, туристичні бюро, індивідуальне вербування). Проте найбільш поширений засіб індивідуального вербування, коли трафікер пропонує «роботу за кордоном» через знайомих або при особистій зустрічі, при нагоді – на це вказує більшість експертів усіх груп. У той же час жертв часто вербують через бюро по працевлаштуванню, шлюбні агентства, модельний бізнес і конкурси краси. Достатнє поширення одержало також вербування через туристичні агентства. Очевидно, що сьогодні трафікери використовують для вивозу всі можливі канали, засновані на легальному прикритті їхньої діяльності. Туристичні фірми зацікавлені в обороті клієнтів. Їх цікавить тільки те, щоб у них була куплена путівка. Саме тому представник фірми може навіть постачати жертв грошима, необхідними для в'їзду в країну, і відбирати їх при перетині кордону. Тобто, вони залучені в трафікінг тільки як пособники, або взагалі на легальних основах як непрямий чинник. Крім того, гроші можуть видаватися «човниками» – торговцями, що їдуть у країну за товаром. Їм необхідно вивезти побільше коштів при лімітованому вивозі валюти з України або введенні валюти в країну призначення. За попередньою домовленістю вони видають жертвам перед перетинанням кордону і відбирають після нього необхідну суму грошей. Експерти відзначають, що в багатьох випадках жертви самі займаються оформленням закордонного паспорта, або він у них уже є до моменту залучення. Проте частіше оформленням документів займається сам трафікер, чим більше утягує потенційну жертву в процес трафікінга, що зобов’язує її відпрацювати «витрати на оформлення», які, як правило, у декілька разів завищені. Саме оформлення документів майбутніх жертв відбувається або цілком законно, або з незначними порушеннями. У цьому зацікавлена не тільки жертва, але і трафікер, що уникає в такий спосіб багатьох проблем під час перевезення жертви. Як зазначили 24 жінки з 26 опитаних, вони перетинали український кордон з дійсними документами, і 17 із 26 відзначили цей же засіб при перетинанні кордонів інших держав. Деяку поширеність одержав також механізм оформлення документів на виїзд без особистої участі і документів жертви. Трафікер копіює дані документів жертви й оформляє їх за допомогою несумлінного працівника паспортного столу. Це пов'язано з тим, що потенційні жертви трафікінга іноді, побоюючись загубити паспорт, заявляють у міліцію про його захоплення або викрадення. Менш поширеним засобом підготування документів на виїзд є їх підробка. Дорогий, більш небезпечний засіб підготування документів застосовується тільки в тих випадках, коли за кордон необхідно вивезти неповнолітніх або осіб, що не мають право його перетинати в силу того, що їх уже депортували з країни призначення. У цьому випадку підробляються документи, – 67 – можливий фіктивний шлюб або за 200 доларів США «обчищається» анкета. Незалежно від механізму залучення, трафікери прагнуть контролювати процес пересування жертв до місця призначення. Причому, як правило, чим ближче до місця призначення знаходиться жертва, тим під більшим контролем вона перебуває. У той же час, деяка частина жертв, на думку експертів, при переправці має певну свободу пересування, а деякі навіть переправлялися до місця їхнього подальшого використання самі. Це частіше усього відбувається з жінками, що усвідомлюють, на що вони йдуть і прагнуть працювати у секс – бізнес. Як показало опитування, люди, що доставляють жертв до місця призначення, досить часто знають, що жінки будуть надалі продані і за них будуть отримані гроші. Переважна більшість експертів указують на цей факт (11 із 13 опитаних працівників прокуратури і 52 із 59 співробітників органів внутрішніх справ зазначили, що особи, що займаються торгівлею жінок, на етапі доставки за кордон знали, що ділер отримує за жертву гроші). З протоколів допиту жертв торгівлі людьми в Боснії і Герцеговині, офіцерами IPTF було з’ясовано, що жінок частіше усього везуть групами, де частині жінок також відомо про перспективи їхнього використання. Як уже указувалося вище, в інтересах трафікера зробити процес вивозу жертви за межі України і її переміщення в інших країнах максимально легальним. Тому трафікери прикладають певні зусилля по оформленню законних документів виїзду і створення легенди виїзду – працевлаштування, конкурси краси, виступ музичного або танцювального колективу. При можливості перетнути кордон без ускладнень і оформлення документів (при достатній прозорості кордону) використовується обхід контрольованих поліцією транспортних артерій і перетинання кордону на автомобілі, човні або пішки. Саме тому перетинання кордонів інших держав із підробленими паспортами, на думку експертів, зустрічається достатньо рідко – це спричиняє за собою ризик і потребує певних витрат, яких можна уникнути іншими способами. Цілком інші дані отримані щодо застосування підроблених віз. Жертви достатньо часто перетинають український кордон з підробленою візою і справжнім паспортом. Очевидно, це пов'язано з тим, що підробити візу простіше, аніж паспорт. Побічним доказом цього факту є дані про те, що найчастіше український кордон жертви перетинають із справжнім паспортом і справжньою візою. Рідко або майже не використовується засіб перетину українського кордону таємно без документів (наприклад, тільки 6 із 59 опитаних співробітників органів внутрішніх справ, 1 із 6 співробітників прикордонної служби і 1 із 17 співробітників неурядових організацій вказали на застосування такого засобу перетинання кордону). Хоча такі випадки бувають. При цьому використовується частіше усього автомобіль, аж до того, що жертву вивозять у багажнику іноземні громадяни. Перетинання кордонів інших держав відбувається за подібним сценарієм. Підроблені документи використовуються 68 рідко, жертва використовує справжні документи і перетинає кордон цілком легально. З видів транспорту експерти в першу чергу виділяють автобус і автомобіль. У цілому використання транспорту досить індивідуальне і залежить у першу чергу від особливостей країни вивозу і кордонів. Так, відповідно до даних, отриманих з інтерв'ю і фокус-групи, при вивозі жінок із Донецької області використовується автомобіль або автобус для їхньої доставки в Запорізьку область, далі їх відправляють у країну призначення (частіше усього в Туреччину) літаком. З Західної України (Вінницька область) жертв доставляють автобусом або поїздом до Румунії, звідки вони переправляються в інші румунські міста, потім човном нелегально перетинають румуно-югославський кордон, після чого з Бєлграда вони доставляються в різні міста Боснії і Герцеговини, Хорватії і Сербії машинами. Серед проблем, із якими жінки зштовхуються при перетинанні кордонів, експерти частіше усього вказують проблеми з паспортами і дотриманням візового режиму. Далеко не завжди в жертв є віза і паспорта, оформлені належним чином для перетинання кордонів декількох країн, що викликає ці проблеми. Менше поширені проблеми, пов'язані з провозом валюти. Виникаючі при перетинанні проблеми частіше усього вирішуються силами перевізника або за гроші, що сплачує знову ж трафікер. Практично не буває того, щоб жертва розв'язала проблеми сама, завдяки своїм зв'язкам, або проблеми розв'язалися самі собою. Таким чином, розв’язання таких проблем потребує грошей. Їх трафікер або бере у жертви, або вирішує проблеми сам, і тоді жертва залишається йому «винна», що посилює її залежність від трафікера. На думку експертів, часто ніяких проблем при перетинанні кордону не виникає зовсім, їх вигадує сам трафікер, щоб узяти з жертви гроші, або посилити її залежність. Саме перевізник найчастіше вимагає гроші з жертв. Іноді гроші вимагають службовці в Україні, проте виявити це і довести дуже складно, тому поширеність таких випадків важко оцінити використанням методом опитування державних службовців. На думку респондентів, вилучення грошей у жертви (на розв’язання «виникаючих у дорозі проблем») відбувається частіше усього в Україні. Відмічаючи утягнення в організацію торгівлі жінками працівників різноманітних державних служб, експерти відзначають у першу чергу зайнятість у трафікінгу працівників паспортних столів, що оформляють документи з порушеннями. Експерти з числа співробітників СБУ говорять про залучення прикордонників і співробітників ОВС, що підтверджується даними інтерв'ю і фокус-групи, де експерти відзначали, що практично у усіх випадках продажу людей замішаний як мінімум один несумлінний державний службовець. Так, співробітник ОВС допомагає трафікеру уникнути оперативних заходів, працівник паспортного столу – оформляє документи, а прикордонник закриває очі на не зовсім правильно оформлені документи, їхню відсутність. – 69 – Відмічаючи, на яких ролях утягнуті в трафікінг співробітники офіційних установ, експерти зазначили, що частіше усього це роль пособника. Тобто, вони одержують при цьому гроші за надання певної послуги (як, наприклад в одному інтерв'ю описувався випадок, коли прикордонник відвернувся «на замовлення», коли через його пункт пройшла неповнолітня дівчина, якій трафікери не змогли оформити документи). Проведене нами вивчення механізмів торгівлі жінками дозволяє зробити такі висновки – процесі трафікінгу жінок з України практично завжди у тій або іншій мірі має місце організована злочинність. Саме це забезпечує безперебійне здійснення злочинних дій протягом усього маршруту проходження жінок (іноді це 2- 3 країни), підтримку документами і розв’язання усіх виникаючих на шляху до місця призначення проблем; – процес залучення жертв у торгівлю маскується своєрідними «легендами», що забезпечують мотивацію самої жертви. Найбільше поширені – «поїздка на заробітки», «конкурс краси», «шлюб за кордоном»; – дуже часто процес продажу або доставки до місця продажу жінок забезпечується або «прикривається» працівниками державних установ. Так, співробітники паспортних столів можуть готувати необхідні для транспортування документи, прикордонники – забезпечувати безперешкодне перетинання кордону. Таким чином, соціологічне дослідження є достатньо потужним і інформативним інструментом у роботі зі створення системи заходів, спрямованих на запобігання торгівлі жінками. Отримана в ході досліджень інформація може значною мірою оптимізувати зусилля різноманітних установ і організацій, що прагнуть поставити заслін поширенню торгівлі людьми в Україні. Список літератури: 1. Вiсник Унiверситету внутрiшнiх справ. Спецiальний випуск – Боротьба з торгiвлею жiнками: проблеми вдосконалення законодавства та завдання органiв внутрiшнiх справ України. Х., 1999. 2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2001. № 25-26. Ст.131. 3. Migrant traffiking and human smuggling in Europe (a review of the evidence with case studies from Hungary, Poland and Ukraine). Vienna, IOM. 2000. 4. Боротьба з контрабандою жінок в Україні (науковий звіт) / Міжнародна організація міграції. 2001. Надійшла до редколегії 11.01.02 70 ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ У ДОСЛІДЖЕННЯХ УЧЕНИХ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ О.Н. Ярмиш, О.М. Головко МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХVIII – ПОЧАТКУ ХХ СТ. І ПРАВА Кінець ХVIII – початок ХХ ст. складають принципово важливий відрізок вітчизняної історії, який залишив свій відбиток на подальший розвиток не лише України, а й Східної Європи в цілому. Українські землі опинилися в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Успішне розв’язання широкого кола конкретних дослідницьких завдань потребує чіткого формулювання і вирішення цілої низки проблем методологічного характеру. Перш за все, виникає принципово важливе питання: чи є наявним предмет історії держави і права України в умовах, коли вона не мала ані власної національної державності, ні правової системи? Думається, що більшість істориків держави і права України дадуть ствердну відповідь на це запитання. І це буде цілком виправдано. Сучасна методологія відзначається тим, що вона є плюралістичною, не страждає одновимірністю, ґрунтується на позиціях філософського діалогу, поліфонічності методів, зрізів соціальної дійсності, в тому числі й правових явищ. Як наслідок, діалектика форми і змісту держави як соціального і політико-правового феномену є вельми складною, виходить за межі розуміння держави як сукупності інститутів, покликаних виконувати певні функції, які обов’язково мають чітко окреслений етнонаціональний характер. Історія держави і права як відображення реальних соціальних процесів і на субстанційному, і на функціональному, і на атрибутивному рівні відзначається сутнісним, змістовим поєднанням безперервності, єдиного потоку, а також дискретності, діалектики еволюції та реформаторства. Питання методологічного забезпечення історико-юридичних досліджень в Україні продовжує зберігати свою актуальність. Воно поєднує у собі подвійний зміст: – по-перше, дослідник відчуває на собі (звісно, якщо він має належну наукову кваліфікацію і добросовісно працює над удосконаленням свого професійного інструментарію) вплив інновацій, притаманних загальному розвитку правової науки як такої. Тут особливого значення набувають, з одного боку, розвиток сучасної філософії, побудованої на засадах плюралізму, вірніше, діалогу філософських парадигм, з іншого – кумулятивний поступ у філософії права, котра сьогодні в Україні виходить на нові обрії. Слід зауважити, що здобутки філософії права впливають на формування методологічної, у тому числі теоретичної, бази історико-правових досліджень як безпосередньо – у вигляді нових концептуальних підходів та модифікації загальнонаукових методів (навряд чи сьогодні можна очікувати чогось абсолютно нового у царині методології), – 71 – так і опосередковано – завдяки розвитку теорії держави та права як фундаментальної юридичної дисципліни; – по-друге, історія держави та права сприймає й «споживає» зміни й розвиток методологічної бази загальної, «цивільної» історії, котрий набув протягом останнього десятиріччя справді бурхливого характеру. До вітчизняної історіографії повернувся позитивізм, торує собі шлях структуралізм, почали активно проникати неоідеалістичні методології (втім, по-серйозному вони тут не прижились і тривалий час залишались просто методологічними диковинками для допитливих істориків); все більше прихильників, особливо серед молодого покоління науковців, набули історіософські студії. Утворились нові парадигми, і доводилось спостерігати, коли в принципі висококваліфіковані фахівці, що обстоювали різні методологічні підходи, говорячи про одні й ті ж самі проблеми і сюжети, буквально не розуміли один одного. Варто погодитись з І.Б. Усенком, що ідеалізм не став панівною методологією основної маси українських істориків держави та права [1]. Проникнення ідеалістичних концепцій до вітчизняної цивільної історіографії є більш відчутним. Це пояснюється тим, що сама специфіка історико-правових досліджень призводить до роботи з більш формалізованими об’єктами, втіленими в нормах матеріального та процесуального права ідеями та відповідями на соціальні потреби, що посилює вплив формально-догматичного методу. Взагалі, небезпека його гіперболізації завжди чатує на історика права. Формалізований характер розвитку правових норм, як і правових інститутів в цілому, а також державних структур при використанні у «чистому» вигляді формально-юридичного, порівняльноправового та історико-юридичного методів спокушає досліджувати «життя і смерть» сукупності правових норм ізольовано від того розмаїття і багатобарвності, що і складає багатство соціального буття. Соціальні виміри правових явищ рельєфно проступають саме завдяки проведенню історико-правових студій, коли значно помітнішими стають причинно-наслідкові зв’язки, доцільність прийняття і ефективність реалізації того чи іншого нормативноправового акта. Дослідження правових феноменів у їх взаємозв‘язку, при збереженні сутнісної єдності правових явищ та державних інститутів в історичному вимірі дає багатий матеріал для узагальнень щодо оцінки соціальної ефективності окремих правових норм, інститутів та галузей права, ролі права в суспільному житті, його взаємодії з такими сферами, як економіка, політика, культура тощо. Схвальним є повернення до наукового доробку другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Цінність досліджень цієї доби, проведених переважно російськими правознавцями, серед яких були такі фахівці, як М.В. Владимирський-Буданов, М.М. Коркунов, О.Д. Градовський, М.І. Лазаревський та багато інших, окрім глибини і детальності суджень, поєднання теоретичних студій з узагальненням історичного матеріалу, полягає у тому, що вони були сучасниками епохи перебування українських земель в складі 72 Російської імперії, а відтак їх роботи мають не лише історіографічне, а й певне джерелознавче значення. Разом з тим, обмеження винятково юридичною цариною, наслідування методологічних підходів класиків німецького правознавства, зокрема таких, як Г.Єллінек, котрий наголошував, що держава як соціальний інститут в універсальному розумінні, поза правовою сферою має бути виключена з кола наукових інтересів правознавця [2, с.38-39], істотно впливали на ці роботи. Варто згадати, що і сьогодні, поруч з використанням сучасних загальнонаукових методів історико-правового дослідження – таких, як структурний, системний, синергетичний, історико-генетичний та інші, позитивні результати дає і застосування соціологічного методу, пошуку відображення суспільних реалій в нормах права і навпаки, відповідності останніх потребам і тенденціям загального соціального розвитку. Недарма «батько» соціології О.Конт називав створену ним галузь знання «науковою історією» [Див.: 3], котра пізніше, відокремившись і набувши самостійного статусу, все ж таки зберегла органічну єдність з історією, у тому числі і з історією держави та права (внаслідок іманентної належності права до царини соціального регулювання). Прикладом невідповідності правових норм соціальним реаліям щодо аналізованого періоду вітчизняної історії держави та права можуть слугувати заподіяні урядом царської Росії в 90-х рр. ХІХ ст. т. зв. контрреформи. Досить чітко простежується намагання законодавця посилити в знов утворюваних нормах права свої консервативні прагнення, не усвідомлюючи при цьому соціальних реалій, викликаних новою економічною дійсністю, активним розвитком ринкових відносин та пов’язаною з нею потужною тенденцією до лібералізації суспільного життя. Так, земська (1890 р.) і міська (1892 р.) контрреформи були покликані консервувати феодальні пережитки у місцевому самоврядуванні, зміцнити станові «перегородки», що під тиском об’єктивних чинників руйнувались, подолати суспільну тенденцію до активізації громадськості, проявів ліберальнодемократичного, національно-визвольного, а також революційного (забарвленого в соціалістичні ідеї) рухів. Нові Земське та Міське положення обмежували компетенцію органів місцевого самоврядування, встановлювали дріб’язкову опіку над ними з боку губернської адміністрації (покликану забезпечувати нагляд не лише за законністю, а й за доцільністю їх дій, що давало простір для формально правомірної адміністративної сваволі). Істотно звужувалось і коло виборців, що, безумовно, надавало більш реакційного характеру виборчому законодавству. Творці нових Положень прагнули посилити роль дворянства в органах місцевого самоврядування, вбачаючи у ньому основну соціальну опору самодержавства. При цьому питома вага дворян в земських та міських органах дійсно зросла, однак у губернських центрах та великих містах це не призвело до підвищення лояльності органів місцевого самоврядування до царату. Станові обмеження вже були настільки анахронічними в – 73 – нових соціальних умовах, що практично не відповідали реаліям суспільного життя. Як наслідок, крісла в органах місцевого самоврядування посіли найбільш активні представники дворянства, передусім репрезентанти ліберальних інтелігентських кіл. До муніципальних зібрань потрапляли навіть політики відверто радикального спрямування. Красномовним прикладом може слугувати обрання в 1910 р. до складу Харківської міської думи такого відомого діяча українського національного руху, одного з фундаторів націоналізму, як М.І. Міхновський. Не дивно, що більшість міських і земських діячів в українських губерніях під час драматичних подій 1905 р. (принаймні, до проголошення Маніфесту 17 жовтня [4, с.90-91]) були не на боці уряду, вони ж зуміли в лютому-березні 1917 р. безкровно перебрати на себе місцеву владу після повалення самодержавства, забезпечивши на деякий час відносну суспільну стабільність. Важливим є й питання про застосовність загальних методологій історичного дослідження щодо історико-правових студій. На перший погляд видається, що окремі методи, особливо пов’язані з моментами світоглядного, ментального, оціночного характеру, тут не спрацьовують. Недарма після періоду різко критичного і негативного ставлення частини вітчизняних істориків до методу діалектичного й історичного матеріалізму в перші роки незалежності України (думаємо, що якраз вітчизняна історикоправова наука більш-менш щасливо уникнула цих крайнощів), він самою дослідницькою практикою був реабілітований. Після очищення від догматизму та ідеологічних нашарувань цей методологічний підхід продовжує демонструвати свою неабияку евристичну силу, даючи можливість оцінювати правові факти і явища у конкретному історичному контексті, використовувати потужний потенціал діалектичної логіки для з’ясування глибинних механізмів правових процесів у історичному вимірі. Думається, що в конкретних випадках для розв’язання окремих, в першу чергу локальних, дослідницьких завдань при історико-правових студіях застосовними є переважна більшість методів історичного дослідження. Як приклад, наведемо, одну з домінуючих методологічних парадигм ХХ ст. – французьку т. зв. школу «Анналів». Розробка аспектів і напрямів її застосовності для історико-правових студій ще чекає на свого дослідника. Школа «Анналів» зробила рішучий крок у подоланні обмеженості позитивістських підходів, використавши доробок марксизму та неокантіанства. Предметом історії, у розумінні фундаторів школи М.Блока та Л.Февра, є суспільство у всій його повноті, взаємозв‘язку складників і компонентів. Історія розумілась тут не як препарована сукупність фактів, а єдиний взаємопроникаючий своїми струменями потік. Відповідаючи, на відміну від позитивістів, не на питання «як?», а на питання «чому?», «анналісти» навчались і навчали «шукати людину» як серцевину історичного процесу, відшукувати не лише причиннонаслідковий зв’язок як прояв об’єктивних тенденцій, а й мотиви особистого, ментального, етнічного характеру. 74 На місце історії-опису, традиційної для позитивістського підходу, приходила історія-проблема. Зауважуючи, що для історика держави і права наслідки позитивістського впливу певною мірою пом’якшені обов’язковим зверненням до потужного і вимагаючого багатовимірного підходу інструментарію порівняльного правознавства, усе-таки зазначимо, що використання методології школи «Анналів» дає можливість не лише знайти безліч нових причинно-наслідкових зв’язків, а й запобігти неправильному (в силу, найперше, суб’єктивізму власного сучасного світосприймання) тлумаченню й розумінню джерел права. Якщо не «зациклюватись» на цих методах, можна збагатити свій науковий інструментарій і засобами критичного використання «усвідомленого структуралізму Працюючи над джерелом права, » . історик має вдало і продуктивно сформулювати свої запитання, з якими він до цього правового акта звертається. Для цього, в міру необхідності, історик права мусить розпочинати науковий діалог з економікою, соціологією, психологією, лінгвістикою, етнологією тощо. Такий підхід дає можливість реконструювати історичний процес, по-новому працювати з джерелами [5, с.124-126]. Наведемо приклад безпосередньо з історії періоду входження українських земель до складу Російської та АвстроУгорської імперій, до того ж, пов’язаний з історико-правовою проблематикою. Законодавство Російської імперії відзначалось в різних галузях винятковою заплутаністю, громіздкістю, а інколи й суперечливістю. До кінця розібратись у його тонкощах можливо, лише усвідомивши особливості ціннісних орієнтацій, правової культури у першу чергу тих, хто готував проекти цих документів. Слід обов’язково пам’ятати, що чіткого, на рівні сучасних підходів, поділу права на галузі в той час не існувало, окрім того, самий зміст галузей дещо відрізнявся від теперішнього. Дослідження правових уявлень про зміст тієї чи іншої галузі, елементів юридичної психології стають в нагоді при розв’язанні окремих конкретних історико-правових проблем. Так, саме вказаним пояснюється поєднання в тексті одного законодавчого акта норм матеріального та процесуального права. Як приклад, в одному з наймасивніших законодавчих актів Російської імперії – Статуті про акцизні збори – зібрані норми й податкового права, і господарського, і цивільного (право власності). У цьому ж акті були вміщені й норми щодо кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення законодавства про вироблення та продаж алкогольних напоїв [6]. В добрій нагоді досліднику історії держави та права України ХІХ –початку ХХ ст. стане, на нашу думку, застосування загальноісторичних методів школи «Анналів» і при дослідженні правозастосовчої практики, прийняття конкретних адміністративних рішень тощо. Варто зауважити, що при визначенні методологічних основ історико-правового дослідження, формуванні на їх підставі цілісної картини, пов‘язаної з тим чи іншим сюжетом з історії держави і права України, зокрема часів її входження до складу Російської та Австро-Угорської імперій, слід враховувати і ті – 75 – певні методологічні переваги, котрі історико-правова наука має порівняно з цивільною історією. Йдеться про те, що вона користується і успішно втілює в конкретику дослідницької роботи досягнення правознавства, зокрема, виваженість і відточеність дефініцій, розробленість і однозначність категорійного апарату. Загальна історія значною мірою страждає (і це не секрет для дослідників, котрі не перебувають в полоні ідеалізації власного наукового фаху) недосконалістю понятійного апарату. Можна цілком погодитись з М.А. Баргом, котрий стверджував: «Понятійний апарат історичної науки дійсно застиг на рівні загальнонаукових уявлень кінця минулого, початку нинішнього століття... В арсеналі понять панує справжній «Вавілон», існує дуже мало термінів, зміст яких не викликає суперечок серед істориків, якщо навіть вони стоять на однакових позиціях» [7, с.23]. З часу, коли відомий радянський історіософ написав ці рядки, минуло вже більш ніж тридцять років. За цей проміжок дійсно багато що змінилось, стався певний «історіографічний бум» другої половини 80-х початку 90-х років. Потік різноманітних і різновартісних у науковому відношенні методологічних підходів щодо дослідження минулого призвів до заміни монополії діалектичного і історичного матеріалізму справжнім методологічним розмаїттям. Однак, при цьому важко сказати, що в понятійно-категорійному апараті в ці роки «настало прояснення». У той же час багаторічний, якщо не багатовіковий досвід теорії права, інших галузей юридичної науки створив для істориків права міцну опору, аби запобігти вказаним недолікам. Це змушує їх певною мірою інстинктивно дистанціюватись від своїх колег – цивільних істориків. Тут, на нашу думку, важливо не вилити разом з водою і дитину. Зберігаючи всі цілком справедливі переваги, котрі надаються фундаментом юриспруденції, історики права у той же час мають можливість в повній мірі користуватись доробком цивільних істориків. Вже сьогодні є чимало прикладів того, як таке поєднання дає плідні наукові наслідки. Красномовною ілюстрацією тут може слугувати, скажімо, використання в історико-юридичних дослідженнях для реконструкції реальних процесів минулого здобутків такого оригінального жанру, як історична біографістика. Науковому пошуку щодо персоналій діячів, котрі відіграли особливу роль у вітчизняній історії держави та права поки що не приділяється належна увага, особливо щодо періоду входження українських земель до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Якщо стосовно більш пізніх періодів вітчизняної історії маємо досить ґрунтовні й вельми вдалі спроби створення біографічних праць (наприклад, робота В.Ф. Верстюка та Т.С. Осташко, присвячена діячам Української Центральної Ради[8], книга Ю. Шаповала, В. Пристайка та В. Золотарьова про керівників спецслужб в Україні доби між світовими війнами [9] та ін.), то саме дореволюційна доба розроблена головним чином в томах унікальної серії «Харківський біографічний словник», започаткованої 1996 р. 76 Першою роботою тут стала книга «Губернатори та генералгубернатори» С.І. Посохова та О.Н. Ярмиша [10], котра певною мірою визначила побудову й загальні методологічні підходи й щодо наступних випусків серії. Кожен том серії, а більшість з них мають саме історико-правове забарвлення [Більш детально див.: 11], починається ґрунтовним історико-правовим нарисом, котрий фактично виступає як самостійне наукове дослідження. Вже перший том серії відзначався наявністю великого допоміжного довідкового апарату, що, безумовно, збагатив роботу. Рівень наукового узагальнення, постійний зв’язок з контекстом історичного процесу, можливість «поглянути з відстані» в часі порівняно з біографістикою дореволюційної доби, стали своєрідною «візитною карткою»серії. Традиції першого тому досить плідно продовжили книги, присвячені міським головам Харкова за всю його історію[12], козацькій старшині Харківського полку другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. [13], попечителям Харківського навчального округу [14]. Наведемо кілька досить цікавих, як на нашу думку, прикладів. Працюючи над біографіями губернаторів або міських голів за весь період існування Харкова (у даному окремому випадку) і регіону, одержуєш можливість побачити, як трансформувалася певна ланка державної системи протягом століть. З'являється унікальна нагода розгляду правової системи через діяльність конкретних особистостей кожної епохи, долі людей, наділених владою, правом і обов'язком впроваджувати правові приписи в повсякденне життя. Саме вони, персонажі біографічних словників, уособлювали собою державу для тисяч її громадян. На часовому відрізку в сто, двісті років дуже чітко видно, як розвивалися держава і право не з формально-юридичної, а з реальної, соціальної сторони. Методологічна база історико-правових досліджень мусить бути гнучкою й достатньо евристично потужною для розв‘язання всіх підпроблем, на які шляхом логічного аналізу препарується загальна, титульна проблема дослідження. Дуже важливим є поєднання дослідником власного глибокого розуміння того чи іншого наукового методу та вміння виважено сформувати методологічну базу свого дослідження. Тут на науковця чатує небезпека «впасти» в еклектизм, заплутатись в лабіринті «різнокаліберних» методів, рухатись від джерела не до відтворення об‘єктивного історичного процесу, а в бік авторських концептуальних побудов, які можуть бути стрункими й цікавими, але надто далекими від істини. Методологічну базу дослідник обирає сам, на власний розсуд, і тільки готовий продукт його інтелектуальної праці – монографія чи дисертація – дасть можливість судити про успішність цього вибору. Позитивним, на нашу думку, видається відмова від моністичного підходу до формування методологічної бази. У випадку ж використання більш ніж однієї методологічної системи, запобігти еклектизму можна, зокрема, на шляху звернення до вже згадуваної нами концепції філософського діалогу. – 77 – Проблема методологічної бази існує й існуватиме, допоки продовжиться буття науки як галузі людської діяльності. На рішучі прориви, на вироблення «єдино правильної» методології тут розраховувати не доводиться, та це й тільки на шкоду самій науці (як і будь-яка монополія). Ми сьогодні спостерігаємо позитивний процес кристалізації нових методологій. Настає своєрідний момент істини. Після захоплення тією великою кількістю різноманітних методологічних підходів, які були раніше тавровані як буржуазні, рішучого відкидання колишньої «єдино правильної» марксистської методології, «метання» від концепції до концепції наші історики певною мірою втамували методологічну спрагу і у більшості своїй облишили експериментаторство, зупинившись на порівняно невеликій кількості ефективних методів. Гадаємо, цей процес має позитивну тенденцію і призведе до подальшого вдосконалення методологічної бази вітчизняних історико-правових досліджень. Список літератури:1. Усенко І.Б. Історія держави і права України: проблеми предмета і методології досліджень //Правова держава: Ювілейний щорічник наук. праць. Вип.10. К., 1999. 2. Еллинек Г. Право современного государства. Общее учение о государстве. Изд.2-е. СПб.,1908. 3. Вайншейн О.Л. Очерки развития буржуазной философии и методологии истории в ХІХ-ХХ вв. Л., 1979. 4. Об усовершенствовании государственного порядка: Высоч. Манифест от 17 окт. 1905 г.//Государственная дума в России: Сб. док. и материалов. М., 1957. 5. Споры о главном: Дискуссии о настоящем и будущем исторической науки вокруг французской школы «Анналов». М., 1993. 6. Устав об акцизных сборах //Свод законов Российской империи. Изд. 1893 г. Т.5, отд.3. 7. Барг М.А. О некоторых предпосылках формализации исторического исследования//Проблемы всеобщей истории. Казань,1967. 8. Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довід. К., 1998. 9. Шаповал Ю.І. та ін. ЧК – ГПУ – НКВД в Україні: особи, факти, документи. К.,1997. 10. Посохов С.И., Ярмыш А.Н. Губернаторы и генерал-губернаторы. Х.,1996. 11. Ярмиш О.Н., Головко О.М. Вітчизняна історія держави і права у дзеркалі особистостей // Весы Фемиды. 1999. №1. С.67-70. 12. Ярмыш А.Н. и др. Во главе города: Руководители Харьковского городского самоуправления. Х.,1999. 13. Маслійчук В.А. Козацька старшина Харківського слобідського полку. Х.,1999. 14. Зайцев Б.П., Посохов С.И. Попечители Харьковского учебного округа. Х., 2000. Надійшла до редколегії 28.12.01 О.М. Кривуля ФІЛОСОФСЬКІ І ЗАГАЛЬНОКУЛЬТУРНІ ОБРІЇ ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ Однією з важливих галузей філософського знання ще з давніх часів постала філософія права, що є спробою філософської рефлексії стосовно права як соціального явища й теорії права. Призначення філософії права вбачається, зокрема, в проясненні основних правових понять через філософські або загальнокультурні універсалії. Не претендуючи на якісь нові відкриття, а бажаючи може тільки поновити увагу до змісту деяких фундаментальних понять, зосередимось на таких 78 вихідних поняттях як «право», «природне й позитивне право» та деяких інших, суміжних з ними. За концентроване вираження сутності права можна вважати визначення поняття права, зробити яке виявляється непросто. Право є тою реальністю, що стосується всіх і кожного. Жити в суспільстві і знаходитись тим самим у силовому полі права є одне й те ж, бо нині стосунки між людьми завжди постають у правовій оболонці. Та чи достатньо одного факту повсюдності права, щоб кожен мешканець світу права міг би автоматично дати відповідь на питання про його сутність? Можна впевнено відповісти, що ні. Впродовж XIX й XX ст. нарощувались спроби дістатися сутності права й лапідарно виразити його у понятті. Оглянути всю літературу з цього питання, мабуть, вже неможливо нікому, тому звернемось до найбільш поширених точок зору на сутність права з тим, щоб потім дійти до більшменш прийнятного її розуміння. Спочатку вдамося до вихідних міркувань навколо таких простих питань: Які явища соціальної дійсності ми звично пов’язуємо з правом? Де право твориться й існує? Простота цих питань підступна, вона нагадує простоту питань Сократа: людина з вулиці, вживаючи слова «мужність», «красота», «благо», «справедливість», переконана в знанні їх смислів, оскільки навчилася підставляти під них деякі емпіричні факти власного досвіду. Та в яку ж плутанину потрапляє така собі самовпевнена звичайна людина, коли її просять встановити значення цих слів як понять. Хоч і без такої показної самовпевненості, але філософи права та юристи теж починають з аналогічних простих питань, щоб крок за кроком пройти шлях до побудови несуперечливих знань про сутність права. Одні з них вважають, що право твориться в судах, де проголошуються рішення; інші зводять право до встановлених законів, які в судах тільки застосовуються; треті правом називають нормативно врегульовану поведінку людей, коли норми приймаються добровільно або нав’язуються зовнішнім по відношенню до індивідів чином. Схожі вихідні міркування так чи інакше відбиваються у багатьох філософсько-правових концепціях. Так, нормативізм зводить право до норм, а всю правову систему тлумачить як низку підпорядкованих одна одній норм. Прибічник нормативізму відомий австрійський теоретик і філософ права Г.Кельзен вважав [Див.: 1, с.18-20], що правова система складається з ієрархії норм, де кожна наступна норма випливає з більш високої по відношенню до неї норми. Початкова, найвища норма (Кельзен називає її «основною нормою»), з якої виводяться всі правові норми, сама ні з чого не виводиться, а приймається за вихідне припущення, без обговорення підстав. Немає значення, яка конкретна норма приймається в тому чи іншому суспільстві за базисну, головне, щоб вона забезпечувала мінімум покірності, слухняності людей, решту зробить правова система, і в цьому – запорука ефективності правової системи, адже всі інші норми спираються на авторитет базисної норми й виводяться з неї. – 79 – Англійський філософ Г. Харт у своїй концепції права [2] надає перевагу поняттю «правило»замість більш розпливчастого поняття норми, бо правило має властивість процедурно прописувати вимоги до вчинків людей. Харт виділяє два типи правил – первинні й вторинні. Первинні правила вимагають від людей виконання або утримування від виконання певних дій незалежно від їхнього бажання. Вторинні правила (вони є вторинними стосовно правил першого типу) виражають повноваження якихось груп людей або інститутів вводити нові правила первинного типу, анулювати або змінювати старі. Слід взяти до уваги, що, за Хартом, правові правила відрізняються від будь-яких інших постійністю або тривалістю дії і тим, що джерелом їх надходження є офіційна легітимна інстанція. Уведення вторинних правил і стає кроком суспільства з доправового у правовий світ. Харт вважав, що коли немає в структурі суспільства вторинних правил, то в ньому ще відсутня справжня правова система, а є тільки зародки права. Маючи на увазі численність підходів до сутності права з боку різних дисциплін, можна стверджувати, що право, як деяка соціальна реальність, входить в життя людей і в предмет дослідження багатьох наук різними сторонами. Яким видається право спеціалісту з правознавства – це одне; яким його бачить соціолог – це щось інше; культурний антрополог описує правові стосунки якось інакше, ніж перші двоє; соціальний психолог найперше звернув би увагу на переживання «правого»й «неправого», «справедливого» й «несправедливого» у людських душах. Із сказаного напрошується питання: чи слід філософу та й будь-якій культурній людині звертатись тільки й виключно до правознавства, щоб отримати відповідь на питання «що таке право?» Мабуть, що ні, адже уявлення про «закон» і «право» існували набагато раніше, ніж народився перший у світі ученийправознавець. Тому філософія виконала б свою роль, якби їй вдалося запропонувати якесь синтетичне (загальнокультурне) поняття права. Однак і в самій філософії, на жаль, досі не вщухають багатолітні дискусії відносно сутності права. Залишаючи десь в кінцевому рахунку поставлене нами питання відкритим, запропонуємо, враховуючи все ж наведені вище підходи, таке визначення права: право є формою свідомого упорядкування суспільного життя шляхом надходження від легітимної і єдиної для всього суспільства інстанції (держави) норм і приписів імперативного характеру, їх повсюдного систематичного примусового впровадження нею й контролю за їх дотримуванням усіма без винятку членами суспільства. Міркування стосовно сутності права можна продовжити, звернувшись до зв’язку моралі й права, бо в житті людей і в історії філософії такий зв’язок завжди відчувався. І мораль, і право мають спільне коріння – зв ичаї. Звичаї, як стихійно складена система поведінки, були першою і довгий час єдиною формою відтворення соціального порядку. Протягом тривалого часу давні люди не розрізнювали суще й належне, і звичай «вганявся» в свідомість і пам’ять індивідів всією практикою сумісного життя, беззастережно відтворювався у індивідуальних 80 і колективних діях. У архаїчних звичаєвих системах ще важко відрізнити суто моральні аспекти, грані релігійно-ритуального ґатунку й зародки правових норм, це був деякий загальний субстрат майбутньої нормативної диференціації. Автономізація моралі починається теж давно, ще до часів писаної історії, коли частішали випадки неспівпадання сущого й належного, зростали суперечки між тим, як фактично вчиняли люди, і тим, як їм слід поводитись згідно з давніми традиціями. У моральній свідомості, що поступово народжується, такий конфлікт виявляється як вимога повернутись до «правди» предків, до норми, від якої люди відійшли. Поступово реальний практичний зміст того старого правила забувався, а залишалася тільки оболонка у вигляді формальної вимоги рухатися до належної «справедливості», «правди», «рівності» тощо. Одночасно впроваджувались, часто шляхом санкціонування звичаєвих правил, і правові приписи. Ще до появи перших правових кодексів із звичаїв відокремлювалися і отримували самостійне правове визначення деякі норми-заборони. Для більшості членів суспільства первісні правові норми не суперечили обов’язкам совісті, котрі диктувала започаткована моральна свідомість, бо можна припустити, що механізм дії зовнішнього (правового) авторитету є аналогічним дії внутрішньої контролюючої інстанції (совісті). Спостереження за поведінкою людей дають підстави стверджувати про наявність у багатьох із них певних глибоко вкорінених структур слухняності, які, можливо, закладаються ще змалку й закріплюються батьківським авторитетом періоду виховання. Водночас слід підкреслити, що синхронно з виникненням права мораль резервувала в приватному житті індивіда значно більшу зону свободи, ніж це було раніше і ніж це було б у випадку заміни всього звичаєвого комплексу одним тільки правом, адже право є безальтернативною нормативною вимогою на адресу індивіда. Спільне коріння права й моралі сприяло формуванню доктрини природного права, котра використовувалась як для обґрунтування легітимності права, так і для моральної критики встановленого права. Природне й узаконене (встановлене) право розрізнював ще Арістотель. «Державне право, – писав він, – є почасти природне, почасти узаконене; воно природне, коли повсюди має однакову силу й не залежить від визнання і невизнання його людьми» [3, с.160]. Значно пізніше, ближче до наших часів встановлені людьми закони (право) стали називати позитивним правом. Сучасний німецький дослідник О. Хьоффе виділяє три основних різновиди доктрини природного права – космологічне природне право, антропологічне і раціональне або розумне [4, с.50]. Проти такого поділу важко заперечувати, бо він є очевидним і легко простежується в історії ідей, тому розглянемо ці доктрини уважніше. Перше, космологічне природне право, – найбільш давнє. У надрах людської свідомості живе ідея про існування правових обов’язків, які не вкорінені в людському авторитеті, котрі вільні від будь-яких установлень або домовленостей. Всім встановленим людьми законам передував Закон як одвічний – 81 – порядок всього сущого («божественний» у цьому смислі). Антропологічне природне право веде своє походження від античних софістів. Фактично софісти були першими, хто надзвичайно загострив проблему обґрунтування моральних і правових норм. Хоч не в усьому вони були єдині щодо шляхів її вирішення, але їх поєднувала думка про виправдану відносність звичаїв і встановлених законів. Софісти привчали не дивуватись, а спокійно приймати факт відносності нормативної бази автономних спільнот. За деякими ознаками софістів можна було б назвати першими правовими позитивістами, але в той же час вони не відмовлялись у своїх аргументах користуватись поширеними поняттями природного й встановленого права та протиставляти інколи одне одному на користь першого. «Природне право» вказує на рівність людей за їх природою, воно й повинно бути опорою в суспільному житті, в той час як встановлені закони можуть бути хибними з точки зору людської природи. Софісти припускали й виправдовували різноманіття звичаїв і законів, за якими живуть різні суспільства, але в межах кожного з них встановлені закони повинні бути схваленими громадянами й відповідати природі людини. Космологічна й антропологічна доктрина природного права, які започатковані були ще в античності, час від часу відроджувались пізніше і в певній формі живуть і донині, особливо коли обговорюється питання про межі правового регулювання, про допустимість мінімальної складової «природного права» в сучасних правових системах. Головним чином в епоху Нового часу до космологічної й антропологічної концепції природного права додається раціоналістична, яка має щільний зв’язок з розробкою проблем індивідуальної свободи, з вірою в могутню силу розуму, притаманного людині. До певної міри ця нова концепція примикає до антропологічної, оскільки зосередженням розумності вважає ту ж таки людину, однак може бути прийнята й за відносно самостійну, бо здатна апелювати не тільки до розуму кожної окремої людини, а й до розумності як такої, до розуму в будь-якій іншій формі, безвідносної до людей. Починаючи з XVII ст., через Просвітництво XVIII ст. та філософські системи XIX ст., скрізь проходить ідея такого упорядкування суспільного життя, щоб встановлене право, цінності якого ніхто не відкидав, відповідало засадам розумної поведінки, котрі є в кожної людини за її природою. Прихильник такого ладу мислення І.Кант, обґрунтовував право у відповідності з поняттям природного права Просвітництва, тобто на принципах розуму. Кант вважав, що є апріорні постулати практичного розуму, предмет якого – свобода, і що ці постулати виступають загальними імперативами, вищими нормамивимогами самого розуму. Позитивне законодавство повинно будуватися на знанні принципів природного права. Незважаючи на велику роль ідеї природного права впродовж всієї історії осмислення правової проблематики, нині, як ніколи раніше, багато хто з дослідників схиляється до того, що у філософсько-правових теоріях сьогодення апеляція до природного права була б анахронізмом. Дійсно сьогодні не йдеться про те, що в природі в цілому, або в природі людини 82 закладені (приховані) певні принципи, норми, правила вищої Правди, Рівності, Справедливості, Порядку, з якими слід узгоджувати людські закони. Мало хто здатен повірити нині в існування Абсолютного Добра, Блага, в моральний зміст Всесвіту, Космосу. Будувати позитивне право на таких маревах тепер ніхто не збирається. Та не будемо й необачно нехтувати багатовіковою традицією оперування концептом природного права. Принаймні у двох напрямках можна використати цей концепт, зауваживши заздалегідь, що «право» у сполученні «природне право» вживається скоріш у метафоричному плані, бо немає й ніколи не було ніяких власне правових приписів з боку природи. Перший напрямок скоріш стосується підстав і обмежень, які накладаються природною реальністю на зміст позитивних правових норм, а другий – перспективи моральної критики права, бо правовий позитивізм у своїх крайніх позиціях саме її й виключає. Розглянемо ці напрямки. Природні й антропологічні реалії встановлюють і обмежують дії правових норм. Законодавець не може не враховувати вимоги, які накладаються самою природою: зміна дня і ночі, сезонність у природі, незалежність дії сил природи від людей тощо. Є умови й обмеження, що йдуть від біологічної природи людини: базові потреби, які слід брати до уваги (потреби у їжі, одягові, помешканні, довгому опікуванні потомства, статеві потреби, потреби у свободі дії, безпеці і недоторканості через людську тендітність, потреби у задоволенні владного й агресивного інстинкту тощо), людські природні вади та недоліки (люди фізично дуже вразливі, а часу й зусиль на їх виховання витрачається багато; люди у масі далеко не янголи, хоч загалом і не відчайдушні дияволи; вони не мають безмежного почуття приязні й любові до всіх, як би до цього не закликали християнські настанови; не виносять примусового співтовариства). Реалією є й те, що всі люди антропологічно рівні, потребують однакових правових вимог і однакового правового захисту. Усвідомлення цього простого факту потребувало чималого часу, бо спочатку законодавцям треба було виключити із сфери правового регулювання неживі предмети і тварин, а потім зрівняти всіх людей як суб’єктів правових свобод і відповідальності, тобто виключити всі без винятку категорії людей із класу «тварин» або неповноцінних людей. Отже, «природне право» у цьому аспекті можна витлумачити як вимоги й обмеження, що накладаються самою об’єктивною реальністю, і в залежності від прогресу у пізнанні природних закономірностей сфера таких обмежень, слід сподіватись, буде зростати. Другий напрямок використання концепту природного права, як було заявлено, стосується перспективи критики позитивного права та його легітимації. Справа в тім, що більш-менш об’єктивна оцінка правової системи можлива тільки поза її межами. Треба зайняти якусь таку позицію, щоб вона й була пов’язана з правом, і в той же час давала можливість незалежної експертної оцінки правових приписів і правової практики. Здається, якраз мораль і ідея природного права таку можливість відкривають, а категорією, що концентрує в собі і моральну, і природно-правову компоненту, є справедливість. У категорії – 83 – справедливості злились уявлення про все, що випливає як із зовнішньої природи, так і з природи самої людини, а сама вона стала головним критерієм цивілізованого примушування до соціального порядку. Про справедливість люди говорять, коли порівнюють стан справ у суспільному житті з деякими ідеалами, або з відповідними відчуттями у своїх серцях і душах. Спочатку всім нам зрозуміло, що коли, напр., ми оцінюємо накази адміністрації, то, аби ті були справедливими, вони повинні відповідати галузевому законодавству, останнє – якомусь більш загальному, те – конституції. Ну а конституція? Тут уже починається щось малозрозуміле. Мабуть, деяким цінностям, що поділяються більшістю людей. Часто такі цінності виступають чимось на зразок абсолютів, які можуть бути і недосяжними, трансцендентними, однак вони виконують роль регулятивів суспільного життя і сприяють утвердженню елементів реальної справедливості. Люди схильні відносити вищу інстанцію справедливості до Природи, або до Бога, хоч ми загалом знаємо, що справжнє джерело уявлень про справедливість – саме життя людей. Ще в глибині тисячоліть сформувались такі найдавніші формули справедливості як «кожному за його вчинками», «кожному своє», «кожному за його заслугами». За цими абстрактними формулами вгадується прагнення осмислити справедливість як рівність у відплаті. У спектр такого розуміння справедливості потрапляв і принцип таліону, як симетричної, еквівалентної відплати за злочин. Може й справедлива, з точки зору давньої людини, але руйнівна, з огляду на перспективи прогресу людства, сила таліону, урівноважувалась «Золотим правилом» («Не роби іншим того, чого не хотів би, щоб робили тобі»), яке теж стосувалось справедливості, однак ще у фазі наміру. Як і в багатьох інших філософських питаннях, першими вчителями людей у справах справедливості були древні мислителі. Арістотель у межах права, примиреного зі справедливістю на основі рівності, розрізнював дві форми справедливості: ретрибутивну й дистрибутивну. Дистрибутивна або розподільна справедливість стосується «розподілу почестей, майна й усього іншого, що може бути поділене між співвітчизниками»[3, с.150], а ретрибутивною є зрівнювальна справедливість, яка належить до обмінних процесів у сфері економічних стосунків на еквівалентній, пропорційній основі. Давньоримські автори теж приділяли постійну увагу оцінці права з позиції справедливості. За Цицероном, право повинно бути рівним і справедливим, а таким його роблять істинні закони, що спираються на закон природи, інакше – на закон, який випливає з природного співтовариства людей. Цицерон розрізнював засноване на природі, загальне для всіх народів право та право, що стосується якогось конкретного народу, одної певної спільноти. Тому цивільне право займає у загальному праві незначне місце, і те, що міститься у цивільному праві, може не бути у праві народів, однак те, що є в останньому, обов’язково повинно бути і в цивільному праві. Безумовно справедливим і добрим вважалось право народів і до нього часто апелювали. Повідомляють, що існувало установлення, згідно з яким звинувачуваний міг просити не застосовувати до нього закон з усією строгістю, з тим, щоб 84 можливості цивільного права не суперечили природній справедливості і звинувачуваний не постраждав від несправедливості обвинувача. Отже, категорія справедливості, яка вміщувала в собі елементи моралі й уявлень про природне право, здавна використовувалась для легітимації й критики позитивного права. У наш час спалах теоретичного інтересу до проблеми справедливості був спровокований американським соціальним і політичним філософом Д. Ролзом [5]. Ролз стверджує, що закони і інститути, якщо вони несправедливі, повинні бути реформованими або зліквідованими. Кожна особистість користується недоторканністю, заснованою на справедливості, і вона не може бути порушена навіть у суспільстві, що процвітає. З цієї причини справедливість не припускає, щоб втрата свободи одних була б виправдана більшими благами інших. Неприпустимо, щоб нестатки, які вимушено випадають меншості, переважувались більшою сумою переваг, якими насолоджується більшість. Несправедливість терпима тільки тоді, коли необхідно уникнути ще більшої несправедливості. Мета, до якої прагне Д. Ролз, полягає в узагальненні до більш високого рівня абстракції теорії суспільного договору, що представлена ще в працях Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо і І. Канта. Щоб цього досягти, попереджає автор, ми не повинні думати про вихідний контракт як про договір у якомусь конкретному суспільстві, де люди домовляються про певну форму правління. Йдеться про гіпотетичне припущення, що немов принципи справедливості для базисної структури суспільства є об’єктами вихідної угоди. Базисна структура – головний суб’єкт справедливості, і ототожнюється вона зі способами, якими основні соціальні інститути розподіляють фундаментальні права та обов’язки і визначають розподіл переваг соціальної кооперації. Під основними інститутами автор розуміє конституцію і головні економічні та соціальні устрої; всі разом вони визначають права та обов’язки людей і впливають на їх життєві перспективи: ким вони мають надію бути і як вони мають цю надію здійснити. Наприклад, захист законом свободи думки і свободи совісті, вільний ринок, приватна власність на засоби виробництва, моногамна сім’я – то все приклади основних соціальних інститутів. Ключовими для розуміння Д.Ролзом суспільного договору є дві ідеї: ідея вихідної позиції i ідея «завіси невідання». Вихідна позиція моделює ситуацію вибору, яка забезпечує свободу i рівність кожного учасника, оскільки принципи справедливості повинні і можуть бути визначені лише в умовах свободи i рівності. Для peaлізації цієї умови на кожного у вихідній позиції немов накинута «завіса нeвiдaння» відносно певних фактів про нього самого i про суспільство, в якому він живе. За ідеєю «зaвicи невідання» мається на увазі те просте міркування, що людина, котра не знає, яке місце вона займе у майбутньому суспільстві, спробує обрати такі принципи соціального устрою, які забезпечували б справедливі й сприятливі умови для кожного. Вихідну позицію можна тлумачити як процес складання угоди, при якому кожна людина, діючи раціонально у – 85 – власних iнтepecax, прагне до найбільш вигідного результату для себе. Якби люди знали, як розподілені між ними, cкaжiмo, соціальні позиції i природні здібності, то угода відображала б певні нерівності i вона була б вигідна для найбільш щасливих, удачливих. Саме тому для справедливої угоди є необхідною «завіса нeвiдaння». На думку Д.Ролза, ця «завіса»повинна бути накинута i на уявлення людей відносно блага. Які ж принципи справедливості будуть обрані людьми у вихідній позиції? Ролз вважає, що це буде принцип рівних свобод i принцип, що складається з двох частин: принцип диференціації i принцип рівних можливостей. Згідно з першим, індивід вибере суспільство, що забезпечує максимальну iндивiдyaльнy свободу, оскільки така свобода є основним джерелом його соціальних сподівань. Другий принцип справедливості формулюється так: соціальні й економічні нерівності повинні бути згладжені таким чином, щоб вони вели до найбільшої вигоди найменше пpoцвiтaючиx (принцип диференціації) i щоб пости та посади, які пов’язані з ними, були відкриті для всіх за умови чесного дотримання рівності можливостей (принцип рівних можливостей). Вказані принципи складають сувору систему пріоритетів: перший принцип має пріоритет над другим, а принцип диференціації має пріоритет над принципом рівних можливостей. Д.Ролз назвав свій твір про справедливість «теорією», що саме по собі може викликати подив з точки зору методології наукового пізнання: хіба може бути створена теорія чогось ефемерного, трансцендентного, морально навантаженого? Ствердно відповісти можна тільки в одному випадку, а саме, якщо це буде теорія якогось вже реалізованого варіанту справедливості. Дійсно, концепція Ролза є спробою теоретично відтворити стан справ зі справедливістю у сучасному американському суспільстві. Звичайно, за три десятки років, що минули від часу виходу книги Ролза, його теорія піддавалась критиці з різних боків, і все ж не рахуватись з нею віднині не може жоден, хто вдається до міркувань про справедливість. Позиція Ролза викладена тут без шлейфа критики тільки для прикладу, аби підтвердити важливість висвітлення філософського фону в дискусіях про правові й політичні аспекти справедливості. Право зачіпає досить багато й інших категорій загальнокультурного і філософського ґатунку, серед яких деякі стрижневі, такі, навколо яких завжди точились філософські і правознавчі дискусії. Сюди можна віднести проблему свободи, що також має моральний і правовий вимір. У філософії категорія свободи виражає можливість і спроможність людини мислити і діяти у відповідності з своїми переконаннями і бажаннями, у звільненні від внутрішнього і зовнішнього примусу. У філософському смислі можна вести розмову про абсолютні й відносні обрії людської свободи, вибудовувати різні моделі взаємовідносин людини і суспільства з питань свободи. Наприклад, такі: боротьба за свою свободу через конфлікт; утеча від світу людей (різні форми ескапізму); пристосування до світу, коли індивід чимось із сфери свободи жертвує заради 86 більшої свободи у чомусь іншому. При пов’язуванні свободи з правом виникають такі типові питання: чи маю я право робити те, що хочу? чи є в мене простір для свободи вибору того, що я хочу? На перший погляд здається, що норми права своєю вимогливістю обмежують свободу і тим самим суперечать їй. Але це не так. Право як таке слугує свободі всіх людей, воно є кращим шляхом до свободи кожного при наявності маси інших людей. Але не забуваймо при цьому й того, як відрізняються правові системи окремих епох і окремих країн з точки зору основних людських свобод – їх надання й забезпечення. Список літератури: 1. Циппеліус Р. Філософія права. К., 2000. 2. Харт Х.Л.А. Концепція права. К., 1998. 3. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в четырех томах. Т.4. М., 1983. 4. Хёффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. М., 1994. 5. Ролз Д. Теория справедливости. Новосибирск. 1995. Надійшла до редколегії 28.12.01 С.І. Максимов ІДЕЯ ПРАВА І НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР Фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації виступає ідея права, смисловим ядром якої є такий нормативний комплекс, як права людини. Однак світ не культурний моноліт, в ньому співіснують і взаємодіють різні культури. Тож неминуче виникає питання: чи є універсальною ідея права і як вона реалізується в межах певної культури? Нині ця проблема особливо актуальна для України і всіх тих країн, які здійснюють реформування своїх правових систем на началах невідчужуваних особистих свобод. Отже, для нас важливо з'ясувати можливості і межі застосування універсальної ідеї права в українській культурі. Це питання має не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки правова система, що реформується, повинна, з одного боку, засновуватися на універсальних принципах права, а з іншого — орієнтуватися на певну культурну, або правову традицію. У сучасній літературі у розв'язанні проблеми універсальності ідеї права розрізняють дві основні орієнтації: 1) універсалістсько-ліберальну, яка стверджує, що ідея права універсальна, вона єдина для всіх культур; 2) релятивістсько-комунітаристську, що виходить з принципу множинності і різноманітності культур і їх прагнення зберегти й захистити свою ідентичність; вона стверджує, що ідея права — не універсальна і характерна лише для західної культури, іншим же культурам вона чужа [1]. На нашу думку, ближчою до істини є позиція, яка, з одного боку, відстоює універсальність самої ідеї права, а з іншого — не заперечує необхідності врахування культурно-історичної специфіки, однак відносить цю специфіку не до змісту ідеї права, а до проблеми її обґрунтування. Право має єдиний раціональний фундамент. Воно було обґрунтоване в Новий час через найабстрактнішу свободу — – 87 – свободу судження. Кант виводив можливість права з апріорної здатності судження, яка вказує, як треба судити (оцінювати) предмет, виходячи з суб'єктивної, але загальної і однакової для всіх основи. Така здатність є інтегруючою складовою справедливості, і з неї ж «виростає» автономія особистості. Визнання відповідальної самозаконності кожного розумного суб'єкта становить ідеальну основу права, його смисл, що полягає в охороні і гарантуванні моральної свободи особистості від втручання ззовні. Формула «рівність у свободі згідно з загальним законом» виражає хоча і формальне, але універсально-загальнозначуще в праві. Таким чином, універсальними моментами ідеї права, чи загальнолюдськими цінностями і началами правової культури є природні, невідчужені права людини, правова автономія індивідів в межах юридичного співтовариства, домінування права над державою тощо [2, c.39] Для функціонування в межах певної культури право повинно бути визнане як таке, що має в ній значення і цінність, тобто вимагає виправданості. На цей процес впливають специфічні риси національного характеру («душа народу»), певна система цінностей («національна ідея»), а також пов'язані з ними особливості філософського світогляду. При цьому риси національного характеру і цінності, що поділяються більшістю народу, можуть впливати як позитивно, так і негативно на засвоєння ідеї права і формування правосвідомості. Слід визнати, що доля ідеї права в українській культурі не була простою. З одного боку, в історії соціально-філософської і політичної думки ми виявляємо певний інтерес до теми права, передусім у формі обґрунтування права українського народу на політичну, економічну і культурну незалежність, з іншого — в ній немає послідовної систематичної розробки цієї теми, особливо в аспекті прав окремої особи, принаймні в порівнянні із західноєвропейською культурою вона представлена недостатньо. Чи зумовлена така ситуація лише особливостями історичної долі українського народу і при певному рівні розвитку власної державності напруженість між ідеєю права і культурним контекстом зникне сама по собі, чи ж коріння цієї напруженості лежить значно глибше, в особливостях національного світогляду і, передусім, національного характеру? Очевидною є близькість української і російської інтелектуальних традицій, включаючи і традицію правову, що зумовлено єдністю культурно-релігійних джерел (православ'я), і спільним історичним розвитком у межах єдиного політикоправового і інтелектуального простору [3, с.200]. Сучасний правовий дискурс, який орієнтується на вирішення схожих соціальних проблем, має теж багато спільних моментів. Тому дослідження співвідношення ідеї права і українського національного характеру, на нашу думку, мають урахувати досвід вирішення аналогічної проблеми в межах російської культури. Як відомо, щодо світогляду російського народу іде тривала і гостра дискусія про те, якою мірою сприйнятливий до ідеї права російський національний характер і чи не перебувають у непримиренному антагонізмі «російська душа» і «дух права». 88 Справді, наприкінці XIX ст. внаслідок особливої релігійності і морального максималізму, пов’язаного з нею, російський національний характер виявився несприйнятливим до права. У ньому переважали недовір'я, негативне ставлення до права як до холодного, безособового закону, на відміну від теплого сімейного колективізму, недовіра до всіх форм (у суспільстві, мисленні, мистецтві), неповага до індивідуальної етичної самостійності. При романтизації цих рис негативна позиція щодо холодного формального права як «вексельної чесності» виправдовувалася теоретично. «Дух права» розглядався як специфічна якість західного капіталізму і відкидався в ім'я вищих цінностей (консерватизм) або матеріального інтересу (соціалізм). На цьому шляху як консервативна, так і радикальна думка приходили до «антилегалізму» і «правового нігілізму», і ця тенденція виявлялася домінуючою. Однак відомий західний дослідник російської культури А. Валіцький заперечує безпосередній зв'язок між неприйняттям права і сутністю російського національного характеру, а пов'язує його скоріше з наслідками уповільненого розвитку Росії і непередбаченими результатами ідеологічного впливу більш розвинених країн (свідомий вибір російським самодержавством моделі західної абсолютистської «поліцейської» держави, більш пізня західна критика капіталізму з його «формальною свободою»). Тому «російська душа» хоч і впливала на формування негативного ставлення до права, але не зумовлювала його [4, с.17]. Російська думка XVIII – початку XIX ст. перебувала під впливом «юридичного світогляду» з його культом права. Це був ідеал Просвітництва як поєднання двох ідей, що суперечили одна одній: ідеї розумного законодавства (правової раціоналізації суспільного життя) та ідеї невід'ємних прав людини. Першою ідеєю керувався освічений абсолютизм, на другу орієнтувався лібералізм. Але оскільки «юридичний світогляд» зосереджувався на запровадженні в суспільство права, він задовольняв і тих, і інших. Тож у російському освіченому суспільстві в той час не було принципових прихильників антилегалізму, не кажучи вже про «правовий нігілізм» [5, с.27]. Традиція зневаги до права у ХIX ст. була російською реакцію на кризу «юридичного світогляду» на Заході. Антилегалізм являв собою заперечення першої складової «юридичного світогляду». Він є фазою, через яку проходить правосвідомість, що не приймає позитивізму з його ототожненням права і закону. Антилегалізм мав місце у всіх країнах, де було велике соціальне розшарування і не було демократичних структур, як негативна реакція на поліцейську державу і домагання права на загальність. Така етична і соціально-філософська реакція на позитивізм була порівняно швидко подолана в інших країнах, коли з’ясувалося, що через організацію демократичного дискурсу можна подолати те, чого не сприймала масова свідомість. Російська національна свідомість з її прагненням до абсолюту критично сприйняла позитивістське втілення – 89 – ліберальних ідей. Таким вибором були: ідея православного месіанізму, з одного боку, і ідея соціалізму – з іншого. Національна свідомість і правосвідомість були протиставлені одне одному. Правовий нігілізм у своїй основі не приймав другої складової юридичного світогляду – ідеї прав людини – за буржуазний, а отже, «брехливий» характер цих прав, що приводило до заперечення цінності права в цілому. Найбільш ревним прихильником такої лінії був Л. М. Толстой. Нігілістична лінія була також характерна для радикальної інтелігенції і особливо для більшовиків. Однак з кінця XIX ст. відбувається повільне, але досить радикальне переусвідомлення цієї традиції, пов'язане зі зростанням інтересу до зовнішніх форм. Виникає тенденція, що суперечить, на перший погляд, російській філософській традиції. Проте вона виростає саме з неї. Виразником цієї тенденції став лібералізм. Опорою ліберальним мислителям були як світська філософська (неогегельянство і неокантіанство), так і релігійна філософська думка. У межах ліберальної традиції і зароджується російська філософія права в точному значенні цього слова (Б. М.Чичерін, В. С. Соловйов, Л. І. Петражицький, П. І. Новгородцев, Б. О. Кістяківський, С. І. Гессен). Це була рефлексія, що відповідала змінам народної свідомості. П.І.Новгородцев зазначав, що в 1904 р. в російському суспільстві не знайшлося відгуку на ідеї Л. М. Толстого про ілюзорність соціального поліпшення за допомогою зовнішніх форм, оскільки Росія з гарячою вірою в силу правових норм чекала нової рішучої перемоги права над свавіллям [6, с.45]. Ліберальну тенденцію живили правові досягнення ХІХ ст.: скасування кріпацтва, судова, земельна і воєнна реформи 60-х років, народження бюрократії, що орієнтується на законність і т.п. Ліберальні юристи, маючи величезну філософську ерудицію, пропустивши передові ідеї західної думки через потреби суспільної практики і специфічні риси національного світогляду, дали імпульс до повороту російської філософії до теми права, виправдання ідеї права. Можливо, що при більш сприятливих політичних умовах були б отримані свої «Дух законів» і «Суспільний договір», відсутність яких у російській духовній культурі поч. XX ст. засмучували Б. О. Кістяківського [7, с.126]. Відомо, що в період зародження «юридичного світогляду» в Західній Європі специфічним мотивом виправданості права були для Німеччини – свобода совісті, для Франції – інтерес, для Англії – користь. Однак історичний досвід показав, що вони не могли зробити образ права привабливим для російської народної свідомості. Б. О. Кістяківський, аналізуючи свідомість російської інтелігенції, звернув увагу на те, що центральне місце в ній посідає ідеал особистості. «Важко знайти, – писав він, – більш різносторонню і багату розробку ідеалу особистості» [7, c.128]. Особлива увага, яка приділялась конкретному людському життю, була проявом прагнення до особливої цілісності світосприйняття, яке знайшло свій вияв у екзистенційному характері російської філософії. «Екзистенційна філософія, – 90 писав Ф. О. Степун, – була в Росії споконвічно єдиною формою серйозного філософствування», в якої «повнота істини відкривається людині не як абстрактно мислячому суб'єкту, а як цілісній, тобто істоті, що живе релігійно» [8, с.89]. Тому для Росії шлях матеріально-ціннісної виправданості права лежав через екзистенціальні моделі особистості як істоти, що вільно реалізується. Право визнавалось лише як умова творчої самореалізації особистості – найважливішої цінності. У вченнях російських ліберальних філософів права (орієнтованих і на наукову, і на релігійну філософію) тією або іншою мірою реалізується ця екзистенційно-романтична модель, що виражається в захисті творчої свободи особистості, конкретної людської індивідуальності, обґрунтуванні суб'єктивних прав. Релігійний філософ В.С. Соловйов, здійснюючи моральне визнання права, обґрунтовував невідчужені суб’єктивні права через вияв людської особистості як «можливості необмеженої дійсності» і кантівське поняття «мети самої по собі». У продовження цієї тенденції П. Новгородцев і його школа неолібералізму одними з перших у світовому правознавстві починають розробку «права на гідне існування». Таким чином, через екзистенційно-романтичне виправдання права російською думкою був знайдений свій специфічний спосіб включення ідеї права в контекст духовної культури (національного світогляду), що відкрив шлях для розвитку народної правосвідомості. Але це було досягненням не тільки російської, а й української культури. На формування ідеалу творчої самореалізації особистості здійснила вплив насамперед релігійно-екзистенційна «філософія серця» Г.С. Сковороди і П.Д. Юркевича, а також ліберальна філософія права М.П.Драгоманова і Б.О.Кістяківського та ін. «В серці людини, – підкреслював П.Юркевич, – лежить основа того, що його уявлення, чуттєвість і вчинки одержують особливість, в якій знаходить вираз його душа» [9, c.77]. Тому, на його думку, серце є осередком морального і правового життя людини. Драгоманов відстоював концепцію суспільства, що базується на ідеї поєднання гармонійно розвинутих особистостей. Він, як підкреслював Кістяківський, «був не лише невтомним проповідником особистих свобод; він був у певному сенсі й першим проповідником їх у Росії» [10, c.279]. Розвиваючи ліберальні ідеї Драгоманова, Кістяківський запропонував ідеал правової особистості, яка, з одного боку, дисциплінована правом і стійким правопорядком, а з іншого, наділена всіма правами і вільно користується ними [7, c.128]. Тому досвід поєднання цивілізаційно-універсального і культурно-специфічного в змісті правової ідеї, що був накопичений російськими та українськими філософами права кінця XIX – поч. XX ст., врахований у нашій сьогоднішній боротьбі за право і правову культуру як необхідних умовах побудови правової держави. У своєму аналізові міри «сумісності» українського національного характеру та ідеї права ми відштовхуємося від, може, термінологічно недостатньо чіткої, але феноменологічно – 91 – досить точної концепції рис українського національного характеру, яку дав Д.Чижевський [11, с.16-20]. Перша риса – «емоціоналізм» – означає перевагу емоційнопочуттєвого елемента над раціональним (пріоритет «серця» над «головою»), що виявляється і в артистизмі української натури, і в емоційно насиченому ставленні до життя, і в лірично-пісенному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що ця риса значною мірою утруднює формування правосвідомості, оскільки праву ближчий лад логічних міркувань. Але вона ж веде до акценту на «внутрішньому» в людині, на його моральній мотивації (те, що Чижевський називає «впливом протестантизму»), і це дозволяє передбачити можливість розвитку здібності до самообмеження, до моральної автономії як «клітинки» правосвідомості. Друга риса – «індивідуалізм і прагнення до свободи» – є вираженням вольового начала. Але при схильності зближення свободи з рівністю «воля до свободи» веде не тільки до неприйняття деспотизму (вимога обмеження влади є відмінна риса правосвідомості), але і до негативного ставлення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індивідуальної свободи найбільшою мірою відповідає ідеї права, тим більше, що з цією рисою пов'язується «почуття власної гідності і повага до чужої гідності». Таким чином, для української правосвідомості характерне визнання більшої цінності суб'єктивного права, безпосередньо не пов'язаного з владою, прагнення дистанціюватися від якої існує як стійка тенденція. Третя риса – «неспокій і рухливість» – услід за Чижевським, може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму, з його прагненням до нових форм, і індивідуалізму, який «не хоче мати ніяких стійких міцних основ поза індивідуумом і не може відшукати їх у самому собі». В основі негативних виявів цієї риси – «шатості», «тенденції до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життєвих форм» і т.д. – лежить нестійкість волі: воля, керована почуттям, а не розумом, не виявляє стійкості і завзятості. Підвищена емоційність призводить до нестабільності, непослідовності вчинків, до недостатності завзятості в здійсненні повсякденної роботи по соціальному перетворенню. Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Даний момент є ключовим для якісної характеристики української правосвідомості. Так, вираження «не хоче мати ніяких стійких, міцних основ за межами індивідууму» означає загальне неприйняття гетерономії, тобто зовні нав'язаних цінностей і норм (що є показником потенційної зрілості правосвідомості), а вираз «не може відшукати їх у собі самому» є ознака її актуальної нерозвиненості. У цьому пункті лежить «таємниця», або початкова основа розв'язання проблеми української правосвідомості і визначення соціального ідеалу в цілому. Трагедійна напруженість сучасної ситуації якраз і полягає в тому, що автономна (самозаконна) особистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших всіма як основа правового життя. 92 Таким чином, український національний характер є амбівалентним стосовно ідеї права: немає ні їх фатальної несумісності, ні якоїсь особливої прихильності українського народу до затвердження права. Є передумови, які можуть набути розвитку при сприятливих умовах і виявитися незатребуваними за умов несприятливих. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і відтворення цього ставлення в повсякденній діяльності соціального суб'єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка зорієнтувала б їх на стимулювання розвитку в людей «позитивно-правових» якостей і блокування «негативноправових». Список літератури: 1. Апель К.-О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність? // Політична думка. К., 1994. № 3–4. 2. Байниязов Р.С. Правосознание и российский правовой менталитет//Правоведение. М., 2000. №2. 3. Smith G.B. Reforming the Russian Legal System. Cambridge, 1996. 4. Walicki A. Legal Philosophies of Russian Liberalism. Oxford, 1987. 5. Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца XIX-го-начала XX-го веков//Вопросы философии, 1991, № 8. 6. Новгородцев П.И. Кризис современного правосознания. М., 1909. 7. Кистяковский Б.А. В защиту права (Интеллигенция и правосознание // Вехи. Из глубины. М., 1991. 8. Степун Ф.А. Мысли о России//Новый мир. 1991, № 6. 9. Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990. 10. Кістяківський Б.О. Вибране. К., 1996. 11. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983. Надійшла до редколегії 09.01.02 В.Л. Лапшина ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕНЬ ОСОБИСТОСТІ ПРОФЕСІОНАЛАПРАВООХОРОНЦЯ В СОЦІОЛОГІЇ І ПСИХОЛОГІЇ Вивчення професійної діяльності пов'язано з проблемами соціальної психології і соціології особистості. Точніше, тут доцільно говорити про взаємозв'язок: з одного боку, особливості особистості працівника роблять істотний вплив на процес і результати професійної діяльності, з іншого боку, саме формування людської особистості значною мірою відбувається в ході професійної діяльності і під її впливом (Ананьев, 1969; Платонов, 1986). Багато дослідників відзначають унікальну роль цього виду діяльності для особистості, бо професійна діяльність дає максимальні потенційні можливості одночасного і найбільш повного задоволення всіх базових потреб особистості (потреби у безпеці, самоповазі, соціальному визнанні і т.д.). У кінцевому рахунку самореалізація особистості здійснюється найбільш плідно саме у професійній діяльності. У зв'язку з цим із початку 1940-х рр. інтерес дослідників поступово зміщався з вивчення психофізіологічних якостей і особливостей психічних процесів працівника на дослідження його особистості. Можна коротко перерахувати основні результати експериментальних робіт, що стали причиною підвищення уваги до проблем особистості професіонала. – 93 – 1. Виявлено, що особливості особистості, виступаючи професійно важливими якостями, можуть значно впливати на успішність, надійність і інші об'єктивні показники професійної діяльності. Ця закономірність підтверджена для найрізноманітніших видів діяльності, у першу чергу типу «людина-людина» (Корнеева, 1984; Фирсова, 1989). 2. Особливості особистості виступають найважливішими детермінантами професійного навчання; від них багато в чому залежить швидкість набуття професійної майстерності і якість підготовки. 3. Вплив особливостей особистості на характеристики професійної діяльності часто опосередкований таким важливим суб'єктивним показником, як задоволеність працею. 4. Виявлено, що в деяких видах діяльності соціальнопсихологічні розходження між групами гарних і поганих професіоналів не виявляється можливим провести ні за якими якостями, крім особистісних. 5. В міру збільшення кількості професій, пов'язаних із підвищеною відповідальністю, до яких відноситься і більшість професій в ОВС, виявилося, що ніякий психофізіологічний відбір не дозволяє гарантовано вирішити проблему надійності для цих видів діяльності; тільки виняткова увага до особистості професіонала дозволяє забезпечити надійність праці. Але навіть у тих видах діяльності, де надійність багато в чому визначається психофізіологічними якостями або особливостями психічних процесів, їх роль усе рівно опосредковується ступенем сформованості структури особистості, що забезпечує необхідний рівень саморегулювання поведінки. 6. Показана можливість корекції і цілеспрямованого формування особистості професіонала, що дозволяє відійти від рамок жорсткого професійного відбору. У цьому напрямку бачиться потужний потенціал оптимізації професійної діяльності. Безсумнівна практична значимість перерахованих результатів призвела до різкого підвищення популярності досліджень особистості в рамках соціології і психології професій. Останніми десятиліттями дослідження особистості професіонала ведуться в двох напрямках. По-перше, надзвичайно багато робіт присвячено вивченню окремих індивідуально-психологічних особливостей особистості в праці. Інтерес до цього напрямку обумовлений тим, що з експериментальної точки зору простіше здійснити поглиблене вивчання однієї або декількох рис особистості, ніж досліджувати цілісну особистість. Більшість наявних методик також спрямовано на діагностику окремих рис або їх комплексів. Постановка у фокус спостереження однієї властивості особистості дозволяє більш глибоко і докладно простежити прояв цієї властивості в професійній діяльності і його вплив на процес і результати роботи. Найчастіше дослідження в цьому напрямку йдуть від запитів практики і присвячені певному конкретному виду професійної діяльності. У цьому випадку дослідник найчастіше спирається на концепцію професійно важливих якостей (ПВЯ) особистості (Шадриков, 1982). 94 Для кожного виду діяльності набір ПВЯ може бути досить специфічним. Посилена увага до певної якості (чи групи якостей) особистості дозволяє розробити практичні рекомендації щодо обліку, корекції та цілеспрямованого формування її в професійній діяльності (Фирсова, 1989; Лапшина, 2000). Така робота проведена нами щодо правоохоронної діяльності. Ми вважаємо, що в правоохоронній діяльності професіоналізм можна розглядати як відповідний набір та стан розвитку системи діяльнісних, професійно-ділових, комунікативних та особистісних якостей правоохоронців (ПВЯ), які забезпечують ефективну професійну діяльність, реалізуючись у професійній культурі та етиці. Система діяльнісних якостей правоохоронців визначається, перш за все, тим, що їх професійна діяльність відноситься до типу «людина – людина». Це означає, що об’єктом її постають соціальні системи, спілки та групи людей, тому представники цього типу професій повинні вміти надавати певної впорядкованості суспільним процесам у відповідності з означеними цілями, впливати на людей. Отже, одними з найважливіших діяльнісних якостей здатності до правоохоронної діяльності може вважатися спостережливість до прояву почуттів, емоцій та характеру людини, до її поведінки; вміння в думках уявити, змоделювати саме її внутрішній світ, а не приписати їй свій власний. При цьому особливої ваги набуває оптимістичний проектувальний підхід до людини, який базується на впевненості щодо можливостей останньої стати кращою, тобто стереотип визначення якості, «сорту» людини раз і назавжди є абсолютно недоречним для професіоналаправоохоронця. Професійно-діловий блок складається насамперед з якостей, що визначають спроможність кваліфіковано виконувати свої службові обов’язки, як то: наявність професійної освіти та досвіду практичної роботи; стабільна працездатність; знання юридичних та спеціальних дисциплін, чинних наказів, інструкцій, інших нормативних актів; володіння оперативною і кримінологічною технікою, спеціальними технічними засобами тощо. Основним джерелом формування цих якостей є система відомчої освіти по підготовці та перепідготовці кадрів. Крім професійних знань, умінь, навичок великого значення при аналізі ступеня професіоналізму правоохоронця набувають суто ділові якості, в першу чергу, організаторські здібності, тобто вміння ефективно налагоджувати свою роботу та роботу колег і підлеглих. Вагомою складовою організаторських здібностей є особливе мислення, яке передбачає приведення у відповідність вирішення професійних задач з увагою до людини. Важливими діловими якостями професіонала-правоохоронця є також самостійність та нестандартність рішень, цілеспрямованість, ініціативність, енергійність, здатність до виправданого ризику. При цьому зворотною стороною самостійності та свободи дій є відповідальність. Основу відповідальності складає локус контролю: інтернальний, коли відповідальність за наслідки подій приймається на себе, або екстернальний, коли відповідальність за все покладається на – 95 – зовнішні фактори: начальника, випадок, обставини тощо. Безумовно, для правоохоронця оптимальним є перший тип, бо тоді він виявляє більшу рішучість та незалежність у міркуваннях і діях, менше підлягає почуттю невпевненості, краще адаптується в складних обставинах, що, в кінцевому рахунку, сприяє підвищенню ефективності професійної діяльності. Група комунікативних якостей правоохоронців складається, перш за все, з тих, які передбачають знання та навички використання в професійній діяльності основ психології міжособистісного спілкування. Враховуючи специфіку правоохоронної діяльності, цей блок набуває особливого значення, оскільки здійснює регулювання взаємодій як суб’єктно-об’єктного характеру, тобто між правоохоронцями і законослухняними та дезадаптованими громадянами, так і внутрісуб’єктного по «горизонталі»та «вертикалі»у формальній та неформальній сферах. Саме тут існує небезпека перенесення стилю службових взаємодій з об’єктом на спілкування з колегами, що може бути визначено як один із проявів професійної деформації особистості. Соціальна «агресивність»середовища правоохоронної діяльності створює сприятливі умови для сприймання співробітниками субкультури останнього та екстраполяції її на своє найближче соціальне оточення. Особливо гостро ця проблема постає в період професійної адаптації, після чого може наступити або повна асиміляція із запропонованою системою культурних цінностей, або геттоізація (відособлення), яка спричиняє ускладнення у відносинах з колегами і, як наслідок, проблеми в професійному становленні та самореалізації. Особливе місце в системі комунікативних якостей правоохоронців займає толерантність, тобто уміння неупереджено оцінювати людей, їх вчинки, події, явища, які часто мають суперечливий характер. Толерантність дозволяє відзначати позитивні та негативні риси подій і явищ, співвідносячи власні погляди з усією наявною інформацією і не віддаючи при цьому переваги у кінцевій оцінці власному ставленню. Толерантність правоохоронця – це ознака його розуму, культури, професіоналізму. Ядром системи якостей правоохоронця, «констант», що визначають його професіоналізм, є особистісний блок. Треба відзначити, що в науковій літературі не існує єдиного уніфікованого набору таких якостей, проте більшість дослідників підкреслюють необхідність наявності в структурі особистості правоохоронця таких елементів, як здатність співчувати іншій людині; доброзичливість; чутливість; безкорисливість; терпимість; полегкість щодо різних нестандартних проявів поведінки, зовнішнього вигляду і способу мислення будь-якої людини; принципова вимогливість до себе та інших; переконаність у необхідності служіння народу в цілому, а не окремим його прошаркам; творчий склад розуму; здібність прораховувати варіанти можливих наслідків дій людей, їх протистоянь чи, навпаки, об’єднань. До того ж підкреслимо, що така діяльність потребує великого самовладання, здатності не виходити з себе в найскрутніших ситуаціях, співвідносити свою 96 поведінку, спрямовану на інших людей, з суспільними моральними та правовими нормами. В той же час для професій, пов’язаних з правоохоронною діяльністю, існують специфічні протипоказання. Так, люди з яскраво виявленими фізичними вадами, дефектами мови, замкнуті, нетовариські, немоторні, слабкі духом, байдужі до людей або, навпаки, корисливі у стосунках з іншими не можуть працювати в правоохоронних органах. Вони повинні виявлятися та відсіюватися ще на етапі професійного відбору. Таким чином, константні елементи феномена професіоналізму (сукупність професійно-особистісних характеристик) визначають необхідні та достатні суб’єктивні умови його становлення, тобто створюють «форму». Наповнити же цю «форму» реальним «змістом», розкрити механізм формування і реалізації професіоналізму в правоохоронній діяльності можливо лише завдяки варіативним елементам – професійній культурі та етиці. Отже, роботи даного напрямку часто виступають складовими частинами комплексного дослідження, яке має ціль розглянути цілісний комплекс ПВЯ, їх взаємозв’язок та взаємовплив в процесі конкретної професійної діяльності. Саме тут простежується спроба подолання структурно-аналітичного підходу й переходу на рівень вивчення цілісної особистості. Таким чином, вказаний напрямок досліджень неможливо жорстко відокремлювати від другого напрямку, який певним чином втратив популярність у вітчизняній науці останніх десятиріч, – від структури особистості в професійній діяльності. Доцільність синтетичного підходу до дослідження особистості професіонала підкреслювалася давно. Ще у 30-ті рр. С. Г. Геллерштейн відзначав, що психологічне вчення про професії повинно бути спрямованим на охоплення всієї сукупності властивостей особистості в їх найбільш характерному сполученні (Геллерштейн, 1983). Виходили і наукові праці, виконані цьому ключі, наприклад, роботи Н. А. Рибакова. У наступні роки теоретичні уявлення про роль особистості в професійній діяльності, що склалися у вітчизняній соціології і психології (Ананьев, 1969; Шадриков, 1982; Платонов, 1986), призвели до розуміння необхідності синтетичного підходу в прикладних дослідженнях особистості. У закордонній психології вже в 1930—1940-і рр. намітилося розуміння того, що вивчення окремих властивостей особистості в професійній діяльності недостатньо, і дослідник, що обмежує себе такими рамками, неминуче заходить у безвихідь. Це спричинило перехід до багатостороннього, так званого характерологічного опису, що дозволяє дати цілісну особистісну оцінку професіонала. Наразі більшість фахівців схиляється до думки, що особистісний підхід – це не просто урахування індивідуальних особливостей особистості в професійній діяльності, але насамперед вивчення шляхів становлення цілісної особистості професіонала, що є вельми важливим саме для правоохоронців. Ми вважаємо, що розкривати сутність поняття «професіонал» треба через поняття «професійний тип – 97 – особистості», основну увагу при цьому зосереджуючи на способі ідентифікації реального об’єкта з тією ідеальною моделлю, яка може бути отримана шляхом ідеального конструювання. Таке конструювання базується на теорії ідеальних типів М.Вебера і передбачає розробку критеріїв, які відрізняють суб’єкта даної професії від суб’єктів інших професій, визначають властиві йому інтереси, тобто виділяють специфічні риси професіонала. Наявність чи відсутність у індивіда ознаки або їх сукупності дозволяє зробити висновок про ступінь наближення його до ідеальної моделі, зафіксувати різницю між професіоналом і непрофесіоналом. Таким чином, соціологічний портрет професіонала містить такі його ознаки, які з огляду на особистісні особливості (індивідуальні риси характеру, власний стиль праці, спосіб професійної адаптації) не мають істотних рис соціально-типового. В цьому сенсі професійно значущі ознаки, що виступають типоутворюючими критеріями, є стійкими у відношенні до зовнішнього середовища і, формуючись у динаміці, збагачують особистість знаннями й досвідом, які складають професійну культуру особистості. Список літератури: 1. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Л., 1969. 2. Геллерштейн С.Г. К вопросу о профессиональной типологии // История советской психологии труда / Под ред. В.П.Зинченко, В.М.Мунипова, О.Г.Носкова. М., 1983. 3. Корнеева Л.Н. Роль самооценки в обеспечении надежности деятельности пилота и эффективности подготовки летных кадров // Проблемы безопасности полетов. Авиационная эргономика и подготовка летного состава. М., 1984. 4. Лапшина В.Л. Категория профессионализма в правоохранительной деятельности: сущность и структура // Вестник Международного славянского университета. Т. III, №2. Х., 2000. 5. Платонов К.К. Структура и развитие личности. М., 1986. 6. Психологическое обеспечение профессиональной деятельности / Под ред. Г.С.Никифорова . СпБ., 1991. 7. Фирсова С.В. Психологопедагогические вопросы профессиональной подготовки водителей троллейбуса. Л., 1989. 8. Шадриков В.Д. Проблемы системогенеза профессиональной деятельности. М., 1982. Надійшла до редколегії 05.01.02 Л.М.Давиденко ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ Боротьба зі злочинністю у широкому розумінні цих слів включає у себе два основних аспекти: кримінально-правовий, який полягає у виявленні, розкритті, розслідуванні злочинів, притягненні винних осіб до встановленої законом відповідальності; та кримінологічний, який охоплює вивчення злочинності, її причин, вжиття заходів з їх усунення чи нейтралізації. На сьогодні у кримінологічній літературі поряд із цим поняттям використовуються і такі, як «попередження злочинів», «протидія злочинності», «контроль за злочинністю», «вплив на злочинність». Вважаємо, що усі ці терміни мають право на існування у юридичній літературі. Однак кожен з них за змістом вужчий, ніж термін «боротьба зі злочинністю». 98 Що стосується цього терміна, то доцільність його використання продиктована цілою низкою причин: по-перше, він місткий, тому що припускає вплив і на причини злочинності, і на злочинців, включає правоохоронну діяльність спеціальних державних органів та участь громадських організацій та окремих громадян у охороні правопорядку; по-друге, боротьба зі злочинністю – це термін, яким охоплюються інші вищезгадані поняття. Крім того, термін «боротьба зі злочинністю» у широкому значенні використовується міжнародною спільнотою – Організацією Об’єднаних Націй, коли ця спільнота проводить, наприклад, конгреси по боротьбі зі злочинністю та поводженню із правопорушниками (підкреслено нами – Л.Д.). Боротьба зі злочинністю становить собою вид соціальної діяльності і в цій якості потребує організації. Належна організація протидії злочинності є найважливішою умовою її ефективності. Термін «організація» має декілька значень. Одне з них – впорядкування, приведення чого-небудь в порядок. У цьому значенні цей термін майже повністю співпадає з терміном «управління», у зв’язку з чим багато авторів використовують їх як рівнозначні, виходячи з того, що управління, управлінський вплив завжди носить організаційний характер. У такому значенні «організація»використовується у тексті цієї роботи. Організація як діяльність із впорядкування включає у себе низку функцій, які у різних сферах життєдіяльності за своїм характером та кількістю можуть не співпадати. Організація боротьби зі злочинністю включає: аналіз злочинності, визначення цілей та пріоритетних задач, планування заходів по боротьбі зі злочинністю, координацію та оцінку ефективності. Аналіз злочинності представляє собою єдність пізнання та оцінки. У процесі пізнання дослідник отримує фактичні дані про злочинність, наче її «фотографію». Оцінка передбачає співвіднесення отриманих статистичних даних із низкою інших даних з метою розробки необхідних управлінських рішень. Слід, однак, мати на увазі, що пізнання та оцінку можна розмежовувати лише в абстракції. Практично ж вони взаємопов’язані. Зміст оцінки, тобто те, з яких позицій буде досліджуватись злочинність (кримінологічних, криміналістичних тощо), задає мету пізнання, його направленість, визначає межі. У свою чергу, сама оцінка залежить від результатів пізнання, у тому числі на попередніх його етапах [1, с.5-6]. Аналіз злочинності може здійснюватись у масштабах країни, в рамках областей, районів, мікрорайонів. Доцільними з практичної точки зору є аналізи: окремих видів злочинів; злочинів, які скоюються у різних сферах життєдіяльності; злочинів, скоєних неповнолітніми тощо. У тісному зв’язку з аналізом злочинності, його продовженням є постановка мети. Вона має важливе значення для будь-якого виду діяльності. Не є винятком у цьому сенсі боротьба зі злочинністю, яка представляє собою різновид соціально-правової діяльності. Значення даного управлінського акта у сфері боротьби зі злочинністю полягає в тому, що правильно сформульовані цілі визначають основні напрямки боротьби зі злочинністю, виступають – 99 – як фактор, який мобілізує, служать критерієм оцінки ефективності діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю. У літературі з управління під метою розуміється той стан системи, якого тpеба досягти, або результати, які необхідно отримати. При цьому метою можуть бути як такі стани проблеми [2, с.161]. Керуючись вищевикладеним, практично доцільним, на наш погляд, виглядає формулювання головної мети боротьби зі злочинністю на сучасному етапі розвитку нашого суспільства. Відомо, що в радянський період в якості головної мети боротьби зі злочинністю висувалась повна її ліквідація на основі усунення причин та умов, що породжують злочинність. Виходячи з того, що злочинність – продукт суспільства, наслідок об’єктивно існуючих у ньому суперечностей, така метазадача є нереальною. Суспільство, яким би досконалим воно не було, змушено зносити існування злочинності як неминучого зла. Але воно в змозі контролювати та стримувати злочинність, переборювати її найбільш руйнівні тенденції, захищати громадян та суспільні інтереси від злочинних посягань. На певних етапах свого розвитку суспільство може ставити своїм завданням скорочення окремих видів злочинів і навіть злочинності в цілому. У цей час, враховуючи фактичний стан економіки, соціальної, правової та інших сфер життєдіяльності, у яких коріняться причини та умови злочинності, висувати як головну мету боротьби зі злочинністю повсюдне її скорочення – було б неправильно. Уявляється, що на сучасному етапі головною метою боротьби зі злочинністю у нашій країні є стабілізація кримінальної ситуації з тим, щоб у недалекому майбутньому поставити задачу скорочення злочинності на всій території України. Поряд із тим, в окремих регіонах України скорочення окремих видів злочинів і навіть злочинності в цілому може висуватися як практична мета вже сьогодні. Поруч з поняттям «мета» у сфері боротьби зі злочинністю необхідно використовувати поняття «задача», під якою розуміється те, що треба зробити для досягнення мети. В межах однієї мети може бути сформульовано декілька задач. Наприклад, для скорочення в регіоні рецидивної злочинності (мета) необхідно вирішити декілька задач: а) покращити роботу з надання допомоги у соціальній адаптації особам, які звільнилися із місць позбавлення волі; б) активізувати виховну роботу із раніш судимими особами у місцях проживання й трудових колективах; в) посилити попереджувальний вплив гласного адміністративного нагляду за особами, звільненими з місця позбавлення волі. Особлива роль в організації боротьби зі злочинністю належить плануванню заходів, спрямованих на стримування злочинів, послаблення й нейтралізацію факторів, що їх обумовлюють. План є дієвим засобом управління, тому що він дозволяє: а) зосередити зусилля учасників боротьби зі 100 злочинністю на вирішенні пріоритетних задач; б) забезпечити ефективне використання людських, матеріальних та інших ресурсів; в) скоординувати роботу структурних підрозділів усередині одного правоохоронного органу та забезпечити взаємодію різних органів; г) забезпечити необхідні умови для здійснення контролю і самоконтролю у сфері боротьби зі злочинністю. Найбільш значним досвідом планування боротьби зі злочинністю в Україні є, на мій погляд, «державна програма боротьби зі злочинністю», затверджена 25 червня 1993 р. Верховною Радою України. І хоча практична реалізація даної Програми з різних причин не була такою ж успішною, сам факт її розробки заслуговує на позитивну оцінку, тим більше, що це був перший такий досвід у нашій країні, маючи на увазі не лише Україну, але й колишній СРСР. Програма складалася з преамбули і 7 розділів, які містили більше 120 заходів правового, організаційного, економічного, соціального і іншого характеру. Комплексний характер Програми виявляється також у тому, що у боротьбі зі злочинністю вона об’єднує зусилля різних міністерств, відомств та установ. Важливе значення у розглянутому аспекті мають програми боротьби зі злочинністю, затверджені Президентом України, які, як свідчить практика, можуть бути предметно-цільовими та загальними. Предметно-цільові плани охоплюють заходи, спрямовані на попередження окремих видів та груп однорідних злочинів. Прикладом такого виду планування є «Національна програма боротьби з корупцією», затверджена Указом Президента України від 10 квітня 1997 р. Зараз в Україні діє «Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки». Метою цієї програми є забезпечення активної наступальної протидії злочинності і послаблення темпів її зростання на основі чітко окресленого пріоритету послідовного нарощування зусиль держави та суспільства, вдосконалення законодавства, організації засобів та методів попередження й розкриття злочинів. Програма передбачає заходи з: а) організаційного та правового забезпечення профілактики злочинності; б) захисту життя, здоров’я, честі і гідності особи, майна від злочинних проявів; в) протидії організованій злочинності та корупції; г) зменшення кримінального тиску на економічні відносини; д) мінімізації злочинного впливу на неповнолітню молодіжну сферу; є) попередження наркоманії, пияцтва та алкоголізму; ж) протидії рецидивної злочинності; з) охорони громадського порядку, безпеки дорожнього руху; и) попередження розповсюдження бродяжництва; і) матеріально-технічного і кадрового забезпечення профілактичної роботи. У тісному зв’язку із загальнодержавним та регіональним плануванням знаходиться так зване відомче планування боротьби зі злочинністю. Мова йде про складання планів роботи з боротьби зі злочинністю й іншими правопорушеннями у сфері діяльності правоохоронних органів. Даний зв’язок виражається перш за все у тому, що ті заходи загальнодержавних та – 101 – регіональних програм, в реалізації яких беруть участь правоохоронні органи, повинні віддзеркалюватись у відомчих планах роботи. При цьому формулюватись ці заходи у відомчих планах повинні таким чином, щоб діяльність відповідних органів з їх виконання не виходила за рамки їх компетенції. Змішування компетенції при розробці й реалізації спільних заходів з боротьби зі злочинністю не припустиме. Разом з тим, відомче планування є самостійним видом планування, оскільки усі правоохоронні органи, що беруть участь у боротьбі зі злочинністю, діють як незалежні одне від одного в організаційному плані відомства. Вони самостійно визначають безпосередніх виконавців; в межах спільних строків здійснення заходів можуть за власним розсудом встановлювати строки окремих операцій тощо. Самостійність відомчого планування визначається також тим, що діяльність правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю здійснюється не лише в межах загальнодержавного і регіонального програмування, але й виходить за їх межі. Ця діяльність у значній частині повинна відображатися в поточних планах роботи центральних і регіональних органів правопорядку та їх структурних підрозділів. Вважаємо, що вдосконалення практики планування даної роботи є значним резервом підвищення ефективності всієї діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю. Важливою функцією управління боротьбою зі злочинністю є контроль. Будь-який план боротьби зі злочинністю, будь-яке управлінське рішення можуть виявитись лише папірцем, якщо не буде забезпечено дієвий контроль за їх виконанням. У теорії управління контроль тлумачиться як система спостереження та перевірки відповідності процесу функціонування об’єкта прийнятим управлінським рішенням – законам, планам, нормам, стандартам, правилам, наказам тощо; виявлення результатів впливу суб’єкта управління на керований об’єкт, допущених відхилень від вимог управлінських рішень, від встановлених принципів організації та регулювання [3, с.240]. Наведене визначення у повній мірі прийнятне і для характеристики функції контролю за процесом боротьби зі злочинністю. Контроль за станом боротьби зі злочинністю часто ототожнюється із перевіркою, однак перевірка лише складова частина контролю. Поруч із перевірками для забезпечення контролю за станом боротьби зі злочинністю використовуються статистичні звіти правоохоронних органів щодо виконаної роботи по боротьбі зі злочинністю, заслуховування звітів на засіданнях колегій та координаційних нарадах керівників нижчих органів, спецповідомлення та інші форми. Контроль як функцію управління процесом боротьби зі злочинністю не слід ототожнювати із контролем як засобом попередження злочинності. Об’єктом контрольнопрофілактичної діяльності є, як правило, поведінка осіб, схильних до скоєння правопорушень. Наприклад, 102 адміністративний контроль органів міліції за поведінкою осіб, які повернулися із місць позбавлення волі, є дієвим засобом попередження рецидивної злочинності. Об’єктом контролю як функції управління є діяльність суб’єктів боротьби зі злочинністю з виконання заходів, передбачених планами і програмами боротьби зі злочинністю, а також заходів, періодичне або систематичне виконання яких покладено на суб’єктів боротьби зі злочинністю чинним законодавством. Управлінський контроль у сфері боротьби зі злочинністю може бути підсумковим та проміжним, суцільним та вибірковим, плановим та неплановим. Важливу роль в організації боротьби зі злочинністю відіграє координація. У юридичній літературі термін «координація»використовується тоді, коли мова йде про спільну та взаємоузгоджену діяльність різних органів та відомств, які беруть участь у боротьбі зі злочинами та іншими правопорушеннями. Значення координації дій правоохоронних органів полягає в тому, що вона дозволяє об’єднати їх зусилля у боротьбі зі злочинністю і на цій основі досягти більших результатів з меншими витратами часу й сил. Координація сприяє створенню єдиного фронту боротьби зі злочинами, що є необхідною передумовою успіху в цій справі. Розрізняється адміністративно-територіальна та відомчогалузева координація дій суб’єктів боротьби зі злочинністю. Поняттям «адміністративно-територіальна координація» охоплюються: узгоджені дії суб’єктів боротьби зі злочинністю у масштабі всієї країни; спільні дії учасників боротьби зі злочинністю на рівні областей; спільні дії суб’єктів боротьби зі злочинністю на рівні району (міста). Поняттям «відомчо-галузева координація» охоплюються: спільні або узгоджені дії правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, узгоджені дії суб’єктів попередження правопорушень серед неповнолітніх; узгоджені дії державних органів та громадських організацій з попередження рецидивної злочинності; узгоджені дії контролюючих органів з попередження розкрадань державної власності. Форми і методи координації різні. У практиці правоохоронних органів з метою об’єднання зусиль по боротьбі зі злочинністю застосовуються: – координаційні наради керівників правоохоронних органів; – спільні виїзди на місця для проведення узгоджених дій, перевірки та надання допомоги місцевим правоохоронним органам; – спільні аналізи та узагальнення практики боротьби зі злочинністю тощо. Потреба в координації дій правоохоронних органів обумовлена наявністю спільних цілей та задач у сфері боротьби зі злочинністю. Боротьба зі злочинністю, як будь-яка інша соціальна діяльність, може бути ефективною та неефективною. Ефективна боротьба призводить до здійснення поставлених цілей, неефективна тягне за собою лише витрати матеріальних та інших ресурсів і не приносить очікуваного результату. Тому у практичному плані дуже – 103 – важливо володіти методикою вимірювання ефективності певної конкретної діяльності по боротьбі зі злочинністю. У науковій літературі ефективність визначається ступенем досягнення необхідного результату, заздалегідь встановленого планом чи правовим досвідом. В економіці ефективною є така діяльність, котра дає максимально можливий за даних умов результат при мінімальних витратах засобів виробництва, сировини тощо. Стосовно діяльності по боротьбі зі злочинністю ефективними можна вважати такі дії та заходи, які вже призвели або призведуть до необхідного результату. Однак при цьому залишається два невирішених питання: що слід розуміти під результатами діяльності по боротьбі зі злочинністю та як вони можуть бути виміряні? Вважаємо, що відповідь на перше запитання у загальному вигляді формулюється наступним чином: результатом діяльності з боротьби зі злочинністю є фактичне досягнення цілей-задач, які поставлені суспільством перед державою у сфері боротьби зі злочинністю як у масштабі країни, так і в окремих регіонах, на окремих напрямках тощо. Такими чином, практична можливість виміряти ефективність діяльності по боротьбі зі злочинністю напряму залежить від того, наскільки правильно, науково обґрунтовані цілі-задачі у сфері боротьби зі злочинністю. Завищені цілі-задачі роблять неможливим для учасників боротьби зі злочинністю отримати позитивну оцінку своєї роботи, а занижені цілі-задачі, навпаки, дозволяють посередню роботу оцінити як високоефективну. Вирішення другого питання пов’язане із створенням системи показників, на основі котрої може бути оцінена та або інша діяльність по боротьбі зі злочинністю. При цьому слід мати на увазі, що для оцінки стану боротьби зі злочинністю в цілому та на окремих її напрямках слід мати власний набір показників. Так, наприклад, система оцінки стану боротьби із насильницькими злочинами проти особи має містити показники, які характеризують розкриття та своєчасність розслідування даних злочинів, їх питому вагу, інтенсивність та інші дані. Для оцінки ефективності боротьби з економічними злочинами переважна більшість названих показників мало придатні, а окремі з них можуть застосовуватись лише зі зворотнім знаком. Наприклад, показник розкриття взагалі не придатний для оцінки боротьби з економічними злочинами, а велика кількість зареєстрованих злочинів є одним із позитивних показників роботи відповідних служб та підрозділів по боротьбі з економічними злочинами. При оцінці боротьби із насильницькими злочинами проти особи високий рівень реєстрації даних злочинів характеризує роботу відповідних органів та служб із негативного боку. Різною має бути система оцінки боротьби зі злочинністю і стосовно окремих її видів та підвидів. У боротьбі зі злочинністю беруть участь різні правоохоронні органи, які поруч із загальними мають і специфічні задачі, які вирішують притаманними лише їм засобами. 104 Разом з тим, слід підкреслити, що показники ефективності, котрі різняться за характером, мають відповідати певним вимогам, відпрацьованим теорією та практикою. Основними з них є: достовірність, порівняльність, оптимальність, поєднання кількісних та якісних показників. Список літератури: 1. Методика анализа преступности: Метод пособие. М., 1986. 2. Оптнер С.Л. Системный анализ для решения деловых и промышленных проблем // Перевод с англ. М., 1967. 3. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (Опыт системного исследования). Изд. 2-е доп. М., 1973. Надійшла до редколегії 03.01.02 П.І. Орлов, Д.П. Альошин ПОНЯТТЯ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОЇ ГРУПИ В НОВОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ У чинному кримінальному законодавстві України вперше в її історії закріплене поняття організованої групи. Так, згідно з ч.3 ст.28 КК України, «злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи». Формулювання побудоване за описовим принципом, тому вийшло досить громіздким, що само по собі ще не свідчить про бездоганність поняття названої форми співучасті. Спробуємо проаналізувати ознаки організованої групи, що вказані в цьому визначенні. Насамперед хотілося б зупинитися на тих моментах, які, на наш погляд, можуть викликати певні труднощі в процесі практичної реалізації норми. 1. У першій частині визначення вказується, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб. Така вказівка здійснена законодавцем аж ніяк не випадково. Справа в тому, що стійкість групи, яка відображає її здатність до зайняття злочинною діяльністю відносно тривалий проміжок часу, виявляється, як правило, під час безпосереднього вчинення злочинів. Тому в процесі реалізації цієї норми у правозастосовувача може виникнути наступне питання: чи можливо визнати групу організованою, якщо її діяльність припинена на стадії готування. Законодавець відповів на це питання позитивно. Разом з тим, визнання групи організованою на стадії готування можливо лише при встановленні усіх перелічених у ч.3 ст.28 КК ознак. Наприклад, троє осіб після вживання спиртних напоїв домовилися спільно здійснювати розкрадання майна зі складу заводу, на якому вони працюють. При цьому обмежилися лише загальним планом на вчинення невизначеної кількості крадіжок. Інша ситуація. Декілька осіб організувалися в злочинну групу для скоєння розбійних нападів. Причому, ще до початку вчинення першого злочину особи, які – 105 – входили до складу цієї групи, ретельно спланували злочинну діяльність і детально розподілили між собою функції. Так, один зі співучасників повинен був займатися винятково зламом вхідних дверей або відключенням сигналізації, до функцій двох інших осіб входило подолання опору потерпілих і вилучення майна, один із членів групи повинен був «вартувати» на автотранспортному засобі та у разі потреби подавати сигнал про небезпеку іншим співучасникам за допомогою технічних засобів зв'язку. До функцій останнього із членів групи входили винятково організаційні функції – він повинен був здійснювати загальне керівництво злочинною діяльністю групи та розподіляти викрадене між співучасниками. Причому група не обмежилася розподілом функцій на час безпосереднього скоєння злочину. Були продумані різні способи збуту викраденого, а також варіанти поведінки співучасників на випадок їхнього затримання. У першому з наведених прикладів немає ніяких підстав для визнання групи організованою. Домовленість про спільне вчинення безлічі злочинів саме по собі ще не свідчить про стійкість групи, тобто про такий ступінь її суспільної небезпеки, що перетворює звичайну злочинну групу в організовану. В другому ж прикладі, навіть якщо діяльність такої групи буде припинена на стадії готування, є всі підстави для визнання групи організованою. У цьому відношенні змова на вчинення злочину, як один з передбачених у ч.1 ст.14 КК видів готування, може визнаватися відповідною стадією стосовно діяльності організованої групи лише в тому випадку, якщо така змова, доповнюючись вказаними в ч.3 ст.28 КК ознаками, перетворюється в попередню зорганізованість. Не випадково згідно з ч.3 ст.28 КК, група може бути визнана організованою, якщо особи, які входять до її складу, попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання. 2. Законодавець вказав, що необхідний мінімум для наявності цієї форми співучасті складають три суб'єкти злочину. Слід зазначити, що в процесі прийняття нового КК України виникли суттєві труднощі та розбіжності при вирішенні цього питання. Дійсно, у перших двох читаннях проекту КК визначення зберігало вказівку на «двох або більше» осіб при описові кількісного складу організованої групи, і лише при підготовці проекту нового КК до третього, заключного читання, народні депутати України прийняли рішення про розширення мінімальної кількості членів організованої групи до трьох осіб. Таке рішення було прийнято аж ніяк не випадково. У його основу були покладені не тільки аналіз законодавства та теоретичних положень вітчизняного кримінального права, узагальнення судової практики України, але й порівняльний аналіз діючого кримінального законодавства іноземних держав, аналіз міжнародних нормативно-правових актів у сфері боротьби з організованою злочинністю, а також дані соціологічної та психологічної наук. У цьому плані справедливе зауваження професора А.Ф. Зелінського, що двоє не можуть організуватися, вони можуть лише об'єднатися [1, c.198]. Такий висновок підтверджують і соціально-психологічні дослідження. Наприклад, А.П. Самонов, розглядаючи злочинну групу в рамках соціально-психологічного поняття малої неформальної групи, 106 наводить дані вітчизняних та зарубіжних фахівців щодо кількісного складу такої групи, згідно з якими переважна більшість дослідників в галузі соціально-психологічних наук вважають, що для наявності малої неформальної групи необхідне об'єднання в складі більше двох осіб [2, c.15-17]. Я. Яноушек відзначає, що «мінімальну структуру, у якій з'являється можливість для формування групової, а потім колективної самосвідомості» можуть утворювати лише тріади (група в складі трьох чоловік) [3, c.178]. Нарешті, правильність позиції законодавця щодо встановлення мінімального кількісного складу організованої групи підтверджується і міждержавними нормативно-правовими документами, що прийняті в міжнародному кримінальному праві за останній час. Так, 12-15 грудня 2000 року на спеціально проведеній в італійському місті Палермо конференції було підписано Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Роботу над Конвенцією вели делегації більш ніж 120 країн, у тому числі й України. Під організованою групою в Конвенції розуміється структурно оформлена група в складі трьох або більше осіб, яка існує протягом певного часу та діє згідно з метою вчинення одного чи декількох конвенційних злочинів, щоб одержати, прямо чи побічно, фінансову або іншу матеріальну вигоду. Цікаво, що кількісний склад організованої групи був докладно розглянутий в ході роботи Спецкомітету. Та в підсумку зупинилися на тому, що організовану групу можуть складати три і більше осіб [4, c.20-21]. Що ж стосується вживання у формулюванні організованої групи терміна «декілька» для позначення множинності співучасників у злочині, то введення зазначеного числівника нам здається зайвим і науково необґрунтованим (теж саме стосується загального поняття співучасті та інших форм співучасті). Дійсно, при характеристиці загального поняття співучасті термін «декілька» вживається як родова ознака. У ст.28 нового КК зміст цього терміну розкривається стосовно різних форм співучасті. Напевне, вживаючи числівник «декілька» при описові різних форм групової та організованої злочинної діяльності, законодавець прагнув підкреслити, що усі вони є формами саме співучасті, у визначенні якої також застосовується цей термін. А по-друге, вживання терміна «декілька» у формулюванні загального поняття співучасті, на наш погляд, було викликано тим, що мінімальна кількість осіб у групових і організованих формах співучасті не збігається. Тим самим, законодавець прагнув підкреслити, що і при мінімальній кількості 2 особи (при вчиненні злочину групою осіб і групою осіб за попередньою змовою), і при мінімальній кількості 3 особи (при вчиненні злочину організованою групою і злочинною організацією) має місце співучасть у злочині. Водночас, вживання невизначеного числівника у формулюванні співучасті та її форм нам здається зайвим. По-перше, розміщення ст.28 КК у розділі «Співучасть у злочині» вже саме по собі свідчить про те, що всі перелічені в цій статті форми спільної злочинної діяльності розглядаються в рамках загального вчення про співучасть. По-друге, вказівка на мінімальну кількість суб'єктів – 107 – злочину в загальному визначенні співучасті ще не свідчить про неможливість існування окремих форм співучасті, необхідний мінімум співучасників у яких перевищує кількість, визначену за загальним правилом (дійсно, формулювання «два або більше» охоплює собою «три і більше»). І, нарешті, мабуть, головна причина полягає в тому, що кримінальне право, яке є правом матеріальним, потребує закріплення точних та ясних понять, котрі виключають неоднозначне тлумачення. У цьому відношенні вживання у кримінальному законі невизначеного числівника суперечить зазначеному принципу. Так, відповідно до тлумачного словника живої великоросійської мови, числівник «декілька» означає трохи, не дуже багато, мало. Як відзначає упорядник цього словника В.І. Даль, раніше цей термін вживався і при позначенні одного предмета («ведь я несколько взял, и всего-то одно беремя»), і саме від нього виникло слово «ніскільки» [5, c.535]. За тлумачним словником української мови, декілька – невелика, незначна кількість [6, c.724-725]. Таким чином, лексичне і семантичне тлумачення терміна «декілька» дозволяє судити про можливість його застосування для позначення відносно невеликої кількості осіб або предметів. Дійсно, якщо ви на вулиці побачите масове скупчення людей, то в розмові зі своїм знайомим не скажете: «Я на вулиці бачив декілька людей», а вживете терміни «значну кількість», «багато», «масу». Проте законодавець визнав за можливе вживання терміна «декілька» при позначенні, наприклад, таких форм співучасті, як організована група та злочинна організація, до складу яких можуть входити сотні і навіть тисячі співучасників. Тому введення невизначеного числівника «декілька» у поняття організованих форм співучасті вже саме по собі суперечить значенню цього терміна. Теорія і практика вже зазнавала труднощів при тлумаченні неоднозначних понять у кримінальному законодавстві. Достатньо згадати, яким суперечливим у цьому відношенні було тлумачення кількісного показника терміна «систематичність», що вживався при визначенні кількості правопорушень, як несприятливого наслідку умовного засудження (ч.5 ст.45 КК 1960р.), а також у якості кваліфікуючої обставини – різновиду повторності в окремих складах злочинів. Так, під систематичністю в першому випадку одні автори розуміли два і більше порушення умовно засудженим протягом іспитового строку громадського порядку, що спричинили застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу [7, c.308], інші – вчинення трьох і більше правопорушень [8, c.192]. Викладене підтверджує висновок про необхідність застосування однозначних термінів при конструюванні кримінально-правових норм. У цьому відношенні не можна не погодитися з В.О. Навроцьким, котрий вказує, що невдалим є підхід законодавця, згідно з яким один і той же термін використовується в різних значеннях [9, c.44]. Таким чином, у загальному визначенні співучасті, а також при формулюванні понять окремих форм співучасті доцільно було б зберегти колишню вказівку на мінімальну кількість осіб, які беруть участь у спільному вчиненні злочину. 108 І, нарешті, законодавець вказав на основні ознаки організованої групи, що відрізняють її від інших форм співучасті, – стійкість та попередню зорганізованість її учасників. Законодавець не прагнув дати вичерпну характеристику вказаним ознакам. І в цьому не було необхідності. По-перше, у законі неможливо дати вичерпну характеристику оціночним поняттям. По-друге, така спроба призвела б до зайвого захаращення кодексу. Вважаємо, що роз'яснення змісту цих ознак – сфера діяльності науки та практики кримінального права. Виняток законодавець зробив лише для трьох ознак, які характеризують зорганізованість та обумовлюють стійкість групи. По-перше, це об'єднання з метою вчинення не одного, а декількох злочинів («об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів» (курсив наш. – А.Д.)). По-друге, усі злочини, до скоєння яких спрямовує свої зусилля група, повинні бути об'єднані єдиним планом. І, по-третє, організовану групу характеризує розподіл функцій її учасників. Безумовно, останні дві ознаки є обов'язковими для будь-якої організованої групи. Дійсно, складно собі уявити стійку групу, учасники якої не були б об'єднані єдиним планом та не розподілили б між собою злочинні функції. При цьому кожен зі співучасників має бути обов'язково поінформований про функції, які він повинен безпосередньо виконувати. Складність застосування цієї норми полягає у вказівці на те, що злочинний план має бути відомий всім учасникам групи. Буквальне тлумачення тексту закону дозволяє зробити висновок, що в статті йдеться про загальний план злочинної діяльності («… цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом» (курсив наш. – А.Д.). Але у великих організованих групах, які планують тривалу злочинну діяльність, далеко не всі учасники поінформовані про дійсні плани групи. Більш того, багато в чому завдяки цьому й досягається стійкість об'єднання, здатність протидіяти його викриттю на основі конспіративної діяльності. В окремих випадках лише одному організатору або керівному складу групи може бути відомо про дійсний злочинний план, що виходить за рамки планування одиничного злочину. Таке тлумачення може призвести до необґрунтованого послаблення боротьби із організованою злочинністю та пом'якшенню покарання особам, які хоча й входили до складу організованої групи, але не були поінформовані про її дійсні плани. Тому, на наш погляд, доцільно виключити таку вказівку з ч.3 ст.28 КК. Викликає серйозні заперечення і перша з названих ознак стійкості – вказівка на мету неодноразового вчинення злочинів. Дійсно, багато вчених-криміналістів визнають за необхідний кількісний показник стійкості групи домовленість її учасників на неодноразове спільне скоєння злочинів [10, c.25-26; 11, с.8]. Але хіба суспільна небезпека групи підвищується тільки при кількаразовому вчиненні злочинів? Помилковість цієї позиції полягає в ототожненні злочинної діяльності винятково із неодноразовістю вчинення злочинів. Так, В. Алексєєв пише, що «підвищену небезпеку становить не організованість групи сама по собі, а її здатність здійснювати більш-менш тривалу діяльність», і далі: «саме мета неодноразового скоєння злочинів визначає ступінь розробки планів, ступінь стійкості зв'язків» [10, – 109 – c.25]. Разом з тим, під злочинною діяльністю слід розуміти систему передбачених кримінальним законом діянь і тісно пов'язаних з ними інших передкримінальних та післякримінальних дій, що психологічно детерміновані загальним мотивом, реалізація якого планується суб'єктом за допомогою постановки і досягнення окремих, проміжних цілей [1, c.96]. Таким чином, злочинна діяльність охоплює не тільки неодноразове скоєння злочинів, але й вчинення одиничного (у тому числі продовжуваного) злочину, складність підготовки якого припускає необхідність багатоактної діяльності [12, c.78]. Останні події, які відбулися у світі та пов'язані із глобалізацією злочинності, свідчать, що навіть один злочин, вчинений групою осіб, якщо такий злочин характеризувався ретельним плануванням і підготовкою, може спричинити катастрофічні наслідки світового масштабу (наприклад, терористичний акт). Досить згадати події, що відбулися в США у вересні 2001 р., коли один єдиний злочин, підготовлений та приведений у виконання терористичною організацією, призвів до загибелі тисяч людей, посіяв страх у розумах мирних громадян усього світу і, більш того, безпосередньо вплинув на наступні політичні події в міжнародному співтоваристві. З цієї позиції законодавча новела про необхідність для визнання групи організованою домовленості про винятково неодноразове вчинення злочинів не витримує критики, з огляду й на ту обставину, що після прийняття Верховною Радою проекту нового КК у двох перших читаннях у тексті відповідної статті зберігалася вказівка на те, що організована група може «об'єднатися в стійку групу і для вчинення одного або декількох злочинів». Цікаво, що пропозицію народного депутата В.В. Медведчука про виключення слів «одного або» з тексту статті було відхилено. При цьому у висновках обговорення безпосередньо вказувалося, що «дві або більше особи можуть об'єднатися в організовану групу і для вчинення одного злочину». Чому законодавець врешті-решт відмовився від свого первісного, на нашу думку, більш правильного рішення, сказати важко. Таким чином, з метою уникнення помилок у процесі практичної реалізації кримінально-правової норми про організовану групу, вважаємо можливим викласти ч.3 ст.28 КК України у наступній редакції: Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше особи, які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для спільної злочинної діяльності, об'єднаної єдиним планом з розподілом функцій учасників групи. Список літератури: 1. Зелинский А.Ф. Криминальная психология. К., 1999. 2. Самонов А.П. Психология преступных групп. Пермь, 1991. 3. Яноушек Я. Коммуникация трех участников совместной деятельности // Проблемы общения в психологии. М., 1981. 4. Михайлов В. Палермская Конвенция ООН против транснациональной организованной преступности // Российская юстиция. 2001. №7. 5. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка в 4-х томах. М., 1999. Т.II. 6. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. К., 1998. Т.I. 7. Уголовное право Украины. Общая часть / под ред. проф. М.И. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация. Х., 1998. 8. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. К., 1998. 9. Навроцький 110 В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). К., 2001. 10. Алексеев А. Понятие организованной группы // Социалистическая законность. 1989. №11. 11. Быков В.М. Совершение преступления группой лиц по предварительному сговору // Законность. 1999. №3. 12. Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины. Учебное пособие. Х., 1997. Надійшла до редколегії 05.01.02 В. П. Ємельянов ТЕРОР І ТЕРОРИЗМ: СПІВВІДНОШЕННЯ І РОЗМЕЖУВАННЯ Питання про співвідношення понять «терор» і «тероризм»є вельми актуальним і складним. Оскільки ці поняття за своїм змістом передають певний ступінь та масштаби насильницьких діянь, досить часто і в літературі, і в офіційних документах ними користуються як взаємозамінними поняттями, тобто як словамисинонімами. В одних випадках це проходить «безболісно», тому що не зачіпає ніяких принципових аспектів, в інших – навпаки, вільне поводження з цими термінами породжує не вирішувані протиріччя на рівні безвиході. З огляду на це виникає нагальна потреба в більш уважному вивченні зазначених термінів з позиції не тільки їх походження, але й з’ясування сутності та значущості тих реальних явищ дійсності, котрі ними означуються. Термін «терор»у перекладі з латинської (terror) означає страх, жах і визначається як політика залякування, придушування політичних противників насильницькими заходами [1, с. 494]. Терор звичайно пов’язують з діяльністю державної влади в певні періоди існування держави (державний терор). Він характеризується особливо репресивною, жорстокою діяльністю державної влади стосовно своїх політичних противників як усередині країни, так і поза її межами, тому державний терор можна поділити на внутрішній і зовнішній. Проте це не означає, що крім державної влади ніякі інші сили не в змозі насаджувати повсюдний терор, викликаючи страх і жах не тільки в політичних противників, а практично в усіх і кожного. Суб’єктом терору може бути не тільки державна влада, але й могутнє позадержавне утворення (наприклад, інквізиція) або сильна опозиція, що вдалася до відвертого військового конфлікту з державною владою і прагне сама стати до керма держави (наприклад, періоди громадянських війн). Зовнішній терор асоціюється з агресивною або колоніальною політикою держави з метою загарбання чужих територій, пограбування національних багатств поневолених народів, зневаження елементарних прав людини. До конкретних прикладів зовнішнього терору належать існування монголотатарського ярма на Русі, дії фашистської Німеччини на окупованих територіях, діяльність колоніальних влад. Внутрішній державний терор залежно від специфіки його прояву можна поділити на судовий і позасудовий. – 111 – Судовий терор виявляється головним чином у кримінальному переслідуванні політичних противників і масштабах застосування до них смертної кари. Позасудовий внутрішній державний терор може виявлятися як терор військового, адміністративного та ідеологічного характеру. До позасудового державного терору військового характеру звичайно вдаються з метою придушення будь-якої збройної опозиції та інших народних заворушень, оскільки він супроводжується каральними операціями як щодо переможених та полонених бунтарів, заколотників, так і проти співчуваючих цьому руху громадян. Адміністративний терор виявляється в надмірному посиленні чиновницько-бюрократичного апарату, зосередженні в нього значних повноважень дозвільного характеру та функцій, пов’язаних з тлумаченням -законів. Різновидом адміністративного терору є поліцейський терор, що супроводжується свавільними масовими арештами, ліквідаціями в’язнів без суду і слідства. Для ідеологічного терору властиві повсюдне насаджування певної єдиної ідеології, переслідування будь-якого інакомислення. Таким чином, поняття «терор» уособлює собою акції масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, що здійснюється суспільно-політичними структурами, які володіють необмеженою владою над соціальним контингентом, котрий знаходиться в їх полі діяльності, з метою схилення мас до певної поведінки. Найближчими до терору поняттями є такі як «війна», «агресія», «геноцид». Війна визначається в тлумачних словниках як збройна боротьба між державами [2, с. 80] або як суспільне явище у вигляді продовження політики насильницькими засобами [3, с. 238]. Війна, як і терор, грунтується на насильстві. Проте насильство до насильства не приходиться. Терор може супроводжувати війну, особливо загарбницьку, агресивну, але війна може вестися і без політики терору. Війна без терору відрізняється від війни з терором тим, що в конфлікті першого роду задіяні тільки воюючі армії і лише на збройні сили ворога спрямовані всі насильницькі діяння; при цьому дотримуються правил ведення війни стосовно поранених, військовополонених, медичного персоналу і не допускає насильство стосовно мирного населення. Та як тільки узаконені угодою між сторонами чи міжнародними конвенціями правила ведення війни починають порушуватися і якась із воюючих сторін вдається до насильства щодо поранених, військовополонених, мирних жителів і т.ін., то вона одночасно стає і суб’єктом терору. Історія знає чимало прикладів війн обох родів, та прогресивне людство завжди прагнуло до вироблення таких 112 правил ведення війн, котрі викликали б будь-яке насильство, не пов’язане з бойовими діями армій. Поняття «агресія» звичайно асоціюється з поняттям «війна»і характеризує дії тієї з воюючих сторін, котра першою застосувала силу, тобто збройний напад [2, с. 20; 1, с. 16; 3, с. 20], тому все наведене щодо відмінності терору від війни стосується і розмежування терору та агресії. Агресія також може супроводжуватись терором щодо населення захоплених територій (найчастіше так і буває, коли ведеться загарбницька війна), та історія знає агресії і без терору. Так, у 1939 р. Радянський Союз розпочав війну проти Фінляндії. Ліга націй розцінила це як акт агресії і в грудні 1939 р. прийняла рішення про виключення СРСР із Ліги націй. Хоча дії радянської сторони були зумовлені не загарбницькими цілями, а виключно військово-стратегічними міркуваннями, заперечувати кваліфікацію з позиції букви міжнародного права дуже важко. Проте в той же час навряд чи можна звинуватити Радянський Союз у тому, що він не обмежувався військовими діями проти армії противника і допускав терор щодо населення, котре безпосередньо не брало участі в конфлікті. Таким чином, війна, агресія – це дії, спрямовані проти збройних сил противника, тих сил, що здатні чинити більш або менш рівновеликий опір; терор же спрямується проти тієї маси людей, котра не в змозі чинити скільки-небудь рівноцінний опір і тому приречена бути жертвою терору. Тобто, фігурально висловлюючись, війна спрямована проти рівних, а терор – проти безправних. Поняття «геноцид» звичайно визначається як винищування окремих груп населення за расовими, національними чи релігійними мотивами [2, с. 111; 1, с. 118; 3, с. 288]. За об’єктивними ознаками геноцид змикається з терором, виступаючи як крайня форма його прояву. Однак мета, яку переслідують натхненники терору та натхненники геноциду, не зовсім однакова. При геноциді винищення населення є самоціллю цих діянь, тобто цим кінцевим результатом, заради досягнення якого спрямовується насильство. При терорі, що виявляється фізичним насильством над людьми, винищення якоїсь частини політичних противників є не самоціллю, а засобом досягнення іншої, важливішої мети – примусити до покори решту політичних противників та всіх інших громадян. Разом з тим геноцид і за об’єктивними ознаками може набувати форм, явно не схожих на відкрите насильство та творення обстановки страху. Окрім прямого грубого фізичного насильства він може виявлятися і в умисному створенні життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення якихось груп населення, або у вжитті заходів щодо запобігання дітонародженню в їх середовищі [3, с.288]. Поняття «терор», «війна», «агресія», «геноцид» відбивають хоча й не тотожні за суттю суспільні явища, та все ж одно рівневі за своїм значенням. Зовсім інша справа – тероризм. Він знаходиться на одному рівні з іншими категоріями дійсності, такими, як організована – 113 – злочинність, бандитизм, наркобізнес, і, не зважаючи на словесну співзвучність понять «терор» і «тероризм», вони визначають зовсім різні явища дійсності, а схожості між ними, мабуть, не більше, ніж між такими поняттями як «економіка» і «економка», чи «канал»і «каналізація». Тероризм – це загально небезпечні діяння, що вчинюються публічно, або погрози такими, які спрямовані на залякування населення з метою прямого або непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення органами державної влади чи місцевого самоврядування, міжнародною організацією, фізичною або юридичною особою [4, с. 28, 200; 5, с. 84]. Від терору тероризм відрізняється наступним. По-перше, тероризм – це одноразово здійснюваний акт або серія подібних актів, тоді як терор має тотальний, масовий, безперервний характер. По-друге, суб’єкти тероризму, на відміну від суб’єктів терору, не те, щоб безмежної, а взагалі ніякої офіційно встановленої (виборним шляхом, внаслідок військової інтервенції і т.ін.) влади над соціальним контингентом тієї місцевості, де розгортаються їх дії, не мають. По-третє, суб’єктами терору виступають суспільно-політичні структури, а суб’єктами тероризму – фізичні осудні особи, які досягли віку кримінальної відповідальності. По-четверте, якщо терор – соціально-політичний фактор дійсності, то тероризм – явище кримінально-правової властивості і насильство при тероризмі має не загальне, а локальне застосування. Для світової спільноти в даний час стало очевидним те, що тероризм – це різновид злочинності. Той факт, що низка терористичних дій вчинюється з політичних мотивів, не перетворює їх із злочину на певну політичну акцію, що потребує політичного притулку. Чимало й інших небезпечних злочинів вчиняються з політичних мотивів (державна зрада, шпигунство, диверсія, інші злочини проти основ конституційного ладу і національної безпеки), але дана обставина не заважає притягати осіб, які їх вчинили, до відповідальності за статтями кримінального закону тієї чи іншої держави. І тероризм у цьому випадку не є винятком. Нічого не змінює в сутності тероризму і те, що він нерідко виступає як злочин міжнародного характеру, бо в даний час у зв’язку з бурхливим розвитком інтеграційних процесів практично кожний злочин може отримати міжнародне значення. Тому цілком закономірним вбачається віднесення терористичних актів до суто кримінальних діянь і у в внутрішньому законодавстві держав, і в міжнародних конвенціях. Зокрема, у відповідності до ст. 1 Європейської конвенції по боротьбі з тероризмом (Страсбург, 27 січня 1977 р.) та ст. 11 Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом (Нью-Йорк, 12 січня 1998 р.), ні один з названих в цих конвенціях злочинів не розглядається як політичний злочин чи злочин, пов’язаний з політичним злочином, або злочин, викликаний політичними спонуканнями. У світлі викладеного про загальнокримінальну, а не політичну сутність тероризму можна порушувати питання про неправомірність існування в науковій термінології таких понять 114 як «терористична політика» і «державний тероризм». Не можна ж серйозно ставитися до словосполучень «злодійська політика», «хуліганська політика», «хабарницька політика» і т.ін. Адже вчинення актів тероризму, як і вчинення крадіжки, хуліганства, хабарництва – злочин, а не політика. До того ж, держава, будучи політичною організацією суспільства, не може вчиняти терористичні акти, як не може вона вчинювати крадіжки, вимагательства, вбивства, ґвалтування, тощо, бо усі злочинні діяння вчиняються конкретними фізичними особами, які мають ознаки суб’єктів злочину. Називати ж тероризм державним тільки тому, що деякі високопоставлені представники держави раптом посприяли терористам, – вже надто велика натяжка. У сучасних умовах кожен корумпований державний урядовець може опинитися втягнутим у який-небудь злочин, пов’язаний з міжнародним елементом і спрямований проти інтересів будь-якої держави або конкретних її високопоставлених громадян. Так що ж, тоді будемо говорити про «державну крадіжку», «державне шахрайство», «державне вбивство», а на державу, громадянином якої є винний, навішувати ярлик «державакрадій» або «держава-вбивця»? Тим більше, що прецеденти подібного роду вже починають виникати і слідом за поняттям «державний тероризм» на тих же підставах в науковій літературі з’являється поняття «державне піратство» [6, с. 63]. При такому підході скоро жодного «недержавного» злочину не залишиться. Слід мати на увазі й ту обставину, що підхід, який демонструється, веде до огульного звинувачення в злочинній діяльності усього населення тієї чи іншої держави, бо в кожній державі суспільство є далеко не однорідним, і деякі його прошарки підтримують злочинну діяльність яких-небудь представників державної влади, інші ж, навпаки, засуджують її та знаходяться до владної структури у крайній опозиції. Зазначений підхід є недопустимим і з суто формальних підстав, оскільки ані національним кримінальним законодавством, ані міжнародними конвенціями держава не визнається суб’єктом злочину, а тому немає ніяких правових та наукових підстав для існування поняття «державний тероризм». У зв’язку з цим вбачаються неточними класифікації тероризму, де поряд з «державним», політичним, релігійним тощо тероризмом виділяється ще й кримінальний тероризм, тому що усілякий тероризм – кримінальний і ніякого некримінального тероризму не існує. Проте сам кримінальний тероризм може бути класифікований за мотивацією (політична, релігійна, корислива, тощо) і за суб’єктом злочину (такий, що вчинюється громадянином своєї країни або іноземцем; особою, яка не має будь-яких повноважень, або представником певних владних структур). Приклади, що наводяться у доказ існування «державного тероризму»і характеризують міжнародну або внутрішню діяльність держави, свідчать про те, що «державним» тероризмом звичайно йменуються події, що належать до зовсім інших категорій дійсності – до агресії, геноциду, війни, до зовнішнього чи внутрішнього терору, а це і є не що інше, як змішування і підміна понять. Так, досить часто прояви внутрішнього державного терору йменують «державним – 115 – тероризмом»і як приклад цьому наводять диктаторські, профашистські, військові та інші режими [7, с. 119-160; 8, с. 13; 9, с. 79]. Але державна влада, якою б тоталітарною вона не була, не потребує терористичної діяльності всередині країни, оскільки боротьбу зі своїм супротивником вона веде за допомогою тотального терору. Більш того, в літературі справедливо зазначено, що при тоталітарних режимах ні тероризму, ні мафії взагалі не існує, оскільки вони просто не витримують конкуренції з терором [10, с. 36-39; 11, с. 42]. Викладене дозволяє зробити висновок про те, що словосполучення «державний тероризм», «держава-терорист», «держава-злочинець», тощо як такі, що не мають наукової і правової підстави, слід віднести до різновиду своєрідного «красного слівця», «крилатого вислову», певного епітету, тобто літературного прийому, який дає додаткову образну характеристику. А тому зазначені словосполучення придатні для використання хіба що в журналістиці, але не в наукових дослідженнях. Список літератури: 1. Словарь иностранных слов. 10-е изд. стереотип. М., 1983. 2. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. чл.-корр. АН СССР Н. Ю. Шведовой. 17-е изд., стереотип. М., 1985. 3. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. 3-е изд. М., 1985. 4. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). М., 2000. 5. Словарь криминологических и статистических терминов / Составители Кальман А.Г., Христич И.А. Харьков, 2001. 6. Демиденко В.В., Прусс В.М., Шемякин А.Н. Пиратство, терроризм, мошенничество на море (правовые аспекты). 2-е изд. Одесса, 1997. 7. Антонян Ю.М. Тероризм. Криминологическое и уголовно-правовое исследование. М., 1998. 8. Блищенко В.И. Международноправовые пролемы государственного терроризма (на примере Чили): Автореф. дис. … канд. юрид. наук., М., 1989. 9. Крылов Н.Б., Решетов Ю.А. Государственный терроризм – угроза международной безопасности // Советское государство и право. 1987. № 2. 10. Замковой В.И., Ильчиков М.З. Терроризм – глобальная проблема современности. М., 1996. 11. «Круглый стол» журнала «Государство и право» на тему: «Терроризм: психологические корни и правовые оценки» // Государство и право. 1995. № 4. Надійшла до редколегії 03.01.02 В.М. Трубников НОВЕ ПРО СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ У Конституції України є одна стаття, яка дуже виділяється серед інших статей не тільки своїм високим пафосом, але й глибоким змістом. Це стаття 3 Конституції України, яка визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [1, с. 4]. До положень статті 3 дуже часто звертаються багато дослідників, 116 розуміючи, що головним діючим суб'єктом у нашому житті є людина. Яке ж мають значення ці міркування для теорії кримінального права? Саме пряме. Бо головним діючим об'єктом і суб'єктом і в теорії кримінального права повинна бути людина (не особистість злочинця, не особа, що вчинила злочин, а, підкреслюю, людина). Новий КК України 2001 р. дійсно зробив поворот до людини. Про це свідчать і положення Загальної частини, і структура Особливої частини. Але, вважаю, цього недостатньо. Головний недолік, – це все ж недостатня увага до людини; особливо в такому важливому інституті теорії кримінального права як склад злочину, де людині приділяється недостатньо уваги. Адже до складу злочину ми звертаємося щоразу, коли потрібна юридична кваліфікація вчиненого. Як правильно відзначав М.І. Бажанов, «склад злочину завжди знаходить своє вираження в кваліфікації злочину; установлюється як би зв'язок між діянням і тим складом, ознаки якого описані у кримінальному законі» [2, с. 28]. Згадаємо, склад злочину – це сукупність необхідних ознак відповідного злочину, передбаченого кримінальним законом; сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують відповідно до діючого кримінального законодавства визначене суспільно небезпечне діяння як злочин (об'єкт, об'єктивний сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона), при наявності яких може бути поставлене питання про притягнення особи за вчинений злочин до кримінальної відповідальності. Тобто для притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності і визнання її винною за діючим кримінальним законодавством необхідно обов'язково установити, що у вчиненому ним суспільно небезпечному діянні має місце склад визначеного, конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною КК України. Таким чином, встановлення в діях особи визначеного, конкретного складу злочину є за діючим кримінальним законодавством єдиною підставою кримінальної відповідальності. У юридичній літературі, присвяченій аналізу складу злочину, підкреслюється, що до складу злочину відносяться тільки ті ознаки злочину, які характеризують його сутність, свідчать про його суспільну небезпеку, якості, що відрізняють його від інших деліктів, передбачених нормами інших галузей права (адміністративно-правових, цивільно-правових; і т. ін.). Але, у той же час, говориться і про існування ознак, що не відносяться прямо і безпосередньо до складу злочину, що можуть мати значення для установлення виду і строку покарання, мати доказове значення для встановлення провини особи у вчиненні злочину, і будь-які інші обставини, що не мають особливого кримінально-правового або кримінально-процесуального значення, а є факторами, що характеризують даний злочин як окреме, самостійне, одиничне явище. Якщо звернутися до суб'єкта, то ми побачимо, що увага тут приділяється, насамперед, двом ознакам – віку й осудності. У ч. 1 ст. 18 КК України говориться, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до – 117 – цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність». Відразу вказується, що обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. А в ч. 1 ст. 19 КК України розшифровується поняття осудності: «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними». Дані ознаки, що характеризують суб'єкт злочину, включаються в загальне вчення про склад злочину. У статтях Особливої частини КК України можуть бути передбачені окремі, властиві тільки даному складу злочину властивості суб'єкта. Не можна заперечувати, дійсно, ці ознаки, що стосуються суб'єкта злочину, представляють велике значення, оскільки вчинення суспільно небезпечного діяння неосудною чи малолітньою особою не є злочином і дана особа не може підлягати кримінальної відповідальності. Таким чином, у подібних випадках у діях винних осіб немає і складу злочину. Але для повної характеристики особистості винного їх явно недостатньо. Для притягнення до кримінальної відповідальності й обрання справедливої міри покарання необхідна вся повнота відомостей про особистість, а не тільки дані, що характеризують його вік і осудність. Тому, думаю, у цьому плані можна погодитися з думкою А.М. Трайніна, який вважав помилковим віднесення осудності і досягнення законом установленого віку кримінальної відповідальності до вчення про суб'єкта злочину і пропонував розглядати їх поза зв'язку з вченням про склад злочину [3, с. 191]. Вважаємо, що для повного й об'єктивного аналізу всіх сторін, характерних особистісних ознак людини, яка вчинила злочин, недостатньо тільки наявність двох ознак: осудності і віку. Для того, щоб мати повне і всеосяжне уявлення про всі сторони і властивості даної особи, потрібні знання про його інші психічні характеристики, що особливо важливо для встановлення причин і умов вчинення злочину (усіх його детермінант), а також наступного здійснювання процесу карально-виховного процесу при виконанні відбування кримінального покарання. Зокрема, у літературі відзначається, що особливе місце у суб'єктивній стороні злочину займають емоції, тобто переживання особи, які супроводжують підготовку злочину і процес його вчинення [4, с. 220; 5, с. 120; 6, с. 216218; 7, с. 156] . У деяких випадках цей компонент психологічної діяльності прямо передбачений у складі (наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), однак особливе емоційне тло, як відзначає В.П. Ємельянов, «може бути властиве багатьом іншим злочинам і, у першу чергу, злочинам терористичної спрямованості, які найчастіше відбуваються в тих випадках, коли емоції переважають над розумом і приводять до суспільно небезпечних проявів нетерпимості, екстремізму, політичного, націоналістичного або релігійного фанатизму» [8, с. 248] . Безумовно, особливий емоційний стан особи впливає на розвиток злочинного діяння, однак навряд чи вірно відносити цей компонент до суб'єктивної сторони, а не до суб'єкта злочину, тим більше, що особливий стан особи знаходить 118 законодавче закріплення в такому стосовно до суб'єкта злочину кримінально-правовому інституті як обмежена (зменшена) осудність. Норми, що характеризують подібний стан особи, передбачені законодавством багатьох країн. Причому сам термін, який позначає даний стан психіки винної особи, може бути різним. Так, у ст. 20 КК України і ст. 14 Кримінального закону Латвії є термін «обмежена осудність», у ст. 29 КК Республіки Бєларусь – «зменшена осудність», а в ст. 22 КК Російської Федерації взагалі відсутній який-небудь спеціальний термін і стаття називається «Кримінальна відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності». Порізному вирішена і давня суперечка про те, чи є зменшена (обмежена) осудність проміжним станом між осудністю і неосудністю чи складовою частиною осудності. Крім категорії «зменшена (обмежена) осудність» ч. 3 ст. 20 КК РФ і ч. 3 ст. 27 КК РБ містять інститут так званої «вікової осудності», що, на відміну від зменшеної осудності, служить підставою для звільнення особи (але тільки неповнолітнього) від кримінальної відповідальності [більш детально див .: 8, с. 261-263] . У зв'язку зі сказаним пропонується два варіанти: 1) або доповнити характеристику суб'єкта злочину ще такими ознаками як «інші психічні властивості індивіда (темперамент, спрямованість, характер, здібності)»; 2) або вивести, як це у свій час пропонував А.М. Трайнін, осудність і досягнення встановленого законом віку кримінальної відповідальності за рамки складу злочину, і розглядати їх при кваліфікації кожного конкретного злочину, поряд з іншими психічними властивостями індивіда (темпераментом, спрямованістю, характером, здібностями). Правда, на наш погляд, кращим, є все-таки, перший варіант, особливо якщо враховувати той факт, що новий Кримінальний кодекс України у ст. 20 КК України вперше передбачив можливість кримінальної відповідальності за певних умов і осіб, обмежено осудних. Це пояснюється двома моментами: по-перше, з боку законодавця більш уважною і пильною увагою до суб'єкта злочину; по-друге, при кваліфікації злочину мати можливість передбачити і подібні варіанти, коли особа знаходиться, якби в прикордонному стані, що знижує здатність особи усвідомлювати значення своїх дій і контролювати їх, але в той же час не в такому стані, щоб можна було визнати цю особу неосудною. Очевидно, варто зробити ще один крок: визнати нагальну потребу враховувати при кваліфікації вчиненого і всю сукупність психічних властивостей винної особи, яка вчинила злочин, тобто при установленні відповідності діяння, вчиненого суб'єктом, складу злочину, передбаченого кримінальним законом, аналізувати і такі «інші психічні властивості» особи як темперамент, спрямованість, характер і здібності. Адже якщо розглядати при характеристиці суб'єкта злочину тільки такі властивості, як вік і осудність, ми одержимо неповне уявлення про людину і її властивості. А нам вкрай треба мати цілісну сукупність усіх психічних властивостей особи, тобто – 119 – типові для даної людини особливості його психіки, і, у результаті, ми одержимо повне уявлення про те, яким чином у процесі вчинення злочину, як відзначають психологи, зовнішній вплив переходить у внутрішній, відображається в психіці і стає регулятором поведінки і діяльності конкретного індивіда. Виділення окремих сторін чи властивостей особи, або абсолютизація окремих сторін психіки може привести до помилкових висновків і неправильної кваліфікації вчиненого. До психічних властивостей особистості відносяться: 1) темперамент; 2) спрямованість; 3) здатності і 4) характер. Під темпераментом розуміються індивідуальні особливості психічної діяльності, обумовлені уродженим типом вищої нервової діяльності, динаміка реалізації психічних процесів (сангвініки, холерики, флегматики, меланхоліки). Спрямованість визначається як ієрархія потреб і стійких мотивів поведінки, ціннісних орієнтацій і установок. Характер – це узагальнені способи поведінки, тип адаптації до середовища. Під здібностями розуміються психофізіологічні регуляційні можливості, що виявляються в конкретних видах діяльності [9, с. 47-48]. Аналіз перерахованих психічних властивостей індивіда, поряд з обов'язковими ознаками суб'єкта злочину, як вік і осудність, дадуть нам повне уявлення про дану особистість, і дозволить прийняти правильне рішення при кваліфікації дій винного, тому що кожна особистість індивідуальна сама по собі, має в порівнянні з іншими неповторні сполучення психічних якостей і особливостей. І нам, насамперед, варто виявити домінуючі й узагальнені мотиви його життєдіяльності і поведінки у момент вчинення злочину. Багато дослідників пов'язують вчинення злочину з так званою криміногенною ситуацією, коли зовнішні обставини (зовнішнє соціальне середовище) стають вирішальним фактором, якби провокують злочин, створюють умови для його вчинення. З такою позицією не можна погодитися, тому, що будь-який злочин відбувається не завдяки яким-небудь криміногенним ситуаціям, а як наслідок, результат існування визначених стійких особистісних властивостей людини, що вступають у конфлікт із цим зовнішнім середовищем; злочин виступає як результат переломлення системи зовнішніх обставин через систему сформованих у індивіді внутрішніх умов. Думаю, тут доречно привести слова відомого російського психолога А.Ф. Лазурського, що відзначав, що перекручений розвиток людської особистості пов'язаний не з відсутністю чи недостатністю тих чи інших психічних якостей (розуму, волі, емоцій), а здебільшого з невідповідністю між особливостями психіки і тими зовнішніми умовами, у яких відбувається розвиток людини [10, с. 27]. У бесідах із засудженими, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, звернуло на себе увагу те, що майже усі вони, намагаючись зняти із себе відповідальність, пояснювали причину вчинення злочину не наявністю у себе негативних властивостей і якостей, а бачили причину у зовнішніх обставинах, у поведінці інших людей. Це говорить про 120 відсутність самокритичності, відсутність бажання визнати свою провину і покаятися. Багато хто з них характеризуються високим рівнем домагань при низьких можливостях їх реалізації, що й приводить до конфліктів із законом. Нерідкі випадки і деградації особистості, коли спостерігається розпад цінностнонормативної системи особистості, коли особистість перекручено відображає і реагує на дійсність, і часто поведінка таких осіб викликається, визначається потребами найнижчого рівня. Як це не парадоксально, але у багатьох випадках злочинці своїй злочинній діяльності звичайно надають позитивний особистісний зміст. «Звичайно думають, – відзначав Л.М. Толстой у своєму романі «Воскресение», – що злодій, убивця, шпигун, повія, визнаючи свою професію дурною, повинні викладатися її. Відбувається ж зовсім зворотне. Люди, долею і своїми гріхамипомилками поставлені у відоме становище, як би воно не було неправильним, складають собі такий погляд на життя взагалі, при якому їхнє становище видається їм гарним і поважним. Для підтримки ж такого погляду люди інстинктивно тримаються того кола людей, у якому визнається складене ними про життя і про своє в ній місце поняття» [11, с. 151-152]. Психічне життя особистості і мікросередовище перебувають у нерозривному зв'язку з їх діяльністю. Діяльність може бути охарактеризована у вузькому і широкому значенні. Під діяльністю у вузькому змісті розуміється «система, що має будівлю, свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток» [12, с. 85]. У широкому значенні діяльність розглядається як цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт. Поза відносинами суб'єкта й об'єкта діяльність не існує. Діяльність завжди пов'язана з активністю суб'єкта, спрямована на об'єкт. У психології під діяльністю людини розуміється та чи інша (внутрішня чи зовнішня) активність людини, спрямована на досягнення поставленої мети [13, с. 248]. Суб'єктом діяльності у всіх випадках виступає людина чи група людей, у той час як об'єктом діяльності може бути і людині, і тварина, і неживий предмет. Розглядаючи категорію діяльності, необхідно окреслити відношення між пов'язаними з діяльністю, але з нею не співпадаючими поняттями «поведінка» і «спілкування». Поведінка людини може бути визначена як зміна стану людини щодо середовища і регуляція своїх вчинків. На думку В.В. Романова, «поведінка – це зовнішній прояв діяльності, дій людини, процес взаємодії з навколишнім середовищем, опосередкований його зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною) активністю» [13, с. 249]. Як відзначав у свій час С.Л. Рубінштейн, «специфічна особливість людської діяльності полягає у тому, що вона свідома і цілеспрямована. У ній і через нею людина реалізує свою мету, об'єктивує свої задуми й ідеї в перетворюючу нею дійсність» [14, с. 8].Трохи схоже визначення поняття поведінки людини дає М.І. Єнікеев, як «форми і способи взаємодії індивідів і соціальних груп з навколишнім середовищем, опосередковані індивідуальними установками, соціальними нормами і соціальнорольовими стандартами» [15, с. 458]. – 121 – Саме в поведінці особистості виражається ставлення її до зовнішніх обставин. Людина, як мисляча істота, приймаючи те чи інше рішення, здатна оцінювати фактичні обставини, при яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх дій і свідомо використовує визначені обставини для досягнення своїх цілей, у тому числі і злочинних, розуміючи (усвідомлюючи), що робить протиправні дії, зневажаючи в той же час вимогами діючих законів. Правда, тут не можна не забувати тієї особливості, що завжди спостерігається певний зв'язок і залежність між поведінкою як більш широким поняттям і діяльністю: усяка діяльність завжди включає поведінку, і всяка поведінка певною мірою виражає діяльність. Поведінка і діяльність особистості здійснюються у соціальному середовищі. У процесі поведінки і діяльності у особистості виникають міжособистісні відносини, що будуються відповідно до норм, які існують у макросередовищі і мікросередовищі. Що ж стосується поняття «спілкування», то слід зазначити, що воно (спілкування) виступає однією з форм взаємодії людей у процесі їхньої діяльності. Спілкування служить засобом організації взаємодії людей у ході їхньої спільної діяльності. У спілкуванні виділяють природну, психологічну і соціальну сторони. Спілкування охоплює досить широку область соціальної сфери. У спілкування вступають індивіди між собою; окремі люди, з одного боку, і соціальні групи різного роду спільності – з іншої. Воно встановлюється в родині, побуті, трудовому колективі в процесі виробництва, у суспільстві [16, с. 27-29; 17, с. 7]. Якщо в нормальних умовах роль спілкування трохи замаскована, то в процесі протікання процесу соціалізації особистості вона виступає як необхідний засіб взаємодії людей, процес соціалізації неможливий без спілкування. Спілкування обумовлене поведінкою і діяльністю індивіда, сприяє реалізації суспільних відносин між людьми. К.Маркс і Ф.Енгельс писали, що «індивіди як фізично, так і духовно творять один одного…»... [18, с. 440]. Причому, індивідуальне існування і його функціонуючий вплив на людину розкриваються у сфері соціального спілкування. «Розвиток індивіда обумовлений розвитком всіх інших індивідів, з якими він знаходиться в прямому чи непрямому спілкуванні» [18, с. 440]. У той же час людину не можна «зробити», «виліпити» як річ, продукт, як пасивний результат ззовні. Їй не можна нав'язати суму певних якостей [19, с. 75]. Відповідні особистісні властивості людина здобуває у процесі діяльності, спілкування з іншими індивідами, групами людей. Тільки таким чином людські якості стають частиною сутності індивіда, а їхня конкретна сукупність – індивідуальністю. Кожна окрема людина являє собою неповторну індивідуальність. Разом з тим індивід – це носій загальнолюдських якостей, сутності людини як родової істоти. Добре про це сказав А.І. Герцен: «Кожна людина спирається на страшне генеалогічне дерево, корені якого ледве чи не йдуть до Адамова раю: за нами, як за прибережною хвилею, відчувається натиск цілого океану – всесвітньої історії; думка всіх століть на цю хвилину в нашому мозку…»... [20, с. 252]. 122 Отже, для більшості злочинців вчинення злочину пов'язане з їхніми психічними відхиленнями, властивостями їхньої психіки, які є визначальними і вирішальними у процесі вчинення злочину. Точне і повне визначення сфери умов формування мотиваційної системи особистості злочинця і сфери умов формування і вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння дозволить намалювати нам об'єктивну картину вчинення злочину, провести кваліфікацію учиненого відповідно до вимог закону. Пропоную розширити поняття осудності і внести наступну редакцію ч. 1 ст. 19 КК України: «Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, яка володіє іншими психічними властивостями (темпераментом, спрямованістю, характером, здібностями)». І, на закінчення, у цих своїх міркуваннях і висновках хочу сподіватися, насамперед, на підтримку своїх прихильників, але одночасно з інтересом хотілося б вислухати і своїх опонентів. Список літератури: 1. Конституция Украины. Х., 1998. 2. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Днепропетровск, 1992. 3. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. М., 1957. 4. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. 2-е изд. перераб. доп. М., 1999. 5. Уголовное право. Часть Общая, Часть Особенная: Учебник /Под ред. проф. Л.Д. Гаухмана, проф. Л.М. Колодкина и проф. С.В. Максимова. М., 1999. 6. Уголовное право. Общая часть: Учебник /Под ред. Проф. В.Н. Петрашева. М., 1999. 7. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: Учебник / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова. Изд. 2-е, перераб. и доп. М., 2000. 8. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). М., 2000. 9. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии: Учебник для вузов. М., 1996. 10. Лазурский А.Ф. Классификация личностей. Л., 1924. 11. Толстой Л.Н. Полн. собр. соч. Т. 32. М. 12. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975. 13. Романов В.В. Юридическая психология: Учебник. М., 1999. 14. Рубинштейн С.Л. Основи загальної психології. У 2 т. М., 1989. Т. 1. 15. Еникеев М.И. Юридическая психология. Учебник для вузов. М., 2000. 16. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. М., 1973. 17. Даньшин И.Н. Основные вопросы уголовно-правовой охраны общественного порядка: Автореф. дис. … дра юрид. наук. К., 1975. 18. Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. М., 1955-1983. Т. 3. 19. Социальная психология. Крат. очерк /Под общ. ред. Г.П. Предвечного и Ю.А. Шерковина. М., 1975. 20. Герцен А.И. Собр. соч. В 30- ти т. М., 1957. Надійшла до редколегії 03.01.02 М.М. Саппа ПРОСТІР ЗЛОЧИННОСТІ: МЕЖОВІ КОЛІЗІЇ Термін «злочинний простір» був запропонований І.П. Рущенком, який в свою чергу спирався на роботи П. Сорокіна і Г. Зіммеля про соціальний простір, теорію соціального поля П. Бурдьє та на особистий аналіз значного обсягу емпіричного матеріалу. «За аналогією із світлою стороною соціуму, – пише – 123 – І.П. Рущенко, – тут (у «злочинному просторі» – М.С.) також є своя стратифікація, позиції і диспозиції, соціальні групи, «низ» і «верх» тощо. Простежуються, принаймні, дві чільні вісі диференціації (стосовно професійної злочинності) – горизонтальна і вертикальна. До горизонтального напрямку диференціації можна віднести соціально-територіальний і, з певними застереженнями, професійний розподіл злочинних професій. Вертикальну вісь становлять позиції, які відповідають за старшинство, вони позначають ієрархію в злочинному світі» [1, с.221]. Використовуючи методологію П. Бурдьє щодо соціального поля, І.П. Рущенко розглядає простір злочинності як систему підпросторів – соціальних полів: економічного, політичного, соціального, символічного і кримінально-правового. Вказані розробки автора складають потужний базис для подальшого соціологічного аналізу простору злочинності і вирішення різноманітних завдань, цікавих з наукового боку і корисних з соціального. Зазначимо, що не менш цікаві і важливі теми та завдання аналітичних досліджень виникають при розгляді різноманітних колізій на межах різних просторів. Так, розвиток природничих наук значною мірою обумовлюється досягненнями різноманітних міжгалузевих наукових дисциплін. Наприклад, виникнення такої сфери досліджень як математична фізика дало в свій час потужний імпульс розвиткові теоретичної і експериментальної фізики. Подібне відбувається і в суспільних науках. Майже всі галузеві соціології: соціологія політики, соціологія релігії, інвайронментальна соціологія, соціологія злочинності тощо є фактичним виходом загальної соціології в науковий простір, спільний з іншими науковими дисциплінами. Метою цієї роботи є звернення уваги соціологів до кола тем, предмет яких належить до «межової смуги» простору злочинності. Це специфічна «територія», але як і звичайний соціальний простір вона є результатом колективних зусиль всіх соціальних суб’єктів, які знаходяться в цій просторовій смузі, або перетинають її. У порівнянні з простором злочинності соціальні актори та соціальні процеси, що домінують у «межовій смузі», мають суттєві відмінності. Характерною рисою простору злочинності є його експансія в навколишній простір. Процес експансії – поширення своїх кордонів – відбувається саме в «межовій смузі». Для розробки соціальних технологій, спрямованих на запобігання цьому процесу, необхідно ретельне вивчення механізмів і особливостей його здійснення. Експансія простору злочинності може проходити у вигляді залучення людей (частіше молоді) до злочинної діяльності, і в поширенні її на деякі сфери людської діяльності. В зв’язку з чим потребують уваги соціологів також суб’єкти дії, функціональна належність яких може бути віднесена як до простору ∗ злочинності, так і до «світлої сторони соціуму» . Злочинцям цього типу хоча й притаманна низка спільних психологічних і соціальних рис, але вони не завжди складаються у стійкі  Можливість суб’єкта дії займати вакансії у двох або більше функціонально-діяльнісних просторах розглядалася нами в роботі [2]. 124 злочинні групи і не створюють сталих зв’язків у просторі злочинності. Для ідентифікації їх як соціальної групи, а також викриття і припинення їхньої злочинної діяльності необхідно визначити особливі соціально-психологічні якості і характеристики таких злочинців, вивчати мотиви і мотивації їхньої діяльності. Також важливим є вивчення технологій рекрутизації потенційних злочинців до злочинної діяльності і процесів інтеграції кримінальних капіталів у легальний бізнес. В «межовій смузі», в цій специфічній транзитивній зоні, відбуваються не тільки обмінні процеси, а й процеси рефлексивні. У суспільній свідомості існують одночасно образ реального соціального простору і зразок нормативного соціального простору. Особистість перевіряє обставини свого реального життя з нормативним зразком, у відповідності до якого злочинний світ існує далеко за межею її звичайного життя і завжди має негативну оцінку. Але якщо каналом експансії злочинного простору в суспільну свідомість є поширення злочинної субкультури, а культурний опір з боку суспільства не є достатньо потужний, то спостерігаються зміни нормативних зразків на рефлективному рівні – відбувається процес хабітуалізації – узвичаєння злочинного простору, а в деяких випадках і його романтизація. Так, слід нагадати, що 20-25 років тому «блатний» шансон В. Висоцького і О. Розенбаума, касети Віллі Токарєва та інше сприймалися публікою як своєрідна екзотика, як короткочасне і безпечне входження в «той світ» злочинний і чужий. Тоді і «Мурку» можна було почути лише в специфічній компанії, де неохоче приймали чужих. Але зараз «блатна лірика» прийшла до широких мас людей і у різноманітному асортименті присутня в кожному ларьку, де продають аудіокасети та CD-диски, її активно транслюють (пропагують) деякі регіональні радіостанції. Вже відомі діячі науки і культури, не соромлячись, підтверджують свої приятельські стосунки з кримінальними авторитетами. А саме таких авторитетів у серіалах «про бандитів» грають провідні актори, які завжди в будь-якій ролі викликають симпатії глядачів. Слід застерегти – це не просто поширення блатної субкультури. Наслідком цього може стати примиренське, толерантне ставлення до злочинних явищ в нашому суспільстві. Одночасно з експансією простору злочинності в межовій смузі йде і процес обмеження його експансії. Проходить він головним чином на рефлекторному рівні в рамках соціалізації особистості, і профілактика злочинності є складовою частиною цієї діяльності. На жаль, цей процес виступає як система окремих заходів, не спрямованих конкретно на прояви поширення простору злочинності, що виникають. Для ефективного обмеження простору злочинності необхідний постійний моніторинг його експансії і організація дій, безпосередньо спрямованих в опозицію експансії. Край простору злочинності співпадає з краєм кримінальноправового поля [1, c.227-236]. Тобто поза цим краєм непорушно діє закон, а на просторі злочинності право порушується і виникають кримінальні ситуації. Але соціальні зміни, що відбуваються в суспільстві, викликають необхідність змін або корекції застарілих норм і правил. Практичний механізм здійснення цих змін це справа юристів, але для соціологічного – 125 – аналізу важливим є те, що перші сигнали законодавцям про необхідність змін або удосконалення норм і правил посилає соціум, а точніше, виходять вони з «межової смуги» на кордоні з простором злочинності. Саме там йдуть змагання між новою соціальною реальністю і застарілими нормами життя. Іноді вони нагадують гру [3], іноді – жорстоку боротьбу з жертвами, яких згодом реабілітують (так звані валютники, спекулянти, приватні підприємці тощо). На межі простору злочинності здійснюються і такі соціальні технології, як акції протесту. Ці дії – демонстрації, марші-походи, пікетування, страйки, перешкодження роботі транспорту або установ і т.п., мають метою звернути увагу влади і громадськості на виниклу небезпеку суспільству або окремим соціальним групам. Конфронтація в цьому випадку послуговує сигналом для влади про те, що їй краще змінити курс, щоб не стикнутися в майбутньому з більш потужними виступами. Соціальні технології протестного типу часто здійснюють на межі дозволеного встановленими нормами і правилами діяльності, а іноді переходять за цю межу. Звичайно, що останнє слід класифікувати як порушення встановленого правового порядку. Але є й точка зору, у відповідності до якої подібна демонстративна громадянська непокора є цілком природним для демократичного суспільства явищем. Ця думка спирається на те, що слабким місцем демократії є необхідність меншості підкорятися більшості, а думка більшості і істина не обов’язково співпадають. Ю. Габермас відмічав, що громадянська непокора є символічним порушенням певного правила з боку меншості як ультимативний засіб заклику до більшості з тим, щоб вона ще раз осмислила принципи свого рішення і по можливості переглянула його. Зазначимо, що в значному числі випадків влада (в демократичному суспільстві влада належить більшості) з розумінням ставиться до демонстрації громадянської непокори і їх учасники не несуть значних покарань. А висунуті під час демонстрування вимоги тим чи іншим чином враховуються владою в її подальших діях. З цього погляду акції громадянської непокори виглядають як публічне – перед владою і громадськістю – висловлення думки меншості. З об’єктивних позицій демонстрація громадянської непокори є проявом соціального конфлікту, який до того перебував у латентному стані. Так як громадянська непокора тією чи іншою мірою зачіпає чинний правопорядок, то найбільш уразливими в цій конфліктній ситуації стають безпосередні охоронці правопорядку. До речі, необхідність запобігання подібних конфліктних ситуацій додатково накладає на ОВС як функцію прогнозу громадянської непокори, що назріває, так і функцію сприяння запобіганню проявам громадянської непокори. До цієї функції мусить належати також надання владі пропозицій щодо зміни застарілих норм і правил діючого правопорядку. В роботі розглянуті соціальні явища і процеси, які відбуваються на межі простору злочинності. На думку автора, ця діяльність має бути поглиблена і поширена. Метою її мусить стати не тільки накопичення нового знання в галузі соціології злочинності, а розробка на його ґрунті конкретних соціальних 126 технологій, спрямованих як на локалізацію і купіювання злочинної діяльності в цієї особливій «межовій смузі», так і на протидію експансії простору злочинності та подальше його обмеження. Список літератури:1. Рущенко І.П. Соціологія злочинності. Х., 2001. 2. Саппа Н.Н. Социальная группа работников умственного труда: функциональный и социально-технологический подходы к анализу // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». 2000. № 492. 3. Саппа Н.Н. Развитие норм, правил, прав и игровая деятельность // Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. Х., 2001. Надійшла до редколегії 05.01.02 І.П. Рущенко ЧИ МАЄ СОЦІУМ ЗЛОЧИНЦІВ ВЛАСНУ ІДЕОЛОГІЮ? Поставлене у заголовку питання передбачає для відповіді дихотомічний вибір: «так», або «ні». Аудиторія читачів, мабуть, поділиться у певній пропорції на тих, хто ладен дати позитивну відповідь, й осіб, які заперечують саму постановку такого питання, бо поняття ідеології не є ревалентним злочинному соціуму. Дійсно, слово «ідеологія» у нас асоціюється з чимось «високим», теоретично оформленим, принаймні, з тим, що становить розвинуту форму суспільної свідомості. Чи обтяжена свідомість звичайного криміналітету подібним? Заперечення можуть будуватися й на тезі «кінця ідеології» у 90-ті рр. Тобто, колись щось подібне, можливо, й існувало, але у наші часи ідеологічні прояви в злочинному світі зазнали краху, а внутрішні стосунки відповідають визначенню (рос. мовою) «беспредел». Автор статті підтримує позитивну відповідь на поставлене запитання. Нижче ми наводимо кілька аргументів, які сформовані як на основі теоретичного аналізу проблеми, так і під час вивчення ситуації в процесі польових досліджень, що проводилися за спільним українсько-американським проектом «А» під егідою АПрН України та Департаменту юстиції США. Почнемо з визначення поняття ідеології й скористаємося великим тлумачним соціологічним словником «Collins Dictionary of sociology» у перекладі на російську мову. Отже, «Идеология – 1. система идей, лежащих в основе и наполняющих социальную и политическую деятельность. 2. В более узком значении, система идей, оправдывающая или узаконивающая подчинение одной группы другой. 3. Всеобъемлющее энциклопедическое знание, способное к разрушению предрассудка и применению в социальной реформе» [1, с. 227–228]. Третє значення, власне, стосувалося епохи Просвітництва й втратило актуальність. Два перших – є цілком операціональними у контексті нашого дослідження, якщо злочинність розглядати як форму, хоча й спотвореної, але соціальної діяльності. Якому саме прошарку суспільства властива «кримінальна ідеологія»? Московський кримінолог Д.А. Лі у своїх публікаціях користується терміном «соціум злочинців», який, на його думку, – 127 – структурно у різних суспільствах складає постійний модуль й тяжіє до 5,6% від загальної чисельності населення [2]. Ми вже висловлювали свою негативну думку стосовно модульної парадигми й точності числових підрахунків, запропонованих Лі [3, с. 98–99]. Але це не стосується самого поняття й ідеї щодо відокремлення у суспільстві такої специфічної соціальної групи як злочинці. Вона внутрішньо є неоднорідною й нагадує структуру з більш-менш міцним ядром і кількома периферійними оболонками. Ядро складають професійні злочинці та у своїй більшості – члени організованих злочинних угруповань (ОЗУ). Але є фактори, що з‘єднують усі прошарки злочинців: наприклад, місця позбавлення волі. Роль тюрми є виключною і у плані підтримки й розповсюдження так званої «злодійської ідеї», традицій, норм і технологій злочинної діяльності. Прошарок професійних злочинців є специфічною закритою корпорацією, яка вносить дисфункцію у суспільне життя, переслідується й існує у стані латентної війни з «соціальним порядком». Саме такі умови є винятково сприятливими для народження ідеологій будь-якого змісту. Підпільні, закриті, гнані спільноти створювали великі ідеології сучасності – від християнства до націоналсоціалізму, від марксизму до негритюду. Не обминула ця участь і злочинний андеграунд. Ідеологія злочинного світу є національно-детермінованим явищем, вона виникає на базі певних архетипів суспільної свідомості й соціальних форм, що притаманні тим чи іншим культурам і цивілізаціям. Таким чином, це не є універсальним загальносвітовим явищем, хоча багато ідеологом фактично стають тотожними або подібними через спільність умов існування й діяльності різних злочинних спільнот. Для з‘ясування характеру ідеологічних настанов сучасного українського соціуму злочинців варто тримати у полі зору кілька історичних обставин. По-перше, кримінальний простір України був невід‘ємною частиною аналогічних загальноросійського й радянського просторів. Цей зв‘язок не перервався після набуття Україною незалежності і встановлення державних кордонів. Подруге, з високою вірогідністю можна вважати: прафеномен або духовне коріння злодійського менталітету було закладене ще у структурі російської селянської общини й у робітничих артілях, що суттєво відрізняє ідеології нашого злочинного світу від, наприклад, італійської мафії або японських борикудан, заснованих на феодальних традиціях Середньовіччя. Ця теза нами докладно розглянута у окремій монографії [4]. «Дух селянської общини» та його впливи на правову свідомість російських низів та поширення злочинності у ХІХ–ХХ ст. аналізує у своїх відомій книзі В.Чалідзе [5]. По-третє, ми не можемо ігнорувати нашарування радянських часів, що із середини виявилися набагато міцнішими, ніж виглядали на зовні. Саме ця радянська кримінальна традиція впадає, перш за усе, в око іноземцям. Американські кримінологи, які вимушено почали розробляти тему «російської мафії» у 90-ті рр., визначають ментальну настанову переселенців з території колишнього СРСР двома словами: «пристосовуйся» й «викручуйся». Процитуємо двох поважних американських дослідників Дж. Фінкенауера та Ейлін Воринг з видання, що вийшло у Москві, які продовжують 128 цю тему: «Ввиду уникального сочетания многих обстоятельств ССР породил на свет определенный тип людей – легко вовлекаемых в незаконные деяния и легко переходящие из роли обидчика в роль жертвы внутри мира организованного криминала. Из этого Рознер делает вывод: «Новый русский иммигрант (в США) прибывает на этот берег уже пропитанный криминалом… и с набором определенных навыков. Остается заключить, что эти иммигранты не изменили своего поведения, начав восхождение по американской социальной лестнице. Наоборот, они ведут себя в соответствии со своими поведенческими стереотипами, отточенными годами жизни в социальной системе, где общественные и криминальные ценности были перевернуты вверх ногами» [6, с. 246–247]. «Класичним» періодом існування кримінальної ідеології переважна більшість дослідників вважає часи сталінського ГУЛАГу, коли кілька тисяч так званих «злодіїв у законі» виконували функцію підтримки й розповсюдження ортодоксальної ідеології. Основні ідеологічні настанови можна простежити у так званому «злодійському законі», елементах і загальній спрямованості кримінальної субкультури, нарешті, безпосередньо у висловлюваннях і діях тих, хто відносить себе до «ідейних злодіїв». Спробуємо узагальнити й стисло викласти основні традиційні ідеологеми злочинного світу. Власне сконцентруємося на так званій «злодійській ідеї», яка найбільш повно їх відображає. Злочинний світ сприймає її радше інтуїтивно, але доволі точно трактує основні настанови й вимоги. До них належить наступне. По-перше, кастовість, принцип віддільності, певний ізоляціонізм, неприйняття патріотизму як морального мотиву. По-друге, ідея братства, псевдоегалітаризм, принцип (на наш погляд, удаваної) рівності тих, хто належить до «чесних злодіїв». По-третє, месіанство, почуття належності до особливої когорти, щось на кшталт ордену ченців, який виконує свою місію з підтримки порядку у тюремному соціумі й регулює злочинну діяльність на волі (настанова, що характерна для верхівки блатного світу). По-четверте, дещо збочений аристократизм, расизм – впевненість у своїй природній зверхності над іншою частиною людства, до якої належать «фраєра», «менти», бізнесмени та ін. «В мире животных или по фене ботаешь?»– такими словами зустрічають злочинці новачка у місцях позбавлення волі, підкреслюючи різницю між «злодійським братством» і законослухняними громадянами, навіть, якщо останні стають «товаришами по нещастю» [7, с. 16]. По-п‘яте, не визнання права приватної власності, переконаність у тому, що блатні мають існувати за рахунок інших, тих, хто належить (у їх уявленні) до нижчих каст. По-шосте, примітивна релігійність, міфотворчість, табуювання. Так, блатним заборонено фізичні контакти з певними прошарками засуджених і категоріями предметів, вони мусять уважно добирати слова, не мати в одежі нічого червоного кольору (червоне є кольором «ментов» і «сук») і т.ін. Власне формально, якщо відволіктися від змісту, складові кримінальної ідеології вельми нагадують елементи різних «нормальних» ідеологій. Певна частина кримінологів схильні до включення ідеології (філософії) у структуру кримінальної субкультури. Це – 129 – простежується у розширеному трактуванні кримінальної субструктури, яке запропонував В.Ф. Пиріжков. Московський дослідник пише (мовою оригіналу): «Криминальная субкультура включает в себя субъективные человеческие силы и способности, реализуемые в групповой криминальной деятельности (знания, умения, профессионально-преступные навыки и привычки, этические взгляды, эстетические потребности, мировоззрение, формы и способы обогащения, способы разрешения конфликтов, управление преступными сообществами, криминальная мифология, привилегии для «элиты», предпочтения, вкусы и способы проведения досуга, формы отношений к «своим», «чужим», лицам противоположного пола и т.п.), предметные результаты деятельности преступных сообществ (орудия и способы совершения преступлений, материальные ценности, денежные средства и т.п.) [8, с. 120]. На наш погляд, такого розширення робити не варто, бо змішуються різноякісні речі. Ідеологія є стрижнем субкультури, а остання – носієм, формою ідеології. Ідеологія, навіть якщо вона і не оформлена раціонально (теоретично), містить принципові настанови кримінального соціуму, відбиває інтереси професійних злочинців, ієрархів цього соціуму. Їх духовні настанови подібні до стрілки компасу, за напрямком якої, образно кажучи, крокує криміналітет. Специфіка історичних джерел, архетипів зумовила національні особливості діяльності й організації злочинного світу на просторі колишнього СРСР, що не співпадають з іншими відомими спільнотами злочинців. Егалітаризька складова, ідея братства й рівності усіх «чесних злодіїв» не сприяла утворенню централізованого соціуму й суворо-ієрархічних структур. Натомість ми стикаємося (і наші польові спостереження це підтвердили) з горизонтальною павутиною ОЗУ, які координуються й контролюються кримінальними авторитетами без утворення організацій на кшталт сицилійської мафії. Це, до речі, дає злочинцям більш широкі можливості для маневру й звужує поле контролю з боку кримінального андеграунду. Для правоохоронних органів виникають додаткові проблеми, бо не можна скласти вичерпне уявлення про норми й стандарти організованої злочинності на прикладі однієї групи або «сім‘ї», як це робили свого часу американські поліцейські. Сам термін «сім‘я»тут має інше значення. У нас – це неформальна спілка рівних між собою «злодіїв у законі», або професійних «чесних» злодіїв. На Сицилії, в Америці – пірамідальна структура на чолі з босом, «хрещеним батьком», яка доволі однотипна у різних рольових виконаннях. Ось як відмінності розуміють американські дослідники, що вивчали діяльність російської (маються на увазі усі вихідці з колишнього СРСР) організованої злочинності (у перекладі російською мовою): «Русская мафия представляет собой преступный союз, свободный от любых условностей. В отличие от сицилийской мафии, которой она, тем не менее, восхищается и которой старается подражать как высшему эталону, у русских отсутствует историческая преемственность и центральное руководство. Для них не существует уважения к предшественникам или общих семейных уз. Тем не менее, их крайне жизнеспособные кланы вторгаются 130 в деятельность абсолютно всех сфер жизни, захватывают политическую власть. Подминают под себя государственные предприятия и богатейшие сырьевые рынки [9, с. 12–13]. Трансформаційний період, нові капіталістичні реалії позначилися на ідеології криміналітету, «стрілка компасу» захиталася. Про нові віяння й розходження поміж злодіямиортодоксами й новою хвилею авторитетів неодноразово писали кримінологи в останні роки. Соціум злочинців відреагував на зміни, можливо, навіть більш оперативно, ніж основна маса законослухняних громадян, почалося утвердження нової ідеологічної настанови – «стремление к максимальной выгодности преступной деятельности и ее безопасности…» [10, с. 21]. Зміни відбулися не кількісні, а саме якісні, народилася нова філософія злочинної діяльності, що дзеркально відображає «дух капіталізму»: якщо сьогодні заробив два долари, то не витрачай їх марно, а вкладай у справу і зароби – чотири (і так до безкінечності). «Злодії у законі» 40–50 рр. були справжніми злидарями порівняно із сучасними авторитетами, бо задовольнялися скромними прибутками від крадіжок й пограбувань. У їх середовищі не віталося накопичення грошей (злодійський прибуток швидко прогулювався й програвався у карти) й матеріальні втіхи, бо «злодії-чесняги» були вічними бродягами і попереду кожного з них маячила тюрма. Сучасний «злодій у законі», за підрахунками експертів, має щорічний прибуток у розмірі 2 млн. американських доларів, а середній термін його діяльності – 10 років [11, с. 35]. Він як чорт ладану боїться ув‘язнення, бо це означає втрату впливу й доходів. Навіть такий сакральний акт як «коронація» тепер може відбутися на свободі, а кандидатом на титул може стати той, хто ніколи не був у тюрмі. Чи не є нова ситуація «кінцем ідеології»? Ми не схильні вважати, що відбувається деідеологізація соціуму злочинців. Скоріше мова йде про кризу й формування нових сучасних ідеологем. Наші інтерв‘ю із професійними злочинцями, організаторами й членами ОЗУ, показали, що вони мають значну ностальгію за часами, коли у злочинному світі, в тюремному соціумі «усе робилося за законом». Така ностальгія притаманна навіть молодим людям, які особисто не переживали старих часів, але добре поінформовані про злочинні традиції та відчувають їх корисне начало... Ідеологія не може зникнути тому, що вона є функціональною. Соціум злочинців має потребу у загальних, «філософських» ідеях і настановах. Їх роль полягає у тому, що вони формують цінності кримінального світу, допомагають вербувати молодь і прилучати їх до «справи», складають основу для врегулювання внутрішніх стосунків й сприяють встановленню «порядку», нарешті, складають легітимацію й мотивацію злочинної діяльності, застосування насилля тощо. Сьогодні злочинно-мафіозна діяльність у сукупністю з тіньовою економікою контролює великі бізнеси, а економіка потребує стабільності й впевненості у завтрашньому дні. Для того, аби виробити загальні правила, потрібна спільна ідейна основа, тобто, такі постулати, які не можуть бути швидко девальвовані, а у разі їх нехтування, автоматично робили б порушника ізгоєм у кримінальному світі. Зі свого боку ми бачимо завдання соціологів-кримінологів у тому, щоб вести моніторинг, – 131 – робити систематичні спостереження й оперативно розпізнавати тенденції, які складаються у соціумі злочинців. Список літератури: 1. Большой толковый социологический словарь (Сollinns) в 2-х т. М., 1999. Т.1. 2. Ли Д.А Преступность в структуре общества. М., 2000. 3. Рущенко І.П. Соціологія злочинності. Харків. 2001. 4. Организованные преступные группы в Украине: традиционное и типичное / Под общ. ред. проф. А.Н. Ярмыша. Харьков. 2002. 5. Чалидзе В. Уголовная Россия. М., 1990. 6. Финкенауэр Дж., Уоринг Э. Российские эмигранты в США: организованная преступность или организованные преступления? // Российская организованная преступность: новая угроза? Пер. с англ. М., 2000. 7. Дубягина О.П., Смирнов Г.Ф. Современный русский жаргон уголовного мира: Словарьсправочник. М., 2001. 8. Пирожков В.Ф. Криминальная психология. М., 2001. 9. Вильямс Ф. Насколько опасна российская организованная преступность? // Российская организованная преступность: новая угроза? Пер. с англ. М., 2000. 10. Гурев М.С. Убийства на разборках (методика расследования). Спб. 2001. 11. Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. Екатеринбург. 2000. Надійшла до редколегії 14.01.02 О.Ф. Скакун ФОРМИ УЧАСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ У ПРАВОТВОРЧОСТІ Суб'єктами правотворчості в Україні є парламент, уряд, президент, державні органи, органи місцевого самоврядування, державні і недержавні організації і т.п. Множинність суб'єктів правотворчості визначає розмаїтість правових актів: закони, укази, постанови, накази, інструкції, рішення, статути, положення і т.п. Форми участі в правотворчості кожного з його суб'єктів залежить від легального правового статусу. Правовий статус Президента України визначений Конституцією України. На жаль, в Україні дотепер не прийняті закони «Про нормативні правові акти», «Про закони і законодавчу діяльність» і відсутній спеціальний конституційний закон про Президента України. Саме ці закони повинні містити положення про форми участі глави держави у правотворчості. На підставі аналізу тексту Конституції України, особливо Розділу V, можна зробити висновок про те, що Президент України наділений двома основними формами правотворчій діяльності: 1) безпосередньою реалізацією владних повноважень глави держави; 2) учасника законодавчого процесу – суб'єкта права законодавчої ініціативи [Див.: 1], суб'єкта (учасника) законодавчого процесу на стадії процедури підписання прийнятого парламентом закону, і на стадії офіційного оприлюднення підписаного закону. Безпосередня правотворчість Президента України виражається у виданні ним указів і розпоряджень [2], що є обов'язковими на території України (ст.106). У Конституції України немає вказівок на юридичну чинність указів і розпоряджень Президента. Винятково на підставі правової доктрини, що утвердилася в Україні, як і в Росії, укази Президента розглядаються як такі, що володіють вищою 132 юридичною силою у порівнянні з розпорядженнями. Укази кваліфікуються як нормативно-правові акти, щодо розпоряджень є дві точки зору: 1) це – правозастосувальні акти [Див.: 3, с.146]; 2) це – особливий вид актів, який не слід ототожнювати ні з нормативними, ні з правозастосувальними [4]. Розпорядчі норми містяться в деяких постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, в актах, що видаються органами виконавчими влади. Розпорядження видаються міністерствами, управліннями обласного і міського рівня. Якщо звернутися до аналізу правотворчої практики Президента України, то можна констатувати, що створення нових виконавчих служб виробляється на підставі указів нормативно-правового характеру, а не розпоряджень. Це означає, що розпорядження Президента не розцінюються як нормативно-правові акти. Між тим не можна ставити знак рівності між розпорядчими і правозастосувальними актами (нормами). Розпорядчі – це окремий вид актів, адресатами яких виступають суб’єкти, що перебувають у відносинах підкорення з суб’єктом правотворчості. Ці акти спрямовані на створення умов для реалізації нормативних приписів, тобто мають організаційний, субсідіарний характер по відношенню до нормативних актів, встановлюють напрямки діяльності державних органів і посадових осіб по реалізації нормативно-правових актів у певній соціальній ситуації, визначають результати, що їм необхідно досягти, орієнтують їх на посилення уваги до визначеної сфери діяльності [5, с.24-25]. Розпорядчими є акти Президента України: «Про підготовку проектів міждержавних договорів про правові відносини та правову допомогу» (04.01.1995), «Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів України» (30.05.1997), «Про проведення захисних заходів культових споруд» (21.01.2000), «Про впорядкування контролю за зовнішньо-економічною діяльністю резедентів» (21.02.2000), «Про невідкладні заходи щодо розвитку архівної справи» (02.09.2000); «Про заходи щодо підвищення ядерної та радіаційної безпеки в Україні» (19.03.2001), «Про поліпшення соціального захисту малозабезпечених сімей» (18.04.2001), «Про заходи щодо дальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді» (29.06.2001) та інші. Можливості розпорядчих актів у правовому регулюванні, їхнє співвідношення з законом, підзаконними актами, один з одним, мають потребу в чіткому визначенні. Необхідна легалізація правового статусу розпоряджень як особливого виду актів, у тому числі розпоряджень Президента, у Законі «Про нормативні правові акти». Конституція України виходить з підзаконної природи указів Президента, однак, положення її досить скупі: «Президент України на основі й у виконання Конституції України видає укази і розпорядження…»... Підзаконний характер актів Президента України спеціально не визначений, як і не зазначений правозастосувальний або особливий, субсідіарно-нормативний характер його розпоряджень. – 133 – Різноманіття змісту указів Президента , що сполучають загально-нормативні, конкретно-регулюючі і оперативні заходи, не знайшли належного відбиття в Конституції України. Наведемо приклад. Ст.64 Конституції України передбачає можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах військового чи надзвичайного стану, однак не вказує, яким саме актом такі обмеження вводяться. Таких вказівок немає і в п.21 ст.106 Конституції України, яка відносить до компетенції Президента рішення питання про введення в Україні чи в окремих її місцевостях надзвичайного, воєнного стану. Не вказано на такий акт в п.31 ст. 85; тут лише зазначається, що Верховна Рада затверджує протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Тільки закони України «Про правовий режим надзвичайного стану» і «Про правовий режим воєнного стану» відповідно статтям 106 і 85 Конституції України чітко визначають цей акт – указ Президента. Ст.3 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 р. наголошує: «Правовою основою введення надзвичайного стану є Конституція України, цей Закон, інші закони України та Указ Президента України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України». І саме у відповідному указі Президента, який є підзаконним нормативноправовим актом, дається вичерпний перелік прав і свобод людини і громадянина, що тимчасово обмежуються в зв'язку з уведенням надзвичайного, воєнного стану. Це означає, що в Україні, на жаль, не в Конституції, а в базових законах конкретно визначається форма прийняття рішення Президентом і юридична чинність (підзаконного характеру) його актів. І хоч орієнтиром для таких законів стають норми, встановлені в Основному законі, потрібно визнати, що кращим варіантом було б існування конкретних норм у ньому. Виходить, що Закон «Про нормативно-правові акти», крім іншого, має заповнити прогалини, які існують в Конституції України стосовно правових актів Президента (указів і розпоряджень). Укази Президента України не мають законодавчого характеру. Більш того, в Україні, на відміну від Російської Федерації, відсутнє делеговане законодавство, зокрема делегування парламентом Президенту права на видання нормативних актів, що мають силу закону. У РФ проект закону про нормативні акти передбачає право Президента самостійно здійснювати правове регулювання в умовах прогалин у законодавстві при одночасному представленні в Державну думу (у порядку законодавчої ініціативи) проекту відповідного закону, який Дума повинна розглянути у першочерговому порядку. Відповідно до розділу XV «Перехідні положення» Конституції України Президент мав право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і скріплених підписом Прем'єр-міністра нормативних указів з економічних питань, не урегульованих законами. При цьому Президент України повинний був  У статті мова йде лише про нормативні укази Президента, оскільки ненормативні укази є актами застосування норм права. ∗ 134 одночасно зі своїм указом подати відповідний законопроект у Верховну Раду. Термін надання таких повноважень Президенту чітко визначений у Конституції – 3 роки після прийняття Конституції (закінчився 28.07.99 р.). Щодо точки зору деяких російських вчених про право Президента здійснювати нормативне регулювання не тільки на підставі закону, але й за його відсутністю [6, с.33], то для її утвердження немає ґрунту в Україні: вона не відповідає практиці правотворчості, її основним підвалинам – конституційним нормам, які ретельно охороняє Конституційний суд. Слід зазначити, що в Україні діяло делеговане законодавство (адресат делегування – Кабінет Міністрів) до прийняття Конституції 1996 р. 18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» з «метою оперативного дозволу питань, зв'язаних із проведенням ринкової реформи». Ряд декретів Кабінету Міністрів, виданих за 1992-1996 р., продовжують діяти дотепер, хоча Конституцією декрети не передбачені: «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.1993 р., із змінами, внесеними згідно із законами у 19972000 рр.); «Про місцеві податки і збори» (від 20.05.1993 р. із змінами, внесеними згідно із законами у 1993-2001 рр.) та інші. Нині Україна прагне до встановлення системи ієрархії правових актів, щоб уникнути колізій, з одного боку, і не дати можливості розвитися неконтрольованим повноваженням Президента, з іншого. Підзаконний характер актів Президента відповідає конституційній нормі, яка вказує, що акти Президента України приймаються в межах його конституційних ∗ повноважень . Президент, як і інші посадові особи одноособового керівництва держави (прем’єр-міністр, міністри та інші), підтверджує свої укази у персональному порядку. Водночас ряд указів Президента потребують контрасигнації (від лат. contra- проти + siqnare – підписувати; йому відповідають: countersiqn /англ./, сontresiqner /франц./), тобто скріплення підписом правового акта вищою посадовою особою виконавчої влади. Тому контрасигнацію називають правилом міністерської скріпи. В Україні контрасигнованими актами є визначені укази Президента, що скріплюються підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідальними за акт і його виконання. У ряді конституцій країн континентальної Європи інститут контрасигнації діє ширше: усі акти глави держави підлягають контрасигнуванню. Так, Конституція Австрії наголошує: «Усі акти президента Союзу потребують для своєї дії у контрасигнуванні канцлера Союзу або відповідного міністра, оскільки інше не встановлено конституційним порядком» (ст. 67.2). Аналогічне положення міститься в Конституції Бельгії: «Жоден акт короля не може мати силу, якщо він не контрасигнований міністром, який лише в силу цього є відповідальним за цей акт» (ст.64), Конституції Італії: «Ніякий акт президента республіки не дійсний, якщо він не  Конституція РФ не містить вказівок на те, що акти Президента РФ приймаються в межах його конституційних повноважень. – 135 – контрасигнований міністрами, що його запропонували, які за цей акт відповідальні. Акти, що мають силу закону, вказані у законі, скріплюються також головою Ради міністрів» (ст.89). Контрасигнація – правовий інститут, сутність якого полягає в тому, що особа (прем'єр-міністр або міністр), яка скріпила своїм ім'ям акт глави держави, бере на себе політичну і юридичну відповідальність за цей акт, а глава держави персональної відповідальності не несе. Наявність актів, що підлягають контрасигнації, свідчить про те, що президент має певну залежність від уряду, а останній – політичну відповідальність перед парламентом. Застосування інституту контрасигнації можливе: 1) тільки відносно кола правових актів глави держави, чітко визначеного конституцією (і законами); 2) тільки офіційними особами, визначеними конституцією. Наприклад, ст.6 Закону України про Конституційний Суд України від 06.10 96 р. визначає, що призначеною на посаду судді Конституційного Суду вважається особа, про призначення якої «видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України і міністра юстиції України». У наведеному прикладі мова йде про участь трьох посадових осіб в ухваленні рішення з даного питання – про процедуру спільного підписання акта, що надає йому юридичної чинності, і про поділ відповідальності між цими посадовими особами. Незастосування інституту контрасигнації відносно певного виду актів глави держави можна розглядати і як ознаку більш широких його повноважень, і як презумпцію покладання на нього особистої юридичної і політичної відповідальності за видання актів на підставі здійснення главою держави своїх самостійних повноважень. Крім здійснення безпосередньої правотворчості, Президент України бере участь у правотворчому процесі, здійснює повноваження в галузі законотворчості. Цю сторону правотворчості Президента можна назвати опосередкованою, тому що він особисто не бере участі в законодавчому процесі. Він є учасником процедури прийняття закону, додання йому юридичної чинності. Основні форми участі Президента в законодавчому процесі закріплені в Конституції і у рішеннях Конституційного суду: – здійснення права законодавчої ініціативи (ст.93); – підписання й офіційне обнародування прийнятого парламентом закону протягом 15 днів (ст.94). Конституція не обмежує Президента у строках підписання та офіційного оприлюднення закону, який через його неповернення протягом встановленого строку до парламенту для повторного розгляду вважається схваленим Президентом; – використання права «вето» у відношенні прийнятого парламентом закону з наступним поверненням закону на повторний розгляд парламенту (п. 30 ст.106). Конституція України( ст. 94, п. 30 ст. 106) не обмежує Президента України у підставах для застосування наданого йому права «вето». Такими підставами можуть бути економічна недоцільність закону, неможливість його виконання; 136 – підписання та офіційне оприлюднення повторно прийнятого закону протягом 10 днів, коли парламент повністю врахував пропозиції Президента України або під час повторного розгляду повністю або частково відхилив пропозиції Президента і прийняв закон у цілому не менш як 2/3 від конституційного складу (рішення Конституційного суду України від 7.07.1998 р. №11-рп/98 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин 2 і 3 ст.84 та частин 2 і 4 статті 94 Конституції України). В Україні, на відміну від Росії, в законодавчому процесі не застосовується процедура повернення Президентом у парламент прийнятого закону країни без розгляду. І не тільки тому, що вона не передбачена в Конституції. Адже така процедура не встановлена конституційно і в Росії, а між тим Конституційний суд Росії легалізував цю неконституційну процедуру у Постанові від 22.04. 1996 р. «№ 10-п «Щодо справи про тлумачення окремих положень статті 107 Конституції Російської федерації». Тут роз’яснюється, що повернення Президентом прийнятого закону без розгляду не є відхиленням від змісту ч.3 ст. 107 Конституції, а можливе лише при порушенні палатами процедур прийняття закону [7]. У Конституційного суду України ще не було потреби у розгляді цього питання, оскільки Президент, застосовуючи право вето щодо прийнятих парламентом законів, повертає їх на повторний розгляд парламенту з доданням до них, згідно з ч. 2 ст. 94 Конституції України, своїх вмотивованих і сформульованих пропозицій. Проте перед Конституційним судом України постало інше питання, ініційоване Президентом України, щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України, яке було вирішено у відповідності до Конституції України: «Встановлена в частині четвертій статті 94 Конституції України вимога щодо повторного прийняття закону Верховною Радою України не менше як двома третинами від її конституційного складу поширюється лише на закони, пропозиції Президента України до яких повністю або частково відхилені. Ця вимога стосується прийняття закону в цілому. Якщо пропозиції Президента України до закону у запропонованій ним редакції враховано повністю, повторного прийняття закону не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України не вимагається. У разі прийняття Верховною Радою закону після повторного розгляду з урахуванням пропозицій Президента України глава держави зобов’язаний підписати його та офіційно оприлюднити у десятиденний строк» [8, с.154-155]. Звертає на себе увагу зростання відповідальності Президента України за виконання своїх повноважень у галузі правотворчості, прагнення забезпечити як формальний вступ закону в дію, так і його якісний зміст, адекватний реальним потребам розвитку суспільства. Можна сказати, що Президент України виконує охоронну місію у правотворчості, коли накладає вето на закон, прийнятий парламентом України, або направляє запити у Конституційний суд щодо відповідності нормативних актів Конституції України, або зупиняє дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної – 137 – Республіки Крим (АРК) з одночасним зверненням до Конституційного суду України щодо їх конституційності, або скасовує акти Ради міністрів АРК [Див.: 9]. Цю сторону його діяльності слід кваліфікувати як охоронну форму участі у правотворчості, оскільки нею не створюються нові правові норми, а призупиняється дія вже існуючих норм чи не допускається набрання ними чинності. Охоронна форма участі Президента у правотворчості виявляється у праві контролювати якість підзаконних актів, їх дотримання принципу ієрархічності у системі нормативно-правових актів держави. Норми, що містяться в актах будь-якого рівня, взаємозалежні і повинні бути погоджені одні з одними. Президент у межах своєї компетенції має право і обов’язок реагувати на їх неузгодженість, неконституційність, невідповідність вищестоящим актам, охороняти підзаконну правотворчість від колізійних норм або таких, що суперечать чинним законодавству та указам Президента. Специфічною (міжнародно-представницькою) формою участі Президента у правотворчості є підписання від імені України міжнародних договорів. Рішення Президента України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі указу [Див.: 10], що надає їм необхідної юридичної сили і вони слугують джерелом права. Таким чином, масштабність функцій глави Української держави впливає на форми участі його у правотворчості. До того ж складність і суперечливість ситуацій, що складаються у країні, прогалини в правовому регулюванні окремих сфер державного і громадського життя спонукають Президента до прийняття різноманітних указів, які спрямовані на утвердження стабілізації, введення життя суспільства у межі законності і правопорядку. Список літератури: 1. Положення про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України. Затверджено Указом Президента України від 30.03.1995 р. із змінами від 27.01.1999 р. 2. Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України. Затверджено Указом Президента від 20.08.1993 р. (в редакції Указу Президента України від 10.09.1994 р.) із змінами від 27.01.1999 р. 3. Общая теория государства и права. Академич. курс: В 2-х тт. Т.2. Теория права/ Под ред. М.Н.Марченко. М., 1998. 4. Пашутін В.В. Розпорядчі акти та їх соціальна цінність // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: 3б. наук. статей. Донецьк, 1998. №1; Распорядительные акты, как вид правовых актов // Вісник Донецького університету. Серія В економіка і право. №2.1998. 5. Правоприменение в советском государстве. М, 1985. 6. Закон: создание и толкование / Под ред. А.С. Пиголкина. М., 1998. 7. Собрание законов РФ. 1999. №5. Ст.650. 8. Нормотворча діяльність. Збірник нормативноправових актів та методичних рекомендацій. К., 2001. 9. Конституція Автономної Республіки Крим. Прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21.10.1998 р. Затверджена Законом України від 23.12.1998 р. 10.. Див. Закон України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 // Відомості Верховної Ради України. 1994. № 10. Ст. 45. Надійшла до редколегії 14.01.02 138 В.М. Шаповал РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЇ ЯК АКТУАЛІЗАЦІЯ СВОБОДИ Конституція будь-якої країни є її головним юридичним документом, Основним Законом, виходячи з якого приймаються всі інші закони, що забезпечують правову регламентацію суспільних відносин в державі. Перш за все, вона має юридичне значення, оскільки, спираючись на неї, формується вся правова система держави. Але в силу своїх внутрішніх властивостей вона несе в собі ще й значне загальносоціальне навантаження. Конституція являє собою деякою мірою інтегральний зріз соціуму як того, що є реально існуючим, показує, на якому відрізку своєї історії перебуває держава, яких конкретних результатів в економічній і духовній сферах вона досягла, що становлять собою і як функціонують її соціальні інститути. Водночас, разом з визначенням соціально-політичного, правового і культурного стану, який має місце на той або інший час, вона містить положення, що вказують, в якому напрямку буде змінюватися існуючий соціальний порядок. За своїм глибинним призначенням конституція покликана показувати, до яких тактичних і стратегічних цілей необхідно прагнути, якими засобами ці цілі будуть досягатися, які цінності є базовими для даного суспільства. Іншими словами, поряд з картиною існуючого, тобто, того, якою держава є, вона говорить також про належне, про те, якою державі слід бути. Торкаючись цієї сторони питання, необхідно підкреслити, що цим самим конституція вказує на важливі приховані потенції, якими супроводжується розвиток суспільства, намічає контури майбутнього, прокладає місток від можливості до дійсності. Подібні твердження справедливі стосовно багатьох статей діючої Конституції України, особливо тих з них, які носять загальнотеоретичний, узагальнюючий характер, або являють собою так звані перехідні положення. Не в останню чергу це стосується тих розділів української Конституції, де мова йде про свободу, її загальні та особистісні характеристики, торкаються прав і свобод людини і громадянина. Як відомо, що норми Конституції є нормами прямої дії. У разі потреби вони безпосередньо набирають чинності, без підтверджуючих і конкретизуючих дій галузевих юридичних норм і процедур. Таке положення відповідає нормам міжнародного права і повною мірою гарантується державою. А тому, спираючись тільки на конституційні норми, свобода могла б набути стійких гарантій для свого практичного здійснення. Проте не всі положення Конституції, внаслідок причин об'єктивного і суб'єктивного характеру, в змозі негайно одержати втілення на практиці. Остання обставина пов’язана з характером самих конституційних норм, а також з тими соціальними умовами, в яких відбувається їх реалізація. Виникає складна проблема взаємозв'язку між констатацією якихось теоретичних юридичних положень і їх повноцінним втіленням у життя. Реалізація норм, викладених в Основному Законі держави, пов’язана з повноцінним урахуванням можливостей такого перетворення, які не завжди є в наявності, тому що багато в чому спираються на суб’єктивний і непередбачуваний людський фактор, інтереси індивідів, їх свободу. – 139 – Будучи юридичними документом, розрахованим на тривалу перспективу, Конституція не може бути занадто деталізованою. Разом з тим, конституційні норми не повинні носити відірваносхоластичний характер. Для того, щоб вважатися дієвими, у своєму інтегральному вираженні вони повинні представляти собою певну єдину систему, що має продуманий, закінчений вигляд, і, разом з тим відкриває обрії для самовдосконалення і законотворення в окремих галузях права в тісному зв’язку з реальними змінами, що постійно відбуваються у суспільстві. Конституція як система містить в собі певну концепцію, яка конкретизується через її окремі статті і положення. Норми, закладені в цих статтях, призначені для того, щоб зрештою знайти адекватне втілення в соціальній дійсності, служити гармонізації суспільних відносин. За своїм юридичним статусом, окрім безпосередньої регулюючої і направляючої дії, вони несуть в собі також і механізм своєї об'єктивації. Концепція, закладена в них, незважаючи на деякі формальні невідповідності стосовно окремих положень, становить собою єдність актуального й потенційного. Розглядаючи Конституцію у широкому соціальному контексті, слід наголосити, що вона містить у собі значну потенційну силу, яка буде розкриватися лише поступово, а тому зовсім не другорядне значення мають ті механізми, що забезпечують спроможність до актуалізації закладених у ній ідей. Конституція будь-якої держави, і України в тому числі, виконує значною мірою прогностичну функцію. Вона виступає важливим чинником стратегічного соціального планування. І зовсім не однаково, які цінності визначені в ній як основні, яким чином ці цінності будуть переходити з потенційного стану в актуальний. Для сучасних демократичних суспільствах першорядними цінностями є свобода, повага до людської особистості, її гідності і прав. Саме ці цінності сьогодні можуть вважатися базовими, і це неодноразово підкреслювалось у найбільш важливих міжнародних юридичних документах. Оскільки Україна має за мету стати повноцінною європейською державою, то це повною мірою може бути віднесено також і до неї. Визначаючи ці цінності як головні, підкреслюють їх загальнолюдський характер, і ця риса виступає одним з головних аргументів на користь такого підходу. Однак, слід не забувати про проблему їх пристосування до національного контексту, і цей фактор іноді вносить суттєві корективи до загальних положень міжнародних правових актів. У вітчизняній Конституції, як і в конституціях будь-якої іншої демократичної держави, в силу її особливого призначення присутній суттєвий людиновимірний елемент. Зовсім не випадково найбільшим її розділом є другий розділ, де мова йде про права та свободи людини і громадянина. Але, торкаючись зв'язку конституційних норм з вимогами свободи, слід говорити скоріше про потенційну, а не про актуальну свободу, і про те, якими засобами необхідно перейти від потенційних до реальних її форм. Українська Конституція в багатьох своїх розділах говорить про свободу як невід'ємний атрибут влади демократичної держави і на стадії її формування, і в процесі її функціонування. Характер і засоби дій цієї влади повинні бути такими, щоб зберігався і закріплювався вільний стан суспільства, 140 забезпечувались права і свободи людини і громадянина, існували гарантії їх реалізації. Конституційні свободи корелюються з поняттям «права людини». Можна сказати, що людина, оскільки вона вважає себе вільною, має право чинити будь-які дії як індивідуально, так і в складі людських асоціацій до тих пір, поки її свобода не зустрінеться зі свободою іншої вільної людини. Як тільки це трапиться, вступають в силу мораль і право. Порядок цих дій, їх соціальна регламентація закріплюються відповідними моральними і юридичними нормами, у тому числі, і конституцією країни. У цьому зв'язку виникає принципове питання: індивід сам по собі має свободу, право чинити певні дії або утримуватися від них, або ж це право виникає в наслідок того, що воно знаходить відображення в системі законодавства держави? Іншими словами, він це робить тому, що він людина, людська особистість, яка має природні права, що є невідчужуваними, або ж, – тільки в тій мірі, в якій це відбито в позитивному праві? Деякі вважають, що елементи свободи, які одержали закріплення в юридичних нормах країни, будь ця країна найдемократичнішою, за великим рахунком, становлять собою лише малу частину тієї свободи, на яку людина, як породження природи або творіння Боже, могла б розраховувати. Більш того, навіть ця мала частина свободи, набуваючи юридичних форм, часто виступає тільки у вигляді декларацій, що лише в незначній мірі знаходять повноцінне втілення в дійсності. При цьому реальна свобода людини в ще більшою мірою віддалена від її потенційної свободи, свободи, як вираження інтегральної сутності людини. У юридичних нормах багато в чому закріплюються тільки окремі її елементи, причому, не в реальному, а лише в потенційному їх вираженні. Але навіть ці частки свободи нескінченно далекі від потенційної свободи людини як такої, від тієї свободи, яку можна було б вважати вираженням атрибутивних якостей людської істоти. Як контраргумент такому тлумаченню приводиться та теза, що Конституція не може і не повинна претендувати на те, щоб містити в собі навіть малу частину тієї свободи, що потенційно властива кожному індивіду як людській істоті, незалежно від того, яким чином розглядати його походження. Реальність свободи, з точки зору Конституції, – це створення таких соціальних умов, за яких можлива реалізація нормативних положень, що відносяться до зафіксованих тут прав людини і громадянина, реалізація того мінімуму, який необхідний для забезпечення гідного життя кожного члена співтовариства. Питання про реалізацію основних положень вітчизняної Конституції щодо свободи за своїм змістом змушують звернути увагу ще на два зрізи або два виміри цієї проблеми: зв’язок колективної та індивідуальної свободи. Як можна поєднати ці, здавалося б, такі суперечливі різновиди свободи, як вони повинні об'єднуватися в одне ціле, щоб забезпечити повноцінність свободи? Будь-який індивід, оскільки він живе в соціумі, не може бути реально вільним від урахування свободи будь-якого іншого члена співтовариства, а отже, окрема свобода кожного індивіда може розглядатися як форма індивідуалізації соціальної свободи. Для того, щоб бути самодостатнім у своїй індивідуальній свободі, – 141 – необхідно бути, мабуть, надлюдиною. При цьому є ризик, що неурівноважена або психічно хвора людина зажадає бачити себе саме надлюдиною, якій дозволене все. Намагаючись відчути себе абсолютно вільною, насправді вона перетворить і свою свободу, і свободу інших у чисту фікцію. Якщо наполягати на пріоритеті індивідуальної свободи перед колективними її формами, то на цьому шляху існує серйозна небезпека замість вивершення людської свободи і людської особистості впасти нижче всякого рівня людяності, навіть в остаточне рабство. З іншого боку, Конституція, як і інші юридичні документи, закріплюючи колективні форми свободи, виступає гарантом не абсолютної, а саме відносної міри індивідуальної свободи кожного члена суспільства і розробляє юридичні механізми її реалізації. Колективні форми свободи, закріплені і гарантовані конституцією і створеними на її основі галузевими нормами права, виступають основою забезпечення реальної індивідуальної свободи кожного члена демократичної, правової держави. Той, хто вважає, що чинна система законодавства не дає реальної свободи, а є лише «декларацією про наміри», на ділі задає собі іншу, ніж вказана в законі, міру свободи, вступаючи в протиріччя з узвичаєними колективними її формами, і ризикуючи втратити свободу взагалі. Як це не парадоксально, але вільним кожний член суспільства може бути лише в тому випадку, якщо свобода в даному співтоваристві буде реально здійснена в загальних, колективних її формах. В умовах соціуму індивідуальна свобода кожної окремої особи може з потенційного стану перейти в актуальні форми лише в тому випадку, якщо буде досягнуто вільний стан суспільства в цілому. Якщо хтось добровільно або примусово поставить свою свободу вище свободи інших членів співтовариства, то такий індивід на ділі одержить лише тотальне обмеження. Перебуваючи у своїй самості, прямуючи нібито до незалежності від всіх і всіляких зовнішніх впливів, він насправді потрапить до стану відторгнення і покинутості, що є не наближенням, а за всіма мірках віддаленням від дійсної свободи. Таким чином, реальна актуалізація свободи в умовах суспільства можлива скоріше як колективна свобода, що паралельно й органічно трансформується в різноманітні індивідуальні її форми. У цьому сенсі, те, яким чином буде здійснене формальне закріплення свободи, те, як вона буде забезпечена чинним законодавством держави в цілому і Конституцією країни, зокрема, має першорядне значення. Надійшла до редколегії 09.01.02 Т.В. Коломієць, Ю.М. Коломієць ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ Перехід від адміністратавно-командної системи до ринкової економіки, демократизація суспільно-політичного життя наприкінці 80-х років ХХ ст., розбудова незалежної Української держави в 90-ті значно посилили зацікавленість у суспільстві до проблем конституціоналізму, до досвіду його формування і становлення в нашій державі. У даний період конституціоналізм 142 уже міцно укорінився в суспільно-політичному житті нашої країни. Разом з тим, у вітчизняній науці конституційного права робляться тільки спроби визначення поняття конституціоналізму. Сучасне українське правознавство все ще потребує очищення від неточностей і деформацій попередніх років. У правовій теорії та практиці цінність конституціоналізму повинна вбачатися не в тому, що він є механізмом офіційного управління, а перш за все в його здатності протистояти з допомогою спеціальних юридичних механізмів тоталітарному одержавленню суспільного життя; надмірній концентрації влади в одних руках; свавіллю і беззаконню з боку державного апарату та інших політичних інститутів; в закріпленні широких можливостей для активних дій учасників соціальних відносин; у взаємозабезпеченні їх прав, обов’язків і відповідальності, в тому числі і у відносинах громадянина і держави [1, с.14-24]. Автори статті, не претендуючи на вичерпне визначення цього поняття, вважають за необхідне запропонувати своє бачення проблеми, охарактеризувати основні елементи змісту поняття конституціоналізму. Так, за найпростішим визначенням (у вузькому розумінні) конституціоналізм означає, передусім, саму наявність конституції та її активного впливу на політичне життя країни, верховенство і визначальну роль конституції (писаної чи неписаної) як основного закону в системі діючого законодавства, визначення політичних відносин конституційноправовими нормами, конституційну регламентацію державного ладу і політичного режиму, конституційне визначення прав і свобод особи, правовий характер взаємовідносин громадянина і держави [2, с.4]. Тобто, як коротко визначає цей термін український правознавець В.Шаповал, конституціоналізм – це державне правління, обмежене Основним законом [3, с.11], це політико-правова система, в основі функціонування якої лежить принцип верховенства і вищої юридичної сили конституції. Конституціоналізм у такому розумінні невідомий ні античності, ні середньовічній історії і шукати тут концепцій конституціоналізму годі. Проте слід визнати, що теоретикопрактичні аспекти конституціоналізму зароджувалися ще в давньогрецькій та давньоримській політико-правовій думці та інститутах, а саме ідеї про: місце і роль закону в полісному житті, значення законодавчої регламентації державного устрою, компетенцію державних органів і взаємовідносини держави і громадянина, взаємозв’язок права і держави, закріплення в законі прав і свобод громадян, значення законності як основного критерію класифікації і характеристики різних форм правління і т.п. Саме ці моменти державно-правової проблематики є досить вагомими в плані дослідження передісторії конституціоналізму і процесу генези його елементів. Обґрунтування конституціоналізму відбувалося й розвивалося за обставин боротьби проти королівського абсолютизму за утвердження конституційної монархії або демократичної республіки. Ідеї конституційної монархії почасти підсилювалися посиланнями на позитивний досвід влаштування античних містдержав. Тому з’явилася досить цікава концепція – 143 – «республіканської монархії» [4, с.22] або «монархічної республіки» [5, p.166]. Ще одним джерелом конституціоналізму стали ідеї та практика середньовічного республіканізму у сфері відстоювання феодальних «вольностей», місцевої адміністративної автономії, конкретних привілеїв (наприклад, Велика хартія вольностей 1215 р., Магдебурзьке право тощо). Становлення конституціоналізму супроводжувалися переглядом взаємовідносин між церквою і державою, світською і релігійною сферами владних відносин. Через те, що духовний диктат церкви підтримувалися багатовіковою традицією, а релігійні догми були пануючими, будь-яка опозиційність держави перетворювалися на конфлікти на релігійному ґрунті. Цей момент був характерним і для перших буржуазних революцій. Так, Нідерландська революція ХVІ ст. набула форми визвольної боротьби іспанських колоній в Європі під прапором кальвінізму проти феодально-монархічного деспотизму іспанських католиків-завойовників. У Франції конституціоналізм зародився як заперечення феодального абсолютизму, як програма буржуазної революції. До речі, для більшості континентальних країн Європи є характерним той факт, що ідеї і практика конституціоналізму виникли тут на противагу феодально-монархічному ладу, який відкинув ті елементи представництва і зв’язаність законами та звичаями, що були притаманні станово-представницькій монархії. Історична та ідейна межі між абсолютизмом і конституціоналізмом на цій території були досить чітко окреслені. В Англії розвиток державних інституцій протікав дещо за іншою схемою. Англія не знала яскраво вираженого періоду абсолютизму. Парламент, що виник тут в епоху феодалізму, не припиняв свого існування, як у Франції чи Іспанії. Намагання утвердити необмежену владу монархів сприймалися в Англії як порушення історичних традицій, як посягання на права парламенту і народу. Поява неписаної британської Конституції являла собою політичний компроміс між старою земельною аристократією, короною, новим дворянством і народжуваною буржуазією. У теорію і практику конституціоналізму якісно нові зміни внесла американська буржуазна революція. Саме в США 80-х р. ХVІІІ ст. вперше з’являється історичний зразок конституціоналізму в його виключно республіканській формі з визнанням писаної конституції як вищого закону, якому не можуть протидіяти звичайні закони, з досконалою системою розподілу влад, «стримувань та противаг», «білей про права» і т.д. Американський конституціоналізм вперше в історії відійшов від класичної теорії і практики «змішаного правління», відмінив станові привілеї, в найбільшій мірі для того часу реалізував принцип політичної рівності і демократичного представництва. Поняття конституціоналізму, тісно взаємозв’язане з поняттям правової конституційної держави, виникло у вітчизняній політико-правовій думці у ХІХ ст., і до кінця цього століття було вже в повній мірі теоретично обгрунтоване і сформульоване в 144 працях відомих російських та українських учених-юристів. Правознавець М.Карєєв на початку ХХ ст. в своїй монографії «Походження сучасної народно-правової держави»назвав три основні ознаки конституційної держави: народне представництво, загальна рівність і народовладдя, гарантування державою прав особи [6, с.1-2]. До цих ознак юрист Ф.Кокошкін додавав ще одну досить важливу – розподіл влад, завдяки якій держава як законодавець, правитель і суддя виступає в особі різних незалежних один від одного органів [7, с.216]. Сучасний російський учений Л.Ентін вважає, що конституційна держава характеризується перш за все тим, що в ній підлеглість держави праву забезпечена участю народу або народних представників у законодавстві і розподілом влад [8, с.6]. Ці дві основні гарантії правочинності державної влади складають конституційні принципи, які в сукупності з іншими гарантіями створюють конституційний лад – систему соціальних, економічних та політико-правових відносин, що встановлюються й охороняються конституцією та іншими конституційноправовими актами держави. Конституційний лад не слід ототожнювати з державним ладом. На відміну від останнього, конституційний лад завжди передбачає наявність у державі конституції. До того ж, необхідними ознаками конституційного ладу є також народний суверенітет, розподіл влад, непорушність і невідчужуваність загальновизнаних прав людини. Державний же лад може і не містити цих ознак. Так, поряд з намаганнями визначення конституціоналізму через його основоположну складову – Конституцію, в сучасній юридичній науці існує досить широкий спектр дослідницьких оцінок специфіки конституціоналізму як політико-правового, історико-соціального, культурного явища, що відображає багатоаспектний характер цього поняття. Спираючись на традиції політико-правової думки та сучасні дослідження, можна назвати ряд характерних для конституціоналізму ознак: – верховенство права в житті суспільства та держави, і перш за все верховенство Конституції як Основного закону; – згода народу, тобто утвердження того, що уряд є похідним від волі народу й існує у згоді з цією волею; – втілення правових начал у законодавстві держави (закони не завжди є правовими); – зв’язаність держави в своїй діяльності з правовими законами: ідея правових норм, тобто уряду, існуючого виключно за законами; – відкрите громадянське суспільство, бо конституціоналізм спирається «на підвалини, які складаються із обізнаного, інформованого і вільного населення» [9, с.53]; – непорушність прав і свобод особи, їх охорона та гарантованість; – взаємна відповідальність держави і особи; – розподіл державних влад, тобто незалежність кожної з трьох гілок державних влад – законодавчої, виконавчої, судової і наявність у кожної з них своєї спеціальної сфери діяльності; – 145 – існування гілок влади на основі системи «стримувань і противаг»; – спадковість і наступність ідеї конституціоналізму: збереження й перенесення із минулого в сучасне і майбутнє необхідних елементів конституційного розвитку, які забезпечують історичний зв’язок; – реальність діючої Конституції, дієвість закріплених в ній положень і в першу чергу тих, які стосуються забезпечення правового статусу особи: на думку К.Поппера, «втілити в життя добре законодавство, перетворити його на вищу владу в країні ще складніше, ніж його створити» [10, с.10]. Наведені ознаки конституціоналізму дають усі підстави висловити свої міркування з приводу перспектив розвитку ідеї та практики конституціоналізму в Україні. Взагалі, саме через призму конституціоналізму можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Реалізація принципів правової конституційної держави повинна привести до утвердження в суспільстві законності та правопорядку. Законність – це вимога суворого і неухильного дотримання норм права (законів і прийнятих на їх основі нормативних актів) всіма громадянами, посадовими особами, державними органами і громадськими організаціями. Законність у свою чергу грунтується на певних принципах, як то: верховентсво закону, єдність законності на території суверенної держави, рівність громадян перед законом, відповідальність громадян, всіх посадових осіб за порушення правових норм. Обов’зковими умовами законності вважаються дві обставини: по-перше, наявність науково обгрунтованого, правового законодавства, по-друге, необхідність неухильного повсюдного виконання всіма суб’єктами вимог правових норм. Правопорядок – це стан суспільних відносин, які складаються на основі реалізації суб’єктами правових норм. Якщо законність, стверджує російський правознавець О.Пархоменко, – це вимога суворого і неухильного дотримання правових норм (рівень обов’язкового), то правопорядок – це вже реалізована, тобто втілена в життя, вимога законності [11, с.5]. В той же час правопорядок являє собою лише частину громадського порядку. Якщо в суспільстві дотримуються всі соціальні норми (моральності, звичаїв, громадських організацій і т.п.), то тоді складається громадський порядок. Становлення ж правопорядоку відбувається в результаті реалізації не всіх соціальних норм, а тільки норм права. Для того, щоб уникнути помилок і відхилень в теорії правової конституційної держави і з метою попередження вихолощування її змісту (коли термін «конституційна держава»перетворюється на абстракцію), необхідно чітко уявляти шляхи формування правової конституційної держави і ті проблеми та перешкоди, які при цьому доведеться вирішувати та долати. Перш за все, мова повинна йти про створення необхідних економічних передумов правової конституційної держави. До того часу, доки в України буде низький рівень матеріальної забезпеченості більшості громадян, високий рівень безробіття, зберігатиметься значний дефіцит бюджету, говорити про те, що ми живемо в правовій конституційній державі, передчасно. 146 Необхідно також продовжувати реформування всієї системи органів державної влади, щоб в Україні функціонували дійсно незалежні один від одного, і в той же час тісно взаємодіючі, органи законодавчої, виконавчої, судової влади, працював без перебоїв механізм «стримувань і противаг». У сучасній Українській державі проголошений примат прав особи перед інтересами держави. Завдання полягає не тільки в тому, щоб втілити в діючому законодавстві так звані природні права і свободи людини (право на життя, на честь та гідність, охорону здоров’я, приватну власність тощо), але й у тому, щоб усіляко гарантувати їх реалізацію. Поки що в Україні домогтися цього положення не вдається. Удосконалення законодавства – ще один напрямок формування правової конституційної держави – не зводиться тільки до закріплення в ньому природно-правових засад. Не менш важливим є завдання зведення до мінімуму наявних протиріч, забезпечення правових норм належними санкціями, які передбачають найбільш ефективні заходи впливу на правопорушників. Законодавство повинно орієнтуватися на метод загального дозволу регулювання суспільних відносин, який передбачав би мінімум обумовлених у законі заборон і максимум правових дозволів (згідно з формулою: все, що не заборонено законом, дозволено). Правова конституційна держава не може існувати без політичного та ідеологічного плюралізму, без подолання командно-адміністративних методів управління суспільством. Тільки за умов багатопартійності, свободи думки, гласності і справжнього народовладдя створюються засади для формування правової конституційної держави. Реалізація концепції правової конституційної держави в значній мірі залежить від рівня політичної та правової культури населення країни. Політико-юридична грамотність громадян, а також їх глибока переконаність у тому, що необхідно дотримуватися правових установлень – це складові успішного здійснення вказаної концепції. Проголосивши себе в ст.1 Конституції правовою державою, Україна накреслила лише орієнтир подальшого розвитку державності. Зробити ж на шляху досягнення цієї мети належить ще чимало. Таким чином, на нашу думку, конституціоналізм у сучасному широкому розумінні терміна – це прямування до правової конституційної держави, в якій Конституція (Основний Закон) закріплює основні принципи демократичного конституційного ладу: народовладдя, верховенство права в житті суспільства; зв’язаність держави в своїй діяльності правовими законами; непорушність прав і свобод особи; розподіл влад, державний суверенітет, політичний плюралізм; багатоманітність форм економічної діяльності; світський характер держави; самостійність місцевого самоврядування. Список літератури: 1. Сальников В.П. Право и закон в правовом государстве // Правоохранительная деятельность и правовое государство: Сб. трудов. СПб., 1994. Вып. 3. 2. История буржуазного конституционализма 17-18 вв. М., 1983. 3. Шаповал В.М. Конституційне – 147 – право зарубіжних країн. К., 1997. 4. Олар А. Политическая история французской революции: Происхождение и развитие демократии и республики. 1789-1804. М., 1938. 5. The Political Writings of John Adams / Ed. G. a. Peek. Indiana Polis, 1976. P. 166. 6. Кареев Н. Происхождение современного народно-правового государства СПб., 1908. 7. Кокошкин Ф.Ф. Лекции по общему государственному праву. СПб., 1912. 8. Энтин Л.М. Разделение властей. Опыт современных государств. М., 1995. 9. Ховард А.Е. Конституционализм // Верховенство права. М., 1992. 10. Поппер К. Открытое общество и его враги. М., 1992. 11. Пархоменко А.Г. Идеи российского конституционализма и их реализация в отечественном конституционном (госудрственном) праве: Автореф. … канд.юрид.наук. М., 1999. Надійшла до редколегії 03.01.02 О.П. Рябченко ПРИМУС ЯК ОЗНАКА ПОЛІТИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Дослідження питання про виокремлення ще одного виду юридичної відповідальності – політичної відповідальності – є складним і зовсім не вичерпується обсягом однієї статті. Останнім часом дефініція «політична відповідальність» використовується у випадку звільнення, наприклад, міністра з посади або ж відставки Прем’єр-міністра України і наступної відставки членів Кабінету Міністрів України, що передбачено Конституцією України. Чинне законодавство містить, зокрема, такі положення: 1) частиною 4 ст.81 Конституції України [1] встановлено, що, у випадку невиконання вимог відносно несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, повноваження народного депутата України припиняються достроково на основі закону і за рішенням суду; 2) пункт 10 ст.85 Конституції України передбачає, що до повноважень Верховної Ради України належить усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому ст.111 Конституції України; 3) пунктом 15 ст.85 Конституції України передбачено, що Верховна Рада України має повноваження щодо ... звільнення з посади, надання згоди на ... звільнення з посади осіб у випадках, передбачених Конституцією України; 4) Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись (пункт 8 ст.106 Конституції України); 5) Президент України припиняє повноваження Прем’єрміністра України та приймає рішення про його відставку (пункт 9 ст.106 Конституції України); 6) Концепцією адміністративної реформи [2, 3] передбачено, що міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України, відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків). Для обґрунтування виокремлення політичної відповідальності необхідно проаналізувати спочатку питання 148 про притаманність політичній відповідальності ознак юридичної відповідальності (загальних ознак), а також можливість виділення ознак, притаманних тільки політичній відповідальності (особливих ознак). Ознаки юридичної відповідальності: – зв’язок із застосуванням заходів державного примусу; – є передбаченою санкціями правових норм реакцією на правопорушення; – реалізує санкції; – застосування заходів юридичної відповідальності тягне для правопорушника обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного характеру, які він зобов’язаний знати і фактично зазнає. Спочатку проаналізуємо першу ознаку юридичної відповідальності –зв’язок із застосуванням заходів державного примусу. Державний примус – це психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми. Державний примус виступає у двох формах: судовій та адміністративній. Використовуються ще засоби громадського примусу, які не є державними [4, с.151]. Нормою права передбачено застосування судового примусу як форми державного примусу стосовно народних депутатів, які не виконують вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності. Процедура імпічменту Президента України встановлена ст.111 Конституцією України. Президента України може бути усунено з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Суб’єктами процедури імпічменту є: – Верховна Рада України – повноваження щодо ініціації питання про імпічмент; створення тимчасової слідчої комісії, до складу якої входить спеціальний прокурор і спеціальні слідчі; прийняття рішення про звинувачення Президента України; прийняття рішення про усунення Президента України після отримання висновку Конституційного Суду України і Верховного Суду України; – тимчасова слідча комісія, створена Верховною Радою України, до складу якої входять спеціальний прокурор і спеціальні слідчі – надання висновків і пропозицій за результатами розслідування; – Конституційний Суд України – перевірка справи і надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент; – Верховний Суд України – надання висновку про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містить ознаки державної зради або іншого злочину. Повноваження судових органів стосуються контролю за законністю виконання Верховною Радою України норм чинного законодавства щодо здійснення процедури імпічменту. Остаточне рішення приймає Верховна Рада України. Таким чином, судова форма державного примусу не застосовується. – 149 – Адміністративний примус використовується державними органами, а в окремих випадках громадськими об’єднаннями в державному управлінні для охорони суспільних відносин, які виникають у цій сфері державної діяльності. Вчені зазначають, що державне управління як частина державної діяльності має своїм основним призначенням здійснення виконавчої влади [4, с.7]. Повноваження Президента України ширші за виконавчі – адже він призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (пункт 6 ст.106 Конституції України); призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією України (пункт 7 ст.106 Конституції України); має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст.93 Конституції України). Адміністративний примус використовується для: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адміністративних проступків; в) притягнення до адміністративної відповідальності. Процедура імпічменту передбачає порядок усунення з поста у разі вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, тобто передбачена за дії, які мають ознаки суспільної небезпеки, а не суспільної шкідливості. Звідси, – є підстави для висновку про те, що адміністративний примус у цьому випадку також не використовується. Разом з тим, конституційною нормою передбачений процес застосування уповноваженими державними органами конкретних заходів державного впливу (процедура імпічменту) у випадку порушення правової норми, тобто, заходи державного примусу. Ці заходи можна (в порядку дискусії) назвати політичними і об’єднати у форму політичного примусу. Доцільність такого висновку підтверджена результатами подальшого аналізу правових норм, які регулюють питання невиконання або неналежного виконання посадовими особами повноважень, покладених на них Конституцією України. Згідно з пунктом 9 ст.106 Конституції України Президент України припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку. Ст.113 Конституції України встановлює, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України. До складу Кабінету Міністрів України входить, зокрема, Прем’єр-міністр України (ст.114 Конституції України). Кабінет Міністрів України може скласти свої повноваження: – по-перше, у випадку обрання Президента України (частина 1 ст.115 Конституції України); – по-друге, у випадку заяви Прем’єр-міністра України Президентові України про свою відставку. Відставка Прем’єрміністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України (частина 2, 3 ст.115 Конституції України); – по-третє, у випадку порушення норм ст.116 Конституції України, якою встановлені повноваження Кабінету Міністрів України. 150 Окремим є питання про порушення норми ст.120 Конституції України щодо заборони суміщення членами Кабінету Міністрів України, керівниками центральних та місцевих органів виконавчої влади своєї службової діяльності з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у поза робочий час, входження до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Припинення повноважень Кабінетом Міністрів України у разі обрання нового Президента України передбачено конституційною нормою, тобто тоді, коли не має місце невиконання (неналежне виконання) положень ст.116 Конституції України. Тому у цьому випадку не можна говорити про використання політичного примусу. Норми ст.116 Конституції України встановлюють межі діяльності Кабінету Міністрів України. Конкретно перелік функціональних повноважень Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України вказаний у однойменній постанові Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 року за №784 (додаток 1) [5]. Тим самим уточнено коло тих правил, за невиконання або неналежне виконання яких Прем’єр-міністр України (і, разом з ним, Кабінет Міністрів України) може скласти свої повноваження. Цікавими, у зв’язку з цим, є такі дані: П. Лазаренко перебував на посаді Прем’єр-міністра України 11 місяців; Є. Марчук – 12; В. Масол – 11; Ю. Звягильський – 10; Л. Кучма – 12; В. Фокін – 19; В. Пустовойтенко – 29 місяців [6, с.265]. Разом з тим, виникає окремо питання про визначення підстав для прийняття рішення про належність або неналежність виконання покладених обов’язків. До політичного примусу можна віднести припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись (пункт 8 ст.106 Конституції України). Конституційною нормою чітко вказано на підставу припинення повноважень – порушення строків проведення пленарних засідань однієї чергової сесії. Проведений аналіз дозволяє зробити наступні висновки: 1) для дослідження питання про доцільність виділення політичної відповідальності в окремий вид юридичної відповідальності мають бути проаналізовані усі ознаки юридичної відповідальності щодо притаманності їх політичній відповідальності (загальні ознаки), а також виділені особливі ознаки політичної відповідальності; 2) першою ознакою юридичної відповідальності є зв’язок із застосуванням заходів державного примусу. Проведений аналіз показав доцільність виділення політичного примусу як ще однієї форми державного примусу, поряд із судовим і адміністративним примусом; 3) політичний примус складає систему засобів впливу на поведінку та правовий статус уповноважених Конституцією України на виконання державних функцій посадових осіб та державних органів (Верховна Рада України); – 151 – 4) політичний примус застосовується державними органами згідно з повноваженнями, визначеними Конституцією України; 5) до заходів політичного примусу, зокрема, належать: усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, припинення повноважень Верховної Ради України, складення повноважень Кабінетом Міністрів України. Список літератури: 1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. К.,1997. 2. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні: указ Президента України від 22 липня 1998 року за №810/98(із змінами і доповненнями). 3. Про проект Концепції адміністративної реформи в Україні: рішення Державної комісії з проведення в Україні Адміністративної реформи від 25 березня 1998 року за №3/98. 4. Адміністративне право України / За заг.ред.Ю.П. Битяка. Х., 2000. 5. Про функціональні повноваження Прем’єр-міністра України, Першого віцепрем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України: постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 року за №784 // Урядовий кур’єр.2001. 14 липня. 6. Бандурка О.М., Гречанко В.А. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть: Монографія. Х., 2000. Надійшла до редколегії 03.01.02 А.М. Шульга, В.С. Шестак ЗНАЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ДЛЯ РОЗБУДОВИ ЯК ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ Роль і місце громадського контролю у життєдіяльності країни має безпосередній зв’язок із загальною характеристикою держави як тоталітарної чи демократичної. У тоталітарній державі не просто домінує контроль держави над суспільством, а існує тотальний державний контроль щодо сфер як суспільного, так і приватного життя. Б.Кузьменко наголошує, що у новітній політичній теорії тоталітаризм визначається саме «як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохоплюючий (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою» [1, с. 103]. У демократичній державі, поряд з державним контролем, обов’язково існує і реальний, а не декларативний контроль суспільства за діяльністю держави. Після розпаду СРСР, у розбудові України як демократичної держави за умов пострадянського, перехідного періоду закономірно з’явилась загальна тенденція: від тотального контролю держави над суспільством до підконтрольності держави суспільству. Підконтрольність держави громадянському суспільству у особі тих чи інших його структур (об‘єднання громадян, ЗМІ тощо) – характерна ознака демократії, демократичної держави. В.Д.Ткаченко наголошує, що «соціальне призначення демократії знаходить прояв»і в такій її функції як «функція контролю», котра спрямована на забезпечення діяльності органів держави у межах їх компетенції [2, с.33-34], на аналогічну функцію вказує і О.Ф.Скакун [3, с.164]. Як бачимо, розбудова України як демократичної держави не може відбуватись без створення такої 152 системи «влади, яка б могла здійснювати якісне управління країною лише під контролем народу і в його інтересах» [4, с.49]. Дійсна демократія і підконтрольність держави громадянському суспільству – речі не просто близькі, а споріднені: «кожен на кого мають вплив рішення держави має право приймати участь в управлінні державними справами» [5, с.49], але, наголошують В.В.Цвєтков, В.Ф.Сіренко, Н.Ф.Орзіх, взаємодія громадянського суспільства і демократичної держави обов’язково припускає і наявність контролю над діяльністю державного апарату [6, с.126]. У сфері контролю, зазначає А.А.Ялбулганов, як держава, так і громадянське суспільство отримують однакові повноваження, в результаті чого громадянське суспільство посилює ефективність боротьби зі зловживаннями в сфері державного управління, оскільки контролює діяльність чиновницького апарату, допомагає виявити правопорушення, які здійснюються в процесі функціонування державної влади [7, c.16]. Ідея підконтрольності держави громадянському суспільству – характерна ознака сучасного вчення про демократію. Ф.Хайек вказує, що загалом основною ідеєю демократичної теорії було обмеження державної влади волею народу, громадянського суспільства. Поступово сформувались основні принципи, на підставі яких було розроблено техніку запобігання державного свавілля (її елементи: розподіл влад, суверенність закону, підкорення закону як держави, так і суспільства, розподіл на публічне і приватне право, введення правил юридичної процедури). Однак згодом всі ці принципи підмінив один принцип, принцип контролю над державою з боку громадянського суспільства, оскільки вважалось, що контролюючи державу автоматично будуть реалізовуватись і всі інші принципи [8, с.152]. У сучасних державах актуальність громадського контролю щодо державної діяльності зумовлюється високим рівнем розвинутості державного механізму управління суспільством, загальною тенденцією до усе більшої централізації й спеціалізації прийняття рішень, відлучення громадян від цього процесу на тлі усе більшого впливу прийнятих рішень на їх повсякденне життя (небезпеку для демократії слід вбачати в тому ,що право може бути замінено волею тих, хто привласнив собі право виступати від імені народу) [9, с.66-67]. Розвитку громадського контролю в Україні сприяє кількісне зростання об’єднань громадян: в 1991 році було зареєстровано понад 3000 громадських організацій, а в 1999 році – більше 20.000 [10, с.55]. Проте, на нашу думку, найважливіше місце у контролі за державою з боку громадянського суспільства посідають недержавні ЗМІ. Важливість діяльності ЗМІ, у тому числі контрольної, знайшла відображення у такій загальновідомій їх назві як «четверта влада». В.Ф.Іванов зазначає, що ЗМІ виступають одночасно і каналом вираження думки громадянського суспільства, і засобом її формування, і інструментом контролю громадськості над владою і державою [11, c.13]. – 153 – Значення підконтрольності держави ЗМІ для розбудови демократії підкреслює той факт, що демократичні держави якщо взагалі не відмовляються від існування державних ЗМІ, то принаймні мінімізують їх кількісні показники. В сучасній Україні констатується значний вплив держави на формування телерадіоефірної інформації, а також те, що 9% газет засновані органами державної влади, що не відповідає загальноєвропейській традиції зменшення частки державної власності у цій сфері і дає змогу владі маніпулювати суспільною свідомістю [12, с.4]. Громадський контроль діяльності держави сприяє реальній появі у неї тих ознак правової держави, котрі припускають рівність особи і державних структур перед законом, відповідальність як особи, так і державних структур за правопорушення, оскільки робить функціонування держави прозорим і передбачуваним. Сьогодення України характеризується тим, що певні державні структури свідомо відкривають свої двері для громадського контролю тієї їх діяльності, котра не складає державну таємницю, надають присутності цього контролю у їх діяльності важливе значення. Наприклад, за сучасною позицією Кабінету Міністрів України «тільки... під суспільним контролем можна забезпечити вихід з нинішньої ситуації» [13, с.3.]. Віднині кожний громадянин України може за день до засідання уряду знати, про що на ньому йтиметься і навіть брати участь у розробці проектів його постанов: Секретаріат уряду відповідну інформацію офіційно розміщуватиме в Інтернеті [14, с. 1]. Аналогічну позицію займає і Верховна Рада України стосовно її законотворчої роботи. Приміром, у 2000 році з’явився сайт «Обговорення законопроектів в Інтернеті» [15, с.2]. Список літератури: 1. Кузьменко Б. Політологічний і кримінологічний аналіз корупції, тіньової економіки і організованої злочинності у пострадянській Україні // Право України. 1998. № 6. 2. Ткаченко В.Д. Гл.IV. Законность и демократия // Основы государства и права / Под ред. проф. Комарова В.В. Х., 1994. 3. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. Х., 2000. 4. Букач В.В. Державна влада в Україні як конституційно-правовий механізм // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. №3(4). 2000. 5. Dahl R.A. After the Revolution? Authority in a Good Society. New Haven: Yale U.P., 1990. 6. Цветков В.В., Сиренко В.Ф., Орзих Н.Ф. Демократизация аппарата управления. К., 1990. 7. Ялбулганов А.А. О правовом регулировании государственного финансового контроля. 1999. 8. Хайек Ф.А. Общество свободных. Лондон: Overseas Publications Interchange Ltd., 1990. 9. Современная политическая наука: учеб. пособие / Под ред. Д.И.Луковской. СПб., 1999. 10. Пархомов С. Соціальні послуги і неприбуткові державні організації // Соціальний захист. 1999. №6. 11. Іванов В.Ф. Законодавство про засоби масової інформації. Україна та зарубіжний досвід. К., 1999. 12. Ковальчук А. Перерегистрация – не дискриминация? // Комсомольская правда в Украине. 2001. 17 января. 13. На правових засадах // Урядовий кур’єр. 2001. №28. 14. Петрушенко М. Прозорості в роботі уряду стало більше // Урядовий кур’єр. 2001. №35. 15. Законопроекти України – в Інтернеті // Юридичний вісник України. 2000. №12. Надійшла до редколегії 08.01.02 154 – 155 – АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОВС Г.К. Кожевніков БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ Боротьба зі злочинністю як одна із функцій держави здійснюється, зокрема, шляхом виявлення, розкриття, розслідування злочинів правоохоронними органами. Діяльність останніх є, з одного боку, одним із важливих складових елементів такої боротьби, а з іншого – однією із форм виконання державою своїх обов’язків щодо захисту прав і законних інтересів громадян і забезпечення державної безпеки (ст.3, 17 Конституції України). З метою розробки більш ефективних заходів боротьби зі злочинністю на державному рівні необхідне постійне глибоке вивчення не тільки її тенденцій, але й результатів такої боротьби з тим, щоб виявити як досягнення, так і прорахунки в діяльності відповідних державних органів, найбільш вузькі місця і недоліки у профілактиці злочинів, викритті і покаранні винних осіб, що їх скоїли. Саме про такий підхід до завдань боротьби зі злочинністю говорить Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України, схвалена Верховною Радою України 4 лютого 1997 року [1]. Згідно із цим документом визначені основні можливі загрози національній безпеці України у політичній сфері: серед інших відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими формами та тероризмом; в економічній сфері – криміналізація суспільства, діяльність тіньових структур (Розділ ІІІ). Звідси Концепція визначає основні напрями державної політики національної безпеки: серед інших запобігання та боротьба з порушеннями законності і правопорядку, створення необхідних умов для ефективної боротьби з корупцією та злочинністю, особливо її організованими формами (Розділ ІV). А серед системи заходів забезпечення національної безпеки України Концепцією передбачено управління діяльністю системи забезпечення національної безпеки, що включає серед інших оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів щодо забезпечення національної безпеки та їх наслідків (Розділ V). Важливу роль у такій оцінці результативності відіграють статистичні дані про діяльність правоохоронних органів і судів, які, починаючи із 1987 р., перестали бути таємними, що надало можливість їх аналізу і співставлення із реаліями життя широкими верствами спеціалістів та науковців. На жаль, існуюча статистична звітність правоохоронних органів щодо виявлення, розкриття і розслідування злочинів і судів щодо розгляду кримінальних справ не дає змоги в повному обсязі, об’єктивно оцінити ефективність боротьби зі злочинністю, оскільки в Україні попри налагоджену і відпрацьовану за багато років систему статистичних звітів правоохоронних органів і судів відсутній єдиний 156 цілеспрямований облік скоєних злочинів від моменту їх виявлення до винесення судового рішення. Розглянемо цю тезу більш детально. І. На МВС України у сфері боротьби зі злочинністю покладено завдання запобігання злочинам, їх виявлення, розкриття і притягнення винних до кримінальної відповідальності. За цими параметрами органи внутрішніх справ звітують перед державою про виконану роботу і їх показники входять до статистичних даних про характер злочинності в Україні і стан боротьби із нею. Так, згідно із інформацією МВС України про стан злочинності на території України [2] в 2000 р. в державі було зареєстровано 553 594 злочини і цей показник ввійшов в усі державні статистичні обліки. Але чи можна вважати ці дані абсолютними? На жаль, ні, бо, з одного боку, серед зареєстрованих діянь як злочинних (особливо наприкінці звітного року) є такі, які внаслідок розслідування будуть закриті в наступному році за відсутністю події чи складу злочину, а з іншого – серед матеріалів перевірок заяв і повідомлень про злочини, по яких відмовлено в порушенні кримінальної справи або закритих кримінальних справ за цих же підстав, є такі, де рішення про відмову прийняті незаконно, але прокурором чи судом рішення по них внаслідок різних обставин не прийнято. ІІ. За цією ж експрес – інформацією МВС України, з числа зареєстрованих злочинів нерозкритими залишились 143 995 і відповідно до числа розслідуваних розкриваність злочинів в Україні у 2000 р. становила 73,3 %, тобто із кожних 100 злочинів, скоєних на території України, більш як у сімдесяти встановлені особи, що їх скоїли. Проаналізуємо, наскільки цей показник відповідає реаліям стану боротьби зі злочинністю. Згідно із Інструкцією про єдиний облік злочинів, затвердженої Наказом Генерального прокурора України № 21 від 21 грудня 1995 р. [3] розкритим вважається злочин, за яким встановлено особу, яка його скоїла, і кримінальну справу або матеріал протокольної форми відносно цієї особи прокурором направлено до суду чи кримінальну справу закрито за нереабілітуючих обставин із звільненням винної особи від кримінальної відповідальності. Відповідно, нерозкритим є злочин, за яким не встановлено особу, що його скоїла, або місце знаходження обвинуваченого невідоме і за цих обставин провадження у кримінальній справі зупинено (п.п. 1,3 ст.206 КПК України). Як бачимо, рішення про визначення зареєстрованого злочину розкритим чи нерозкритим приймається тільки у розслідуваних кримінальних справах. А злочини у кримінальних справах, по яких не закінчено розслідування (порушені з листопада по 31 грудня 2000 р.строк досудового слідства 2 місяці-, а також справи, порушені протягом цього ж року, по яких прокурорами продовжено строк досудового слідства) не ввійшли до загального масиву зареєстрованих злочинів, із числа яких обраховувався стан їх розкриття за звітний період. Таких злочинів тоді було 14 393 і ми ніколи не дізнаємось із офіційної державної статистики, як вони вплинули б на показник розкриття усіх 553 594 зареєстрованих в – 157 – 2000 р. злочинів, тобто скільки всього їх тоді насправді залишилось нерозкритими. Звичайно, такі дані є в МВС України, але вони не можуть стати предметом державної статистики, оскільки звітність про стан злочинності складається тільки за окремий звітний період наростаючим підсумком, тобто за рік. Взагалі процент розкриваності злочинів, яким оперує МВС України і відповідно державна статистика не відображує реальний стан можливостей органів внутрішніх справ щодо встановлення осіб, які скоїли злочин. Знов таки, звернімось до експрес-інформації МВС України. Середній показник розкриття злочинів в 2000 р. становив 73,3 %, але це зовсім не означає, що в Україні із кожних 100 скоєних злочинів, як вказувалося вище, розкривається 73. Так, розкриваність умисних убивств становить 90,1%, але загалом тяжких злочинів – 67,1%, крадіжок із квартир – 61%, крадіжок автомобілей – 34,3%. Якщо ж врахувати ще й те, що згідно із вищеназваною Інструкцією про єдиний облік злочинів на момент реєстрації всякий злочин, навіть такий, коли злочинця затримали на місці події, вважається нерозкритим, то зрозуміло, що середній показник розкриваності є середнім статистичним, який аж ніяк не характеризує можливості органів внутрішніх справ розкривати неочевидні, заздалегідь сплановані і старанно замасковані злочини. Досі ми розглядали термін «розкриття злочинів» у вузькому смислі слова: встановлення особи, яка скоїла злочин. Але таке визначення розкриття злочину можна використовувати лише як показник результатів діяльності відповідних правоохоронних підрозділів, наприклад, карного розшуку на початковому етапі розслідування кримінальної справи. Спірні питання щодо розгляду і аналізу проблем, пов’язаних із визначенням поняття «розкриття злочину» не є предметом даної статті [див. 4, c.3242. 5, c.33-40], але я розглядаю поняття «розкриття злочину» в широкому смислі слова як елемент юридичної відповідальності. Для ефективного виконання державою функції по боротьбі зі злочинністю недостатньо встановити особу, яка скоїла злочин і зібрати достатньо доказів, які її викривають – така особа обов’язково повинна бути покарана судом, або при наявності відповідних обставин знов таки визнана судом не винною і звільнена від покарання. Тому статистичні показники ефективності боротьби зі злочинністю за кожний рік окремо повинні надавати інформацію за схемою: протягом року виявлено і зафіксовано злочинів –; по розкритих злочинах: виявлено осіб, які скоїли ці злочини -; відносно цих осіб розслідувано кримінальних справ -, з яких направлених до суду – , закритих -; судами розглянуто кримінальних справ у злочинах, зареєстрованих у звітному періоді -, у цих справах засуджено –; виправдано – осіб . Відповідно наводяться статистичні дані і по нерозкритих злочинах: кількість порушених по них кримінальних справ і прийняті процесуальні рішення. 158 За такої схеми можна прослідкувати у взаємозв’язку результати діяльності всіх ланок правоохоронної системи, які ведуть боротьбу зі злочинністю, щодо виявлення злочинів, розслідування по них кримінальних справ і кінцевий результат заради якого порушувались і розслідувались кримінальні справи – судовий розгляд і покарання злочинців. На жаль, сучасний порядок звітування слідчих підрозділів і судів аж ніяк не дозволяє комплексно оцінити ефективність правоохоронної діяльності щодо виявлення і розслідування злочинів і покарання осіб, винних у їх скоєнні і ось чому. У 2000 р. слідчими органів внутрішніх справ, прокуратури і податкової міліції закінчено розслідуванням близько 300 тисяч кримінальних справ, з яких понад 220 тисяч направлено до суду. Наказом МВС, Генеральної прокуратури і Державної податкової адміністрації України від 29 травня 1998 р. № 14/385/269 затверджено Інструкцію про введення в дію нових форм статистичних звітів про роботу органів слідства і дізнання. Згідно із цією інструкцією слідчі, як і раніше, звітують про кількість кримінальних справ, прийнятих ними до свого провадження і закінчених розслідуванням з направленням до суду або закритих незалежно від того, коли було порушено кримінальну справу. Крім того, у звітах слідчих вказується кількість кримінальних справ, направлених ними за підслідністю і зупинених провадженням. Але майже чверть із кримінальних справ, про розслідування яких звітували у 2000 р. слідчі, це кримінальні справи, порушені по злочинах, скоєних в 1999, 1998 роках, справи повернуті судом на додаткове розслідування, а також справи, по яких прокурорами і суддями скасовані постанови про їх закриття. Відповідно, приблизно така ж кількість кримінальних справ, порушених за злочинами, скоєними у 2000 р., розслідувалась у наступні роки. Таким чином, із річних статистичних звітів про роботу слідчого неможливо зробити вичерпні висновки про наслідки розслідування кримінальних справ про злочини, скоєні у той рік, за який подано звіт. Знов таки, статистичні дані щодо наслідків розслідування кожного конкретного злочину накопичуються в МВС на комп’ютерних носіях інформації, але внаслідок існуючої практики складання статистичних звітів вони не використовуються для аналізу фактичного стану боротьби зі злочинністю за конкретний період. Ще більше неспівпадіння між кількістю зареєстрованих у звітному році злочинів і звітними даними судів щодо розглянутих у тому ж році кримінальних справ. Згідно із аналізом роботи судів загальної юрисдикції в 2000 р. за даними судової статистики [7, c.20-26] в провадженні судів знаходилось 269 047 кримінальних справ, а із постановленням вироку розглянуто 181 044 справи, по яких засуджено 230,9 осіб. Але говорити про те, що усі засуджені, це ті особи, які скоїли злочини у 2000 р. не можна. Справа в тім, що до судів кримінальні справи здебільшого надходять щонайменше після двомісячного розслідування, а на підготовку справи до слухання і судовий розгляд навіть із додержанням процесуальних строків витрачається щонайменше місяць. А якщо додати сюди справи, розслідувані слідчими із порушенням процесуальних строків, – 159 – кримінальні справи, повторно направлені до суду після додаткового розслідування, справи, зупинені судами в минулі роки та відновлені провадженням і зрештою тяганину в судах (в 2000 р. 30 відсотків кримінальних справ, за повідомленням Уповноваженого Верховної Ради України Н.Карпачової [6], в судах України розглянуто понад встановлені законом строки), то можна зробити висновок, що в 2000 р. суди України розглянули щонайменше половину від загальної кількості кримінальних справ про злочини, скоєні в тому ж році. Друга половина розглянутих кримінальних справ, це кримінальні справи про злочини, скоєні в 1999, 1998 і навіть 1997 рр. Підтвердження цьому знаходимо в наведених в аналізі цифрах: в 2000 році знаходилось в судах з урахуванням залишку (тобто з минулого року) 269.047 справ, а закінчено провадженням з них – 226.122, отже, 42.925 справ перейшли залишком на 2001 рік. Якщо ж додати сюди кількість справ, повернутих судами на додаткове розслідування і відкликаних прокурорами, то цифра ця суттєво збільшиться. Ось чому на відміну від авторів судового аналізу, в мене не викликає подиву їх сентенція про те, що зниження рівня злочинності у 2000 р. не позначилося на рівні судимості: зареєстровано того року 553, 6 тисячі злочинів, а засуджено 230.903 особи, що на 8 664 більше, ніж у 1999 р. Нічого дивного: серед засуджених значна кількість осіб, які скоїли злочини до 2000 р. До речі, звернімо увагу на те, що правила судової статистики дозволяють порівнювати дані, які не можна між собою співпіставляти: кількість зареєстрованих злочинів (а не осіб, що їх скоїли) і кількість засуджених, бо на практиці не діє правило: один злочин – один злочинець. З вищенаведеного видно, що хоча МВС, слідчий апарат і Верховний Суд України звітували за один і той же період – 2000 рік, однак статистичні дані про результати діяльності кожного із цих державних органів не пов’язані між собою і не дають змоги зробити висновок про дієвість боротьби зі злочинністю за той рік. Звичайно, мова не йде про те, що наведені цифри не відповідають дійсності, але існуючий порядок статистичної звітності не дозволяє повернутись до минулих років і звести дані кожного із правоохоронних підрозділів і судів до єдиного показника: кількість зареєстрованих злочинів і результати їх розкриття, розслідування і покарання винних. Було б вкрай корисно в такому розрізі проаналізувати сьогодні статистичні дані за 1999 р. і побачити, скільки із нерозкритих за той рік злочинів розкрито в наступні роки, чи всі винні у скоєнні в тому році злочинів особи і як швидко покарані, яка частка кримінальних справ, по яких підсудних було виправдано і т.п. У листопаді 1996 р. я на науково-практичній конференції з питань проведення судово-правової реформи вказав заступнику міністра юстиції України на недоречність порівняння на колегії міністерства про підсумки роботи за рік даних про зареєстровані злочини і кількість розглянутих судами кримінальних справ. Мої зауваження були враховані Мінюстом при розробці Національної програми боротьби зі злочинністю, затвердженої Указом Президента України 10 квітня 1997 року. У пункті 24 цієї 160 програми записано: «З метою забезпечення реальної оцінки стану боротьби зі злочинністю і корупцією та своєчасного вжиття відповідних заходів щодо поліпшення роботи державних органів у цій справі розробити: єдину методологію ведення статистики про стан злочинності. Запровадити статистичні показники стану боротьби зі злочинністю та розкриття злочинів (у тому числі щодо організованих злочинних угруповань), які б грунтувалися на фактах, встановлених вироком суду, а не на проміжних показниках роботи оперативних служб та слідства». [8, c.70-77]. На жаль, поки що такої єдиної методології не розроблено. Cписок літератури: 1. Голос України. 4 лютого 1997. 2. Експресінформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2000 року. МВС України. Управління оперативної інформації. К., 2001. 3. Наказ Генерального Прокурора України № 21. Генеральна прокуратура України. Київ, 1995. 4. Трофимов О.В. К вопросу о понятии и сущности раскрытия преступлений // Проблемы предварительного следствия. Волгоград, 1987. 5. Бірюков Г.М. Розкриття злочинів як завдання оперативно-розшукової діяльності карного розшуку // Вісник Університету внутрішніх справ. Харків, 1998. Випуск 3-4. 6. Голос України.10 січня 2001 року. 7. Вісник Верховного Суду України. 2001. №4. 8. Законодавство України про державну службу. Харків. Асоціація юристів «Justo titulo», 1997. Надійшла до редколегії 11.01.02 В.Є. Духов ЕКОНОМІЧНА НЕБЕЗПЕКА ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ У діяльності кожного суб’єкта економічних відносин позитивні досягнення супроводжуються втратами, а розвиток визначається активним співвідношенням перших до останніх. Втрати сприймаються як наслідок прояву небезпеки, джерелом якої є різноманітні чинники об’єктивного і суб’єктивного характеру. Кожен суб’єкт господарювання для захисту об’єкта власної діяльності (будь-якої економічної системи і підсистеми – домового господарства, фірми, галузі, регіону, держави) застосовує різноманітні засоби: політичні, власне економічні, правові, технічні, технологічні, інформаційні, моральні та інші. Оскільки правові засоби займають провідне місце в системі захисту, є необхідність ще раз звернути увагу на очевидну залежність між економічною небезпекою та економічним правопорушенням, що тягне за собою і правову відповідальність. Економічна небезпека є конкретною і реальною формою розвитку загрози [Див.: 1, с. 10]. Остання виступає як вихідний, початковий ступінь, генетична основа розвитку небезпеки. Загроза з точки зору можливих економічних втрат не має суттєвого значення, оскільки вона характеризує можливість нанесення матеріальної, або іншої шкоди суб’єкту господарювання. – 161 – Загроза може бути наслідком функціонування природних або антропогенних факторів. Серед перших вона не має цілеспрямованого характеру, тоді як серед останніх більшість загроз є наслідком умислу. Якщо загроза виголошена, або розробляється одним суб’єктом господарювання відносно іншого, вона має форму моделі можливої небезпеки для останнього. Економічна загроза – це потенційна можливість нанесення шкоди суб’єктам господарювання з боку окремих чинників, що впливають на передумови їх економічної діяльності. Наприклад, загроза інфляції внаслідок падіння купівельної спроможності грошової одиниці на 0,0001% в Україні ніхто не сприймає як поважну економічну втрату, оскільки у 1992-1995рр. ми жили і діяли в умовах знецінення грошової одиниці на тисячі відсотків. Загроза інфляції для економічної системи держави переростає в небезпеку, коли вона з повзучої перетворюється в помірковану. Небезпека останньої вже пов’язана з втратою суб’єктами економічної діяльності стратегічної перспективи. Коли інфляція становиться галопуючою, то рівень її розвитку в 20% обмежує інтерес до інвестицій в виробничу сферу, а перевищення 30-відсоткового бар’єру спонукає підприємця займатися торгівлею, а не виробництвом. Таким чином, на наведеному прикладі можна відслідкувати процес розвитку економічної небезпеки. Перед усім, економічна небезпека – це конкретна і безпосередня форма прояву загрози, розвиток якої має ймовірну математичну інтерпретацію. На відміну від загрози, небезпека має такі ознаки реального втілення моделі першої як формування передумов її здійснення, або безпосередній вияв небезпеки в конкретній формі. В розвитку економічної небезпеки варто визначити два основних етапи з точки зору безпеки: допороговий і післяпороговий. Перший характеризується тим, що виявлення небезпеки тягне за собою втрати, що не руйнують економічну систему і можуть поновлюватися. Отже, ознакою допорогової економічної небезпеки є ймовірні втрати, що не руйнують економічну систему, або підсистему. Зовнішнім проявом допорогової економічної небезпеки є ймовірність поновлюваних втрат. У розглянутому вище прикладі – це поміркована інфляція, внаслідок якої втрачається довгострокова економічна орієнтація суб’єктів економічної діяльності. Коли небезпека викликає втрати, що руйнують економічну систему, або підсистему, чи роблять неможливим реалізацію місії системи, це означає новий ступінь її розвитку. Якщо в нашому умовному прикладі рівень розвитку інфляції викликає згортання інвестиційного процесу в виробничій сфері, це руйнує відтворювальний процес економічної системи; але ще в більшій мірі система руйнується внаслідок переорієнтації підприємництва з виробничої на торгову сферу. Це означає післяпороговий розвиток небезпеки (наприклад, інфляції в 162 наведеному вище прикладі ). Таким чином, післяпорогова економічна небезпека характеризується втратами, що руйнують економічну систему або підсистему, роблять неможливим здійснення її функції. Наслідком післяпорогової небезпеки є руйнація структури економічної системи та унеможливлення виконання нею власної і суспільної місії. Зовнішнім проявом післяпорогової небезпеки може бути втрата, що не поновлюється. Загальна схема розвитку загрози і небезпеки для суб’єкта економічної діяльності має такий вигляд: Загроза Небезпека допорогова післяпорогова ∗ І ступінь ІІ ступінь ІІІ ступінь Розмежування цих ступенів і форм розвитку загрози і небезпеки має безпосереднє практичне значення для здійснення безпеки суб’єктів господарювання, оскільки принципи функціонування системи безпеки потребують формування і застосування моделей захисту, адекватних формі та етапу розвитку небезпеки. На першому етапі розвитку (загрози) формуються передумови, моделі і системи захисту, на другому і третьому етапах (небезпеки) ці моделі реально використовуються для нейтралізації джерел і наслідків небезпеки. У зв’язку з визначенням двох ступенів розвитку небезпеки варто підкреслити, що її допорогові і післяпорогові показники не можуть бути однакові для різних суб’єктів господарювання. Наприклад, якщо конкурент в будь-який спосіб знищує торгівельній кіоск суперника, з точки зору прояву небезпеки для малого підприємця, що втратив джерело доходів, це є післяпорогова небезпека. Але для великої виробничоторговельної фірми, яка має сотні подібних кіосків, це вияв допорогової небезпеки. Ця особливість повинна враховуватись в процесі визначення як правопорушень, так і форм відповідальності за їх здійснення. Не менш важливим визначення окремих форм небезпеки є і для розуміння сутності економічних правопорушень. Якщо економічні відносини можуть бути упорядковані і стабілізовані завдяки правовим нормам, то небезпека, джерелом якої є соціальні чинники, набуває форми економічного правопорушення. Таким чином, будь-яке відхилення в економічній діяльності однієї (фізичної або юридичної) особи від норм господарчого права є економічним правопорушенням і  При небезпеці 10-відсоткової інфляції влада повинна приймати антиінфляційні програми. В Україні, на жаль, все навпаки. В бюджетах 1998-2000рр. у законодавчому порядку закладалась інфляція на рівні 18-20 відсотків. – 163 – обертається збитками для іншого суб’єкта господарювання. Отже, економічне правопорушення – це форма прояву економічної небезпеки, яка виявляється як порушення господарчого права і обертається втратами для суб’єктів економічної діяльності. У науковій літературі економічні правопорушення розглядаються як економічні злочини [2, с.8; 3, с.12-17]. При цьому не можна не звернути увагу на те, що в законодавчих актах і дослідженнях є різноманітні їх класифікації: за способом здійснення, за ознаками наслідків, за ступенем тяжкості [4, с.28], за сферами економічних відносин, господарювання, виробництва та ін [5]. В той же час у Кримінальному кодексі і деяких наукових дослідженнях економічних злочинів нема ∗ дефініції цієї категорії . Навіть, коли даються визначення економічних злочинів, вони обмежуються тільки правопорушеннями проти власності та порядку господарської діяльності [4, с.42] і не враховують широке коло інших злочинних дій в сфері економіки. Адже не всі економічні правопорушення мають характер злочину, є і провина. На жаль, сьогодні немає переконливого розмежування економічних правопорушень на провини і злочини. Якщо йдеться про загальне визначення провини і злочину, то згідно зі ст.9 Кодексу про адміністративні правопорушення до останніх відносяться правопорушення, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності [6, с.9], а злочином є суспільно небезпечне винне діяння ( дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину [5, с.11]. Економічні правопорушення, в т.ч. провини і злочини, навіть з етимологічної точки зору мають подвійну природу: економічну і правову. Але в наукових дослідженнях цих категорій просто ігноруються висновки економічної науки [3, с.12, 26; 4, с.32-42]. З точки зору внутрішнього змісту і наслідків втрат для суб’єкта господарювання критерієм економічної провини та економічного злочину може послугувати, передусім, допорогові і післяпорогові ступені економічної небезпеки скоєного правопорушення. Економічною ознакою економічного злочину є нанесення суб’єкту господарювання втрат, що руйнують його статус і стан, або позбавляють його можливості реалізувати економічну місію (статутні цілі). Наслідком економічного злочину для суб’єкта господарювання є втрати і збитки, що не поновлюються, або створення умов, що роблять ∗ неможливою реалізацією місії . Таким чином, основою економічного злочину є виявлення післяпорогової небезпеки.  У дуже грунтовному дослідженні економічних злочинів професора Матусовського Г.А. в спеціальному розділі «Сущность и понятие экономического преступления» нема дефініції цього явища. ∗ Ми не ставимо перед собою завдання формулювання наукових дефініцій економічного злочину і економічної провини, а тільки підкреслюємо, яке важливе практичне значення вони мають з точки зору економічної безпеки. 164 Економічною ознакою економічної провини можуть бути всілякі дії відносно суб’єкта господарювання, які спричиняють часткові втрати і збитки, що не руйнують його статус і стан, не перешкоджають реалізації економічної місії. Тобто втрати і збитки, що є наслідком економічної провини, поновлюються, а її основою є прояв допорогової економічної небезпеки. У класифікації економічних правопорушень також варто враховувати економічну основу. Нею може бути тільки визначення головних елементів, що складають і визначають сутність та природу кожної економічної системи, або підсистеми. Це перед усім, власність, як ядро системи економічних відносин; економічна діяльність, як функціональна реалізація сутності системи і, врешті-решт, менеджмент економічною системою. Це дає можливість визначити сфери та особливості економічних правопорушень з точки зору: здійснення права на умови діяльності (власність); здійснення самої економічної діяльності; управління цією діяльністю. Список літератури: 1. Основы экономической безопасности. (Государство, регион, предприятие, личность) / Под ред. Е.А. Олейникова. М. 1997. 2. Верин В.П. Преступления в сфере экономики. М., 1999. 3. Матусовский Г.А. Экономические преступления. Криминалистический анализ. Х., 1999. 4. Стрельцов Є.Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнародні аспекти: Навчальний посібник. Одеса. 2000. 5. Кримінальний кодекс України. Х., 2001. 6. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Х,.: Lica Soft. CD-R. Надійшла до редколегії 10.01.02 Н.О. Гуторова ПРОБЛЕМИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЗА УХИЛЕННЯ ВІД ОПОДАТКУВАННЯ Суб’єктом злочину за кримінальним правом України є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Таке визначення суб’єкта злочину, яке зараз отримало законодавче закріплення у ст.18 нового Кримінального кодексу України, є результатом багаторічних досліджень науки кримінального права [1-7]. Суб’єктом злочину за діючим кримінальним законодавством України визнаються лише фізичні особи. Це рішення законодавця у новому Кримінальному кодексі відповідає принципу персональної, особистої відповідальності кожної людини за винне вчинене нею суспільно небезпечне діяння [8, c.99-100] і є традиційним для вітчизняного кримінального права. Тобто кримінальне право, визнаючи суб’єктом злочину лише фізичну особу, розглядає злочин як соціальне явище, а тому послідовно проводить лінію, що суб’єктом злочину може бути лише особа, яка має розум і відносну свободу волі. – 165 – Разом з тим, не можна не звернути увагу на те, що доцільність введення кримінальної відповідальності юридичних осіб відстоюється багатьма як вітчизняними, так і зарубіжними вченими-криміналістами. Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб існує в багатьох державах, зокрема у США, Канаді, Франції, Шотландії, Нідерландах та ін. Однак, як зазначається у літературі, більшість європейських держав все ж таки не визнають такої відповідальності. У Російській Федерації питання про визнання юридичних осіб суб’єктами злочину досить активно почало обговорюватися, починаючи з 1991 р. Так, зокрема, на позитивному вирішенні цього питання наполягали А.В.Наумов, С.Г.Келіна, А.С.Нікіфоров та ін. [9-11]. Позитивно це питання було вирішено і в проектах нового Кримінального кодексу Російської Федерації, однак вже при обговоренні і голосуванні проекту у першому читанні в Державній Думі ця пропозиція не дістала підтримки, а тому і новий КК Російської Федерації 1996 р. не передбачає можливості кримінальної відповідальності юридичних осіб. Пропозицію про введення кримінальної відповідальності юридичних осіб, у тому числі і за злочини у сфері господарювання, містив і проект КК України, підготовлений за завданням Комісії Верховної Ради України ХII скликання з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю (голова авторського колективу – проф. В.Смітієнко). Як санкції, що повинні були застосовуватися до юридичної особи, пропонувалось кримінальну реституцію, заборону здійснювати певну діяльність, конфіскацію знарядь і засобів вчинення злочину, оголошення юридичної особи злочинною організацією та її ліквідація з конфіскацією майна [12]. Автори ж іншого проекту КК України – підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України – відстоювали точку зору, відповідно до якої суб’єктом злочину може виступати лише фізична особа [13]. Останнє рішення й було прийняте Верховною Радою України і закріплено у новому Кримінальному кодексі України. Розглянемо аргументи, які було висунуто на підтримку ідеї кримінальної відповідальності юридичних осіб. По-перше, за допомогою засобів кримінального покарання, і, перш за все, штрафів, що застосовуються до юридичної особи у значно вищих розмірах, ніж до фізичної, ставиться за мету зробити економічно невигідним зайняття протиправною діяльністю. Подруге, вирішення питання про стягнення таких штрафів з юридичної особи у межах, зокрема, адміністративного провадження, визнається недоцільним, оскільки, з одного боку – суспільна небезпека наслідків такої протиправної діяльності юридичної особи значно вища, ніж суспільна небезпека адміністративних правопорушень; по-друге, рівень законності у кримінальному процесі на декілька порядків вище, ніж в адміністративному [9-11;14]. В.Смітієнко та Г.Агафонов обгрунтовують свою думку також і результатами досліджень в галузі соціальної психології, відповідно до яких спільнота людей перетворюється у суб’єкт активної діяльності. З цього випливає, що юридична особа як суб’єкт злочину, будучи не фантомом або логічною абстракцією, а цілком реальною структурою, спроможна усвідомлювати та сприймати тяжкість карального 166 впливу [15, с.50]. Несприйняття ж кримінальної відповідальності юридичних осіб пояснюється не принципами, а інерцією мислення: корпорацію не можна «посадити у тюрму», у неї «немає совісті, оскільки у неї немає душі, яку б можна було засудити, тіла, яке б можна було ударити»[11, с.18-27]. А.Ф.Нікіфоровим навіть було зроблено спробу обгрунтувати тезу, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не суперечить принципу особистої винної відповідальності. Цей автор зазначає, що оскільки «особа»у праві – це не лише особа фізична, але й особа юридична, яка має правосуб’єктність, то принцип особистої відповідальності при такому рішенні не порушується. Щодо принципу винної відповідальності, то А.Ф.Нікіфоров визнає, що дійсно кримінальна відповідальність юридичних осіб не відповідає сталим канонам – принципу вини, винного, суб’єктивного ставлення у вину. Сам же механізм винного зв’язку юридичної особи зі шкідливими наслідками вчиненого ним правопорушення у світовій практиці продуманий і розроблений недостатньо, оскільки ідея перекладення кримінальної відповідальності на корпорації виникла з міркувань прагматизму і доцільності і з соціальної точки зору була виправданою [11]. Все це у сукупності і є, на думку прихильників встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб, підставою для такого рішення. Аналізуючи наведені аргументи, ми не знаходимо їх достатніми для відмови від принципу відповідальності винної особи за вчинення нею суспільно небезпечного діяння. Навряд чи можна визнати переконливими аргументи на користь визнання як особисту кримінальну відповідальність юридичної особи, оскільки особиста відповідальність можлива лише щодо відповідальності винної особи, якою, як на думку прибічників, так і противників цієї позиції, юридична особа визнана бути не може. Як цілком слушно зазначає О.О.Дудоров, «принцип особистої, персональної відповідальності за злочин, вчинений винувато, є важливим досягненням людської цивілізації, від якого не варто відмовлятися навіть з огляду на деякі міжнародно-правові рекомендації та багатий, але досить неоднозначний зарубіжний досвід» [16, с.133-141]. За злочини кримінальну відповідальність повинні нести конкретні фізичні особи – службові, матеріально відповідальні і т.п., винні у прийнятті злочинного рішення. Саме їх злочинна поведінка, а не поведінка юридичної особи у цілому, є свідомою, що за наявності певної свободи волі і дає підстави для застосування до них засобів кримінальної відповідальності. Щодо застосування до юридичної особи такого специфічного виду покарання, як оголошення її злочинною, то, на нашу думку це рішення не може бути справедливим стосовно рядових працівників підприємства чи організації, які, у багатьох випадках, не мають жодного відношення до прийняття злочинного рішення. Відстоюючи необхідність визнання суб’єктом злочину лише фізичної особи, не можна залишити поза увагою доцільність прийняття в межах кримінального судочинства заходів юридичної відповідальності до юридичних осіб у разі здійснення ними протиправної діяльності. Діюче в Україні законодавство – 167 – передбачає можливість притягнення юридичних осіб до цивільної, адміністративної та фінансової відповідальності (наприклад, відповідно до Цивільного кодексу України, Законів «Про господарські товариства», «Про об’єднання громадян», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та ін.). При цьому міри відповідальності до юридичних осіб застосовуються поряд з кримінальною відповідальністю винних фізичних осіб – керівників юридичних осіб, службових осіб та ін. Так, зокрема, відповідно до п.17.1.6. Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» у разі, коли посадову особу платника податків засуджено за скоєння злочину щодо ухилення від сплати податків, платник податків (юридична особа) сплачує штраф у розмірі п’ятдесяти відсотків від суми недоплати, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Зважаючи на те, що «кримінальний процес, порівняно з адміністративним, цивільним та арбітражним судочинством є більш серйозною та ефективною процедурою, яка здатна викликати значний громадський резонанс і в межах якої більш реально стягнути заподіяні збитки і покарати організацію-правопорушника» [16], доцільним було б застосування не лише цивільної, але й адміністративної та фінансової відповідальності до юридичної особи саме в межах кримінального судочинства. Питання відповідальності юридичної особи за збитки, завдані державі внаслідок вчинення її службовими особами ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів не одноманітно регламентовані діючим законодавством та недостатньо розроблені теорією кримінального права, що породжує суттєві складнощі і протиріччя у правозастосовчій практиці. Можливість притягнення юридичної особи – платника податків – до фінансової відповідальності за порушення податкового законодавства на підставі цивільного позиву у кримінальній справі передбачена нормами діючого законодавства. Однак, як вбачається, ці норми сформульовані недостатньо чітко й однозначно, що припускає можливість вирішення цих питань не лише судом при розгляді кримінальної справи, а й арбітражним судом. Так, відповідно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Ст. 51 Кримінальнопроцесуального кодексу України встановлює, що цивільним позивачем може бути визнано підприємство, установу чи організацію, яка в силу закону несе матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. З цих положень випливає, що податковий орган повинен у випадках, коли податковий борг (податкове зобов’язання з урахуванням штрафних санкцій та пеня) не погашений платником податків добровільно, при притягненні до кримінальної відповідальності за ухилення від оподаткування 168 службових осіб підприємств, установ або організацій пред’являти цивільний позив до юридичної особи. Це відповідає і п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 31.03.89 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна». У цьому документі Верховний суд зобов’язує у кожній справі про злочин, яким заподіяно матеріальну шкоду, при постановлені вироку вирішити цивільний позов, а коли його не пред’явлено згідно з вимогами частин 2,3 ст. 29 КПК, – з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування шкоди, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів, а також в інших передбачених законом випадках. Проведений аналіз діючого законодавства дозволяє зробити однозначний висновок: при розгляді кримінальної справи про ухилення від оподаткування, вчинене посадовими особами підприємств, установ чи організацій, суд зобов’язаний вирішити питання про необхідність стягнення з юридичної особи на користь держави несплачених податків, зборів, інших обов’язкових платежів. Разом з тим виникає питання: при розгляді цивільного позиву у кримінальній справі необхідно вирішувати питання лише про стягнення з юридичної особи несплачених сум податків та неподаткових платежів, або також і суми фінансових санкцій (штрафу і пені), які повинні бути накладені на юридичну особу. Тобто необхідно з’ясувати, чи є підстави для прийняття при розгляді кримінальної справи рішення про притягнення юридичної особи – платника податків – до фінансової відповідальності. Притягнення юридичної особи до фінансової відповідальності за податкові правопорушення відповідно до Законів «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.90 в редакції Закону від 24.12.93 та «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.00 є компетенцією органів Державної податкової служби. Якщо ж платник податків незгоден з рішенням про застосування до нього фінансових санкцій, або не сплачує їх добровільно у встановлені строки, то за позовом однієї зі сторін спір вирішується господарським судом. Відповідно ж до ст. 26 Цивільного процесуального кодексу України при об’єднанні кількох зв’язаних між собою вимог, з яких окремі підвідомчі суду, а інші – господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові у суді. Оскільки питання про відшкодування матеріальних збитків державі, які було завдано при вчиненні податкових злочинів службовими особами підприємств, установ чи організацій, підлягає вирішенню при розгляді цивільного позову у кримінальній справі, то на підставі ст. 26 ЦПК України суд повинен вирішити і питання щодо притягнення юридичної особи до фінансової відповідальності. Тому у випадках порушення кримінальної справи про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів службовими особами підприємств, установ чи організацій питання про примусове стягнення з юридичної особи несплачених сум податків, зборів, інших податкових платежів, а також правомірність застосування фінансових санкцій належить вирішенню лише у суді – 169 – загальної юрисдикції, який розглядатиме кримінальну справу. За таких умов розгляд цієї справи господарським судом суперечить п.2.ст. 62 та ч.1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, а тому є неприпустимим. Викладене дозволяє зробити такі висновки: 1. Визнання суб’єктом злочину за новим Кримінальним кодексом України лише фізичної особи є цілком обгрунтованим як з точки зору теорії кримінального права, так і потреб правозастосовчої практики. 2. У випадках, коли законодавством України (цивільним, адміністративним, фінансовим та ін.) передбачено відповідальність юридичних осіб при вчиненні службовими особами кримінально-карних діянь, питання про притягнення юридичної особи до такої відповідальності повинно вирішуватися у кримінальному судочинстві у порядку ст. 28 КПК України. 3. При вчиненні службовими особами підприємств, установ, організацій ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів спірні питання стягнення з юридичної особи несплачених сум податків, неподаткових платежів, а також штрафу і пені повинні вирішуватися судом при розгляді цивільного позову у кримінальній справі. Список літератури: 1. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая. Т. 1. М., 1994. 2. Орлов В.С. Субъект преступления по советскому уголовному праву. М., 1958. 3. Трахтеров В.С. Вменяемость и невменяемость в уголовном праве (исторический очерк). Х., 1989. 4. Владимиров В.А., Левицкий Г.А. Субъект преступления по советскому уголовному праву. М., 1964. 5. Михеев Р.И. Уголовная ответственность лиц с психофизиологическими особенностями и психогенетическими аномалиями (спорные вопросы правовой теории и трудности практической деятельности органов правоприменения): Учеб. пособие. Хабаровск, 1989. 6. Орымбаев Р. Специальный субъект преступления. Алма-Ата, 1977. 7. Устименко В.В. Специальный субъект преступления. Х., 1989. 8. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. М., 1988. 9. Наумов А.В. Уголовный закон в условиях перехода к рыночной экономике // Советское государство и право, 1991, № 2. 10. Келина С.Г. Ответственность юридических лиц в проекте нового УК Российской Федерации // Уголовное право: новые идеи (под ред. С.Г.Келиной и А.В.Наумова). М., 1994. 11. Никифоров А.С. Юридическое лицо как субъект преступления // Государство и право, 2000, № 8. 12. Кримінальний кодекс України. Проект. Внесено народним депутатом України Пилипчуком І.М. 12 травня 1998 р. № 1029-1. К., 1998. 15.05.98 р. Сектор реєстрації законопроектів 13. Кримінальний кодекс . України. Проект КМ України, 12 травня 1998 р. № 39-1304/4 Верховна Рада України. К., 1998. 14. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций. М., 1996. 15. Смітієнко В.М., Агафонов Г.І. Кримінальна відповідальність юридичних осіб в реформованому законодавстві України // Економіка. Фінанси. Право. 1996. № 1. 16. Дудоров О. Проблема юридичної особи як суб’єкта злочину та її вирішення у проектах КК України. // Вісник Академії правових наук України, № 2. 1999. Надійшла до редколегії 04.01.02 170 В. П. Корж СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИННИХ ПОСЯГАНЬ У КРЕДИТНО-ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ Центральне місце серед елементів криміналістичної характеристики займає особистість суб'єкта кредитнофінансових злочинів. Особа, що вчинила злочин, розглядається в кримінології і криміналістиці як особистість, із властивими їй соціальними, психологічними, психофізичними, етичними якостями. Саме особисті якості людини і зовнішнє середовище у взаємодії послідовно визначають мотивацію прийняття рішення про об'єднання з іншими особами для спільної злочинної діяльності у сфері економічних відносин і виконання прийнятого рішення. Мотивація включає процес виникнення, формування мотиву злочинної поведінки та його мету. Мотив злочинної поведінки, вважають кримінологи, потрібно розглядати як внутрішнє спонукання до дії; бажання, визначене потребами, інтересами, почуттями, які виникають і загострилися під впливом зовнішнього середовища, конкретної ситуації. У той же час, як вважає більшість дослідників, при корисливих злочинах особистість «переважає» над ситуацією, а мотив формує мету. Мотив злочинної поведінки формується під впливом соціального оточення, життєвого досвіду особистості; спонукання є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної діяльності і виражає особисте ставлення до того, на що направлена злочинна діяльність [1, с.66]. Кримінологічне вивчення злочинця включає дослідження всієї складної комплексної проблеми людини і його діяльності, причинних зв'язків, причинних комплексів, мотивації індивідуальної кримінальної поведінки. Крім вказаних традиційних ознак кримінологи виділяють інші, оскільки вони відображають соціальні позиції і ролі особистості, її діяльність і соціально-рольове поле, суб'єктивні, фіксуючі споживчомотиваційну сферу; ціннісно-нормативну характеристику свідомості [2, с.280-281], тоді як при аналізі кримінальноправової характеристики виділяються дані про характер і мотив злочину, форми організованої злочинної діяльності, види співучасників, їх роль, минулу судимість і т. і. Кримінологічне вивчення особистості суб'єкта кредитнофінансових злочинів допомагає встановити такі дані про нього, які можуть бути використані для з'ясування способів вчинення злочину, встановлення складу злочинної групи (в тому числі організованої), її зв'язків, а також вибору напряму розслідування, тактичних прийомів і рекомендацій при проведенні окремих слідчих дій. Криміналістичне вивчення особи злочинця взаємопов’язане з кримінологічним аспектом, зокрема кримінологічною типологією злочинців. Типологія, як вважають кримінологи, є більш глибокою характеристикою різних контингентів злочинців, в якій умовно виділяються ознаки-вияву і ознаки-причини, що забезпечують їх змістовний характер [3, с.15-29]. – 171 – Найбільш поширеним в кримінології є виділення наступних ознак особи: 1) соціально-демографічні; 2) кримінально-правові; 3) етичні властивості; 4) психологічні ознаки; 5) фізичні (біологічні). Ці ознаки загальні для вивчення особистості злочинця. Вони досліджені і викладені в різних аспектах Ю. М. Антоняном; А. І. Долговою; А. Ф. Зелінським, А. Б. Сахаровим; Б. С. Волковим та ін. З’ясування вказаних обставин дозволить отримати повну характеристику особистості суб’єкта фінансових злочинів. Однак їх недостатньо для отримання кримінологічної, соціально-психологічної інформації про внутрішнє життя суб’єктного складу кредитно-фінансових злочинів, їх типологічні особливості. Ці питання майже не досліджені в криміналістиці, кримінології. У зв'язку з цим вважаємо, що для всіх наук кримінально-правового, криміналістичного циклу та кримінальної психології пріоритетними повинні стати за допомогою спеціальних методик цілеспрямовані професійні дослідження структури, групової динаміки (взаємодія підструктур, міжособистих внутрішньогрупових і міжгрупових відносин), рольових функцій окремих учасників, їх суб’єктно-особисті властивості, функції в організованій злочинній групі. Соціально-демографічна та правова характеристика суб’єкта кредитно-фінансових злочинів включає з’ясування наступних даних, більшість яких складають анкетні: прізвище, ім'я, по батькові, стать, вік, освіта, спеціальність (або професія), національність, рід занять, трудовий стаж, місце проживання, склад сім'ї, минула трудова, злочинна діяльність, судимість та інші. Вивчення етично-психологічної характеристики особистості суб’єкта фінансових злочинів має на меті встановлення його соціального стану, рівня свідомості, окремих рис вдачі, стійкості антигромадських поглядів, намірів, дійсних мотивів вчинення злочину у досліджуваній сфері. У зв'язку з цим важливо з'ясувати і встановити: – погляди на соціальні цінності, суспільне життя; – риси вдачі (пожадливість, користолюбство, ощадливість, честолюбство та інші.); – вольові якості (сила волі, самовладання, безхарактерність та інші.); – особливості емоційно-почуттєвої сфери (почуття пригніченості, страху, егоїзм, марнославство та інші.); – мотиви вчинення злочину: жадність, заздрість, задоволення потреб, важке матеріальне положення в сім'ї, бажання накопичити грошей на «чорний день», тощо; – спосіб життя суб’єкта досліджуваних злочинів: розгул, пияцтво, неробство, розваги, тощо; – минула злочинна діяльність, види вчинених злочинів та покарань за них, порядок звільнення з місць позбавлення волі, тощо; – посади, ставлення до службових обов'язків, взаємовідносини з членами трудового колективу, підлеглими особами та керівництвом. 172 Нарівні з вказаними етично-психологічними особливостями суб’єкта злочинів в сфері кредитно-фінансової діяльності можуть бути виявлені і деякі інші його якості та властивості. Вивчення суб’єкта вказаного складу злочинів нерозривно пов’язане з іншими елементами криміналістичної характеристики: способом, місцем і часом вчинення злочину, обставинами, що сприяли вчиненню злочину в кредитнофінансовій сфері. Посадове становище злочинця та його можливості, доступ до бюджетних кредитних коштів, інших видів кредиту і фінансової діяльності впливають на вибір ним способу злочину. У свою чергу, знання способу фінансового злочину визначає обсяг інформації як про вчинений злочин, так і про осіб, його що його вчинили; злочинних зв'язках, цілях і мотивах злочинного посягання на кредитно-фінансові кошти; про місце і час вчинення злочину; документи, що використовувалися при підготовці, вчиненні злочину, приховуванні слідів злочинної діяльності. Узагальнення слідчої, судової практики, соціологічні дослідження дозволили виділити коло суб'єктів злочинів у кредитно-фінансовій сфері, яких можна згрупувати відповідно до способів вчинення злочинів. У зв'язку з цим можна виділити п'ять груп суб'єктів злочинного посягання на кредитні, фінансові кошти. До першої групи потрібно відносити посадових осіб органів управління, які безпосередньо розподіляють бюджетні кредитні кошти, що виділяються урядом на реалізацію різних соціальних, економічних програм і що видаються у вигляді пільгових кредитів безпосереднім виконавцям цих програм. Вони наділені широкими повноваженнями за розподілом кредитів. І, як правило, в обстановці повної безконтрольності за їх розподілом, цільовим використанням та поверненням, вказані посадові особи привласнюють кредити або розбазарюють, або допускають розтрату, інші фінансові зловживання. Друга група суб'єктів злочинного посягання в кредитнофінансовій сфері – це розподільники бюджетних кредитів з числа посадових осіб виконавчих органів, міністерств, регіональних відділень фондів, тощо, які здійснюють подальший розподіл бюджетних коштів поміж користувачами кредитів. Для цього при вказаних виконавчих органах створюються комісії з кредитної політики, інші органи з аналогічними функціями. Посадові особи державних органів приймають розпорядження або рішення, в яких вказуються пріоритетні одержувачі кредитів, банки через які буде здійснюватися кредитування, приблизні розміри сум, що виділяються, гарантії повернення кредиту, плата за його користування, контроль за поверненням, цільовим використанням кредиту, основи застосування штрафних санкцій, тощо. Третя група суб'єктів злочинів у кредитно-фінансовій сфері – це одержувачі кредитних коштів. Їх можна поділити на шість підгруп. До першої підгрупи одержувачів кредитів – суб'єктів злочинного посягання на бюджетні кредитні кошти – відносяться одержувачі пільгових кредитів –це посадові особи – 173 – державних підприємств, комерційних банків, небанківських кредитно-фінансових установ. Вказані одержувачі пільгових кредитів з бюджетних коштів допускають наступні злочинні посягання: привласнення кредиту, його, розтрату, фінансове шахрайство, інші фінансові зловживання. До другої підгрупи одержувачів кредитів слід відносити громадян – суб'єктів підприємницької діяльності (фізичних осіб); до третьої підгрупи – засновників суб'єкта підприємницької діяльності; до четвертої підгрупи – власників суб'єкта підприємницької діяльності; до п'ятої підгрупи – посадових осіб суб'єкта підприємницької діяльності. Вказані одержувачі бюджетних кредитних коштів або привласнюють виділені їм кредитні кошти, або вчиняють різноманітні шахрайські дії з фінансовими ресурсами, або допускають інші корисливі порушення. До шостої підгрупи одержувачів кредитів, на нашу думку, відносяться організовані групи лжепідприємців. Вони добре знають рішення, постанови уряду і використовують їх у злочинній діяльності. Наприклад, про виділення централізованих кредитів на закупівлю ПММ при проведенні посівних робіт. Під виконання цього рішення лжепідприємці створюють комерційні фірми, які ніби будуть займатися поставкою ПММ для сільськогосподарських потреб. Керівники лжефірм по підроблених документах обгрунтовували кредитний запит і отримували кредити за пільговими ставками. Кредитні кошти зараховувалися на розрахункові рахунки створених шахраями лжефірм. Четверту групу суб’єктів злочинів в кредитно-фінансовій сфері складають посадові особи, службовці банківських установ. Так, посадові особи вказаних установ, вчинювали посягання на фінансові ресурси, шляхом використання банківських рахунків лжефірм, через які згодом вилучали гроші або незаконно видавали пільгові централізовані кредити за хабарі комерційним структурам. П'ята група суб'єктів – це кіберзлочинці, тобто електронні шахраї. Одні з них спеціалізуються у кримінальному посяганні на грошові кошти шляхом несанкціонованого проникнення в комп'ютерні мережі банківських установ, інші – з використанням пластикових платіжних документів. Комп’ютерні мережі мають більшість банківських установ. Розвиток систем електронних платежів, в тому числі через Інтернет, автоматизація різних процесів банківського документообігу дає все більше можливостей для отримання самої різної інформації і розширення сфери злочинної діяльності. Мотивація у електронних шахраїв буває різна. Найбільш поширена – це прагнення заволодіти грошовими коштами. Нерідко мотивом є помста керівнику банку, підприємства за звільнення або обмеження прав. Кіберзлочинцями стають найбільш кваліфіковані, банківські службовці, котрі мають певні права та доступ до комп’ютерних мереж. Зокрема, адміністратори автоматизованих систем, керівники, провідні фахівціпрограмісти відділів комп'ютеризації банківських установ, тощо. Однак не є виключенням вчинення розкрадання грошових 174 коштів з використанням комп'ютерних технологій хакерами – комп'ютерними зломщиками. Приведена класифікація суб’єктного складу злочинів в кредитно-банківській сфері не є вичерпною, як і способи вчинення злочинного посягання. З урахуванням приведеної класифікації суб'єктів злочинного посягання на кредитні, фінансові кошти, особливостей вказаних типів суб’єктів і способів вчинення ними злочинів слідчий будує методику і тактику розслідування. Список літератури: 1. Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. Горький, 1974. 2. Криминология. Под ред. В. И. Долговой. М., 1999. 3. Типология и классификация в социологических исследованиях. М., 1982. Надійшла до редколегії 03.01.02 О.А. Мартиненко КРИМІНОЛОГІЯ СЛУЖБОВИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ До недавнього часу увага вітчизняної кримінології була прикута здебільшого до вивчення особистості злочинців та правопорушників, природи злочинної поведінки, розробки програм профілактики за різними видами кримінальної активності. Належне місце у працях кримінологів посідали питання оптимізації законодавчої системи та системи кримінальної юстиції, оскільки саме вони встановлюють правові рамки, виходячи поза які індивід стає правопорушником та об’єктом кримінологічних досліджень. Разом з тим, розповсюдження у останнє десятиріччя випадків правопорушень у сфері діяльності правоохоронних органів, так само, як й становлення засад правового суспільства висуває також необхідність активного вивчення процесу професійної деформації особистості правоохоронців, суб’єктивних чинників протиправної поведінки працівників ОВС, діяльності правоохоронних органів як детермінаційного чинника посадової злочинності. Роботи М.І.Ануфрієва, В.С.Медведєва, С.А.Шалгунової, В.І.Щербини, виконані у цьому напрямку, зробили перші кроки щодо освітлення цієї досить закритої раніш тематики, проте питання теоретичного осмислення природи правопорушень в органах внутрішніх справ, створення кримінологічного портрету злочинця у сфері службової діяльності, кримінологічних засад реформування ОВС ще чекають на своїх дослідників. Слід завважити, що негативні явища вітчизняних правоохоронних органів здебільшого повторюють глобальні проблеми європейської правоохоронної діяльності 70-80-х років минулого сторіччя: випадки корупції та зловживання владою серед поліцейських; сплеск звинувачень проти поліції у расизмі та дискримінації; чисельні випадки масових заворушень та зріст злочинності; зневіра суспільства у можливостях поліції, мілітаризація поліцейської тактики та самоізоляція поліції від суспільства. І саме усвідомлення європейським суспільством – 175 – того факту, що «закон у дії» може значно відрізнятися від «закону у книгах» поставило діяльність правоохоронних органів у коло кримінологічних проблем. Органи внутрішніх справ країн СНД, на відміну від зарубіжних колег, зустрілися, у першу чергу, з проблемою профілактики фактів, пов’язаних з корупцією у правоохоронних органах – хабарництва, корисливих зв'язків з тіньовою економікою, прихованої підприємницької діяльності, неслужбових зв'язків з кримінальними колами, організованою злочинністю тощо [1, с.6]. В Україні, зокрема, кількісні показники правопорушень корисливої спрямованості серед працівників ОВС у 2-3 рази перебільшують показники насильницької злочинності [2, с.10]. Феномен корупції та правопорушень корисливої спрямованості через багатозначність своїх проявів є предметом чисельних міждисциплінарних досліджень, саме тому на сьогодні кримінологи не мають єдиної точки зору на причини корупції у правоохоронних органах. У Сполучених Штатах великої популярності набула теорія «гнилих яблук», згідно з якою корупція вражає поліцейські підрозділи як гусінь яблука – у довільному порядку, а випадки корупції серед поліцейських є поодинокими та не мають якоїсь логічної схеми розповсюдження. Теорія є дуже зручною (і в першу чергу для американських правоохоронців), оскільки дозволяє не заглиблюватися у суть цього складного явища, обмежуючись розглядом окремих випадків без широких узагальнень [3, с.265268]. Більш доцільним є підхід тих науковців, які розглядають механізм корупції як процес соціалізації особистості, коли новачки-поліцейські поступово залучаються до корупційних дій за допомогою старших колег, проходячи при цьому певні стадії моральної трансформації. На перших стадіях новачок набуває толерантності до вчинення незначних правопорушень з боку інших колег. Потім він звикає до надання йому дрібних послуг з боку власників магазинів та барів – безплатних напоїв, продуктів, знижок на товари. Далі йде поширення дій поліцейського, за які він отримує нелегальну платню від приватних осіб – додаткова охорона, сприяння в усуненні конкурентів, поблажливе ставлення до порушення деяких норм закону з боку цих осіб. Остання стадія характеризується перетворенням поліцейського з пасивного збирача хабарів на активного шукача нових джерел незаконних прибутків. Саме на цій стадії правоохоронець перестає бути таким, оскільки робить свідомий крок назустріч кооперації з організованою злочинністю і перетворюється на типового «продажного поліцейського» [4]. Дослідники, що зосередили увагу на умовах виникнення корупції, вважають, що у цьому винні специфічні умови поліцейської роботи. Перше місце при цьому посідає постійне активне запропонування хабара з боку правопорушників – від лихача-водія до представників мафії. На другому місці знаходиться відсутність постійного контролю за діями поліцейських з боку керівництва, оскільки під час служби вони, як правило, працюють поодинці або з напарником. На третє 176 місце ставиться інформаційний потік щодо засобів вчинення злочинів, в тому числі й корупційних. На думку вчених, саме ці умови активно сприяють професійній деформації правоохоронця й призводять до виникнення фактів корупції [5]. В межах традиційного для вітчизняних кримінологів системного підходу причини корупції розглядаються як сукупність та взаємодія трьох груп причин: загальних причин злочинності, причин посадових злочинів в ОВС та причин вчинення злочину конкретною особою. Виділено типи «умисного» та «вимушеного» типів хабарників, оцінено ступінь їх суспільної небезпечності. Серед мотиваційних чинників вказується жага накопичення, жадібність; прагнення до матеріального комфорту, бажання жити не «гірше від інших»; потреба в алкоголі, розвагах; матеріальна необхідність «службового характеру» (зустріч інспекторських комісій, придбання технічних засобів для службових цілей та ін.); особиста матеріальна необхідність (скрута, бідність); «процесуальна» мотивація – прагнення почуття ризику [6, с.8-9]. Якщо ж аналізувати надбання світової кримінології щодо пояснення природи злочинів правоохоронців іншого роду (перевищення службових повноважень, зловживання владою та неправомірне застосування табельної зброї), то розмаїття наукових поглядів можна об’єднати у три групи підходів: індивідуальний, культуральний та структурний. Індивідуальний підхід відстоює тезу щодо наявності у поліції людей переважно авторитарно-агресивного типу, яких у правоохоронній діяльності приваблює не тільки атрибути влади (форма, зброя та спецзасоби, окремий соціальний статус), але й можливість застосовувати владні повноваження щодо інших громадян [7]. При виникненні будь-якої спірної ситуації авторитарні особи прагнуть продемонструвати перевагу власної точки зору та наполягають на власному вирішенні ситуації, не зважаючи при цьому на формальні правила, здоровий глузд або на інтереси інших. Саме це тоталітарне прагнення поліцейських діяти агресивно та на власний розсуд пояснює чисельні випадки вчинення ними правопорушень. Власні дослідження автора також виявили феномен маскулінізації більшості жінок-правоохоронців та зростання агресивних видів їх поведінки. Агресивність як риса поведінки є вираженою вже у курсанток навчальних закладів МВС України, і з кожним роком її кількісні показники мають тенденцію до зростання. Одночасно збільшується кількість дівчат, у яких деякі види агресивності виражені максимально. І хоча агресивність у дівчат старших курсів не обов’язково знаходить свій вираз у діях та спілкуванні, але вона завжди присутня на підсвідомому рівні і стає пусковим механізмом у розвитку конфліктних ситуацій [8, с.205-213]. Чи є кандидати на службу у правоохоронні органи вже сформованими особистостями авторитарного типу, або авторитарність з’являється як результат соціальної адаптації до умов поліцейської роботи – питання у кримінології дискусійне, хоча феномен авторитарності логічніше пояснюється саме з останньої позиції [9, c.1-11]. – 177 – Негативний вплив неформальної поліцейської культури на особистість окремо узятого правоохоронця складає суть культурального підходу. Початок його був покладений книгою британського соціолога М.Бентона «Поліцейський у суспільстві». Робота М.Бентона не тільки окреслила необхідність формального та неформального контролю за діями поліції, але й виділила такі базові характеристики поліцейської спільноти, як підозрілість, внутрішня солідарність, соціальна ізоляція та консерватизм [10]. Підозрілість бере свій початок від робочих умов службової діяльності поліцейських. Контактуючи здебільшого з представниками маргінальних прошарків, а також діючи в умовах до- або постзлочинної ситуації, поліцейські навчаються вбачати серед оточуючих свідка, співучасника або виконавця злочину. Необхідна як професійна риса, підозрілість згодом переноситься на процес спілкування із звичайними громадянами у нейтральних ситуаціях, що призводить до випадків упередженої та дискримінаційної поведінки. Внутрішня солідарність та соціальна ізоляція є факторами взаємопов’язаними. Солідарність виникає внаслідок спільного несення служби в умовах підвищеного ризику. Соціальна ж ізоляція є скоріше результатом організаційних аспектів поліцейської роботи (нічні та добові чергування, робота у вихідні та святкові дні, термінові виклики на місце пригоди), які часто не дозволяють поліцейським підтримувати звичайні соціальні контакти із знайомими, які належать до інших категорій населення. Причиною ізоляції є також постійна необхідність зберігати певну дистанцію у спілкуванні з громадянами в інтересах підтримки об’єктивного та неупередженого іміджу правоохоронця. Як солідарність може стати одним із засобів приховування поліцейськими неправомірних дій своїх колег, так й соціальна ізоляція може породжувати у поліції хибні та упереджені стереотипи щодо населення, що згодом стають за основу дискримінаційної поведінки. Консерватизм поліції більш проявляється у моральному та соціальному аспектах, аніж у політичному. Функція охорони правопорядку та застосування закону за своєю природою вимагає від поліції об’єктивних та виважених дій, що на рівні конкретного правоохоронця закріплюється у більш консервативному, стриманому стилю поведінки на відзнаку від рядових громадян. Свою негативну роль консерватизм може відігравати у відсутності активності та оперативного ризику при розв’язанні ситуацій, що не терплять зволікання. Американські кримінологи розвинули запропоновану М.Бентоном схему розуміння особистісних рис поліцейського, додавши до переліку базових рис расизм та мачизм як детермінанти можливих поліцейських правопорушень [11, c.109121]. Проте такі негативні особливості, як расизм, у останній час блокуються збільшенням питомої ваги представників етнічних меншин серед поліцейських та підвищенням ефективності поліцейського реагування на звернення етнічних меншин по допомогу. 178 Структурний підхід як основну детермінанту службової злочинності у поліції розглядає організаційні недоліки та нормативну невизначеність правоохоронної діяльності. Прихильники цього напрямку вказують на наявність чисельних положень у поліцейських статутах та інструкціях, які окреслюють лише загальний порядок дій поліцейського у спірних ситуаціях. Одночасно повсякденна діяльність пропонує значно більше нестандартних ситуацій, аніж це взагалі можливо передбачити за допомогою інструкцій. І саме через цю організаційну невизначеність рядовий поліцейський не в змозі щодня втілювати вимоги закону. До цього слід додати, що у реальній діяльності поліцейський часто навіть не має фізичної змоги реагувати належним чином на кожний випадок, який підпадає під визначення правопорушення. Розбіжність між поліцейською практикою та її правовими рамками прихильники структурного підходу пропонують звести до бажаного мінімуму за рахунок посилення регулятивних норм правоохоронної діяльності. Одночасно робляться спроби максимально ясного та простого викладення означених норм та вимог закону в офіційних документах. Такі заходи, на думку кримінологів, мають позбавити поліцію ситуацій, коли норми закони є неясними або можуть трактуватися двояко. Навіть недбалий та цинічний поліцейський, вважають вони, потрапивши у обстановку, коли уся службова діяльність чітко врегульована законодавчо та організаційно, має ефективну систему контролю та реагування на проступки, буде вчиняти мінімальну кількість зловживань у повсякденній роботі [12, c.1012-1014]. Звертаючись до власного історичного досвіду, ми можемо вказати на існування розвиненої системи правового контролю поліцейської діяльності ще за часів царської Росії. «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1885 року, наприклад, передбачало майже всі дії чиновників, що відхилялись від букви закону та містили загрозу виникнення корупції. У правовій теорії розрізнялися навіть два види хабарництва – «мздоимство» та «лихоимство» (мовою оригіналу); для кожної вірогідної ситуації отримання хабара малася відповідна стаття «Уложения... » [13]. Проте це не стримало зростання рівня правопорушень серед поліцейських та судових чиновників, оскільки у Росії на той час був відсутній такий важливий засіб попередження, як незалежний громадський контроль за діями правоохоронців. Сучасна європейська практика реформування поліції передбачає наявність не тільки внутрішньої системи контролю за дисципліною та законністю, але й активну взаємодію з громадськими об’єднаннями, що мають на меті здійснення суспільного (зовнішнього) контролю за діяльністю поліції. Останнє положення, проте, ще й досі викликає протест у прихильників «поліцейського порядку», чиї погляди на незалежність поліції свого часу найяскравіше були висловлені лордом Денінгом, який наголошував у своїй промові: «Констебль не є слуга кожного, але є слугою виключно Закону. Ані міністр, ані начальник, ані хто не має права вказувати констеблю – – 179 – повинен він або неповинен патрулювати те чи інше місце; повинен він або неповинен затримувати ту чи іншу людину. Бо на ньому лежить відповідальність перед самим Законом і тільки він відповідає перед Законом за його суворе дотримання» [14, c.136]. Звичайно, наведене висловлювання за своїм змістом є далеким від юридичної грамотності, але воно корисне для розуміння того, які зашкарублі стереотипи мали долати європейці при розбудові власних правоохоронних систем. Слід сподіватися, що викладений автором огляд кримінологічної науки стосовно проблем розвитку органів внутрішніх справ буде сприяти становленню самостійного розділу вітчизняних кримінологічних досліджень та подальшому реформуванню системи правоохоронних органів в цілому. Список літератури: 1. Состояние служебной дисциплины в ОВД и меры по ее укреплению. Науч.обзор. М., 1996. 2. Соціальнопсихологічний аналіз дисципліни в адміністративній службі міліції: Науково-практичний посібник / За заг. ред. проф. Бандурки О.М. Х., 1998. 3. Samuel Walker, The Police in America: an introduction. New York: McGraw-Hill, 2nd ed., 1992. 4. Lawrence W. Sherman, ed., Police Corruption: A Sociological Perspective. Garden City, NY: Anchor Books, 1974. 5. Herman Goldstein, Police Corruption: A Perspective on its Nature and Control. Washington, DC: The Police Foundation, 1975. 6. Шалгунова С.А. Кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження хабарництва серед співробітників органів внутрішніх справ. Автореф.дис. … канд.юрид.наук. К., 1999. 7. Sedley, S., 'The Uniformed Mind', in J. Baxter and L. Koffman, ed., The Police: The Constitution and the Community. London: Professional Books, 1985. 8. Мартиненко О.А. Проблеми професійного становлення жінок в системі правоохоронних органів // Вісник Луганського ін-ту внутр.справ, 1998, № 4. 9. Colman , A. and German, L., 'Conservatism, Dogmatism and Authoritananism Amongst British Police Officers', Sociology, 16, 1982. 10. Banton M., The Policeman in the Community. London: Tavistock, 1964. 11. Holdaway, S., 'Culture, Race and Policy: Some Themes of the Sociology of the Police', Policing and Society, 5, 1995. 12. The Oxford Handbook of Criminology. Oxford: Oxford University Press, 1997. 13. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 Изд.18, доп. СПб, 1915. 14. R.v. Metropolitan Police Commissioner, ed. Blackburn, 1968. Надійшла до редколегії 28.12.01 М.І. Іншин РОЛЬ, МЕТА ТА МІСЦЕ СИСТЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ КАДРОВОГО ПЕРСОНАЛУ ДЛЯ ОВС Концепцією адміністративної реформи в Україні, Комплексною програмою вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції [1] визначені основні положення нової моделі державного управління в органах внутрішніх справ на засадах і в умовах реалізації конституційних засад демократичної, правової, соціальної держави та формування громадянського суспільства [2]. В цьому ключі пріоритетного значення набуває проблема кадрового забезпечення органів, структур та підрозділів системи Міністерства внутрішніх справ висококваліфікованими і компетентними фахівцями 180 правоохоронної справи, здатними ефективно працювати в сфері захисту й забезпечення прав, свобод та інтересів людини і громадянина, їх об’єднань та організацій. «Сьогодні немає фактично жодного питання організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яке б не було пов’язане з професіоналізмом та компетенцією службовців. Проведення адміністративної реформи, формування на сучасних засадах механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби фактично пов’язані з професійною підготовкою кадрів, якісним удосконаленням системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців»[3, с.193]. З позиції демократизації суспільства, розбудови правової держави в Україні очевидним є той факт, що без подальшого реформування державної служби в органах внутрішніх справ, забезпечення високого професійного рівня знань, вмінь та навичок осіб рядового і начальницького складу не можливе подальше підвищення ефективності їх служби та праці. Саме тому удосконалення системи професійної підготовки працівників органів, структур та підрозділів внутрішніх справ безпосередньо пов’язане із становленням державної служби в даній складовій системи органів виконавчої влади. В цьому контексті явища «професійна підготовка працівників органів внутрішніх справ»та «державна служба в цих органах»хоча й мають різнопорядковий характер, але тісно пов’язані поміж собою, що й дає змогу стверджувати: ефективність реформування державної служби в органах системи Міністерства внутрішніх справ України прямо залежить від якості функціонування відомчої професійної підготовки осіб рядового та начальницького складу. У зв’язку з цим найважливішим елементом кадрового забезпечення державної служби в органах внутрішніх справ є якісно нове вирішення завдань професійної підготовки їх особового складу, безперервного професійного зростання персоналу тих чи інших органів чи підрозділів, переборення існуючого протиріччя між рівнем професійної компетентності працівників та сучасними вимогами до них. Необхідно не лише відновити, підвищити престиж науки, освіти та виховання в органах, структурах та підрозділах внутрішніх справ, але й забезпечити їх реальну участь в подальшому удосконаленні процесу функціонування останніх. Справедливо з цього приводу зазначається в одному з російських навчально-методичних посібників: «Проблема професійного розвитку кадрів апарату державних органів, забезпечення професійного росту, стимулювання якості і ефективності їх праці сьогодні стала однією з центральних в реалізації державної кадрової політики» [4, с.137]. Важливість проблеми професійної підготовки працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ та, як наслідок, професійного розвитку їх особового складу, забезпечення професійного зростання осіб рядового та начальницького складу, підвищення ефективності службово-трудової діяльності останніх обумовлена як мінімум п’ятьма факторами. По-перше, необхідністю переборення певних кризових, дезорганізаційних явищ, які останнім часом виникли в сфері управлінської діяльності, здійснюваної в органах, структурах та підрозділах – 181 – внутрішніх справ України, відчутного зниження службовотрудової дисципліни в цих органах, однією з причин якого стало зниження професіоналізму осіб рядового і начальницького складу. По-друге, потребою прискорення організації й забезпечення ефективного функціонування державної служби в органах системи Міністерства внутрішніх справ як професійної діяльності. Це посилюється особливо сьогодні, коли інтенсивно йде процес зміни характеру й змісту службово-трудової діяльності працівників органів та структур національної правоохоронної системи, поглиблення професійної спеціалізації відповідної державної служби. Звідси, якісне укріплення практичних, наукових, освітянських структурних елементів органів внутрішніх справ можливе, перш за все, на підставі підвищення професіоналізму їх працівників. По-третє, актуальністю утвердження системного, свідомо організованого забезпечення послідовності включення людей в сферу професіоналізації державної служби в органах внутрішніх справ, проходження останньою певних етапів індивідуальної професіоналізації (відбір, адаптація, професійно-кваліфікаційне та службове просування), що дозволяє найбільш раціонально використовувати здібності осіб рядового та начальницького складу. По-четверте, тим, що державні службовці, за умов скорочення штату в органах внутрішніх справ, вперше відчули себе на ринку праці, де саме високий професіоналізм робить їх конкурентноздатними, надає можливість найбільш вигідно «продати» себе державі як роботодавцю. Це має втілення у бажанні не тільки слугувати суспільству, але й добре заробляти, забезпечувати гарантії своєї зайнятості, реалізації службової кар’єри. Саме сучасний рівень професіоналізму робить їх здатними витримати конкуренцію, забезпечити успішне кар’єрне зростання. По-п’яте, об’єктивною вимогою глибокого розуміння того, що людські ресурси, професійно-кваліфікаційні кадри, в тому числі державні службовці органів системи Міністерства внутрішніх справ, є одним з стратегічних ресурсів країни, а їх раціональне використання відноситься до найважливіших завдань забезпечення національної безпеки. Без вироблення й врахування стратегії відродження України та реформування органів внутрішніх справ, без визначення цілей, пріоритетів і завдань кадрової політики в цих органах неможливо виробити стратегію і тактику професійної підготовки осіб рядового та начальницького складу. На новому етапі розвитку суспільства та реорганізації органів системи Міністерства внутрішніх справ визначилась потреба у працівниках нової генерації – професійних захисниках прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. Саме тому важливо в теоретичному плані усвідомити природу і сутність стратегії професійної підготовки осіб рядового та начальницького складу, установити нові підходи до визначення змісту їх професіоналізму, умов, етапів і технологій професіоналізації особового складу, до оцінки службовотрудових якостей досліджуваної категорії державних службовців, розкриття професійного розвитку останніх як основи їх посадового просування та підвищення відповідної правозахисної і правозабезпечуючої службово-трудової 182 діяльності. Це дозволить визначити шляхи удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів, структур і підрозділів внутрішніх справ України, адже, як вказує В.Б. Авер’янов, «вони обумовлені, насамперед, стратегією та змістом реформ і перетворень, в котрих все більше підвищується роль особистісного фактору, наукових знань, професіоналізму та компетентності кадрів державного апарату». В той же час, продовжує вчений, необхідно змінити досить складну кадрову ситуацію в державному апараті, коли в силу відомих причин суттєво знизився престиж державної служби та, як наслідок, рівень професійної компетенції [3, с. 193]. Функціонування діючої системи професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ має суттєві вади, що прямо позначається на рівні ефективності діяльності даної складової національної правоохоронної системи та її особового складу. Так, наприклад, незважаючи на те, що у 1999-2000 рр. вищими навчальними закладами Міністерства внутрішніх справ України було випущено 9095 випускників, із яких 4910 осіб денної форми навчання і 4185 – заочної, з цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин продовжується відтік кваліфікованих кадрів. Питома вага кадрів з юридичною освітою зменшилась по міліції з 42,6 до 42,2 (- 0,4) відсотків, дільничних інспекторів міліції з 39, 4 до 39,2 (-0,2) відсотків, працівників слідства з 62,7 до 61,6 (- 1,1). Найбільш суттєве зниження питомої ваги працівників з юридичною освітою відбулося в Київській області (- 4,0 %), Луганській (- 2,6%), Одеській (-1,7%), Сумській (-0,8%), Черкаській (- 1,0%) та Одеській залізниці (3,3%). По територіальних і транспортних управліннях міністерства відсоток фахівців з юридичною освітою складав 38,9 %, у Київській області він дорівнював – 32,0 %, у Луганській – 29,2 %, Одеській – 38,0%, Сумській – 27,8%, Черкаській – 33,1 %. В той же час на неналежному рівні залишається якість організації професійної підготовки особового складу. Не зважаючи на вказівки й вимоги колегії керівництва Міністерства внутрішніх справ про підвищення рівня професіоналізму та пріоритету безпеки працівників при виконанні службових обов’язків та діях в екстремальних ситуаціях, стан справ, у цьому напрямку не поліпшився. Навчання не носить практичної спрямованості. Не відпрацьовується тактика дій особового складу в екстремальних ситуаціях, по затриманню правопорушників та злочинців, порядку застосування в цих ситуаціях спеціальних засобів і табельної вогнепальної зброї. Як зазначено в аналітичній довідці про стан роботи з кадрового забезпечення оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ України та рейтингової оцінки діяльності кадрових апаратів регіональних і транспортних управлінь МВС України у І півріччі 2000 р., окремі керівники служб та міськрайлінорганів не беруть участі в навчанні підлеглих, від цієї роботи самоусунулись. Наприклад, таке становище було виявлено в Іллічівському МВ, Суворовському, Саратовському РВ УМВС Одеської області, в Євпаторійському та Алуштинському МВ, Центральному РВ ГУМВС України в Криму. Водночас, останні перевірки, проведені МВС України в ЛВВС морпорту – 183 – «Бердянськ», річпорту «Запоріжжя» в УМВС Запорізької області, морпорту «Керч», Роздольненському РВ ГУМВС в Криму, Іллічівському МВ, Саратському РВ УМВС в Одеській області виявили факти непроведення тренувань за оперативними планами. Незважаючи на те, що професіоналізм, повага до людей, чесність і відданість справі, загальна культура і особистий приклад поведінки є обов’язковими складовими авторитету працівника міліції, зазначається в Комплексній програмі вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції, в органах внутрішніх справ ще мають місце непоодинокі випадки порушення законності, допускається зловживання владою, приниження гідності і обмеження прав людей, не кожний працівник є взірцем ввічливості й тактовності, високої культури при зверненні до громадян, чуйності та уважності, неупередженого ставлення до осіб, які схибили на життєвому шляху. Відсутність самокритики, невміння правильно оцінити прорахунки і своєчасно усунути наявні недоліки часто призводять до небажаних, а то й непоправимих наслідків. У службовій діяльності багатьох керівників різних рівнів ще не стали нормою повсякденне виховання в підлеглих високої правосвідомості, гостре реагування на факти грубощів, зневажливого ставлення до громадян, сувора оцінка порушень закону. Природно, що населення здебільшого негативно відгукується про діяльність органів, структур та підрозділів внутрішніх справ. Наприклад, за даними Центру громадських зв’язків МВС України, діяльність міліції по боротьбі зі злочинністю оцінюється як добра 9-10 % громадян, як задовільна – 38-40%, незадовільна – 37-40% громадян. Також, зпоміж опитаних 38% вказують на те, що образ міліціонера за останні роки не змінився або навіть погіршився – 20 %. Знову ж таки відзначається, що окремим працівникам міліції притаманні зловживання посадовим становищем, невжиття належних заходів до правопорушників, байдужість, непрофесіоналізм. Подібне ставлення до працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ України підсилює безпідставна, помилкова орієнтація окремих служб на широке застосування адміністративних санкцій. Наприклад, у 1998 р. таких стягнень зазнали понад 17 млн. громадян. Звісно, це формує небажання співпрацювати з органами внутрішніх справ, поширює випадки неповідомлення про правопорушення, сприяє латентності злочинності і тим перешкоджає адекватному реагуванню на зміни в криміногенній ситуації. За цих обставин кадрове забезпечення органів, структур та підрозділів внутрішніх справ потребує докорінних змін, і перш за все в напрямку поліпшення професійної системи підготовки кадрів. «Реформування та перебудова діяльності міліції потребує не тільки реорганізації її структури, але й зміни системи дійсних орієнтацій та ставлення працівників ОВС до своєї службової діяльності. Виконання цього завдання неможливе без якісної підготовки спеціалістів, фахівців високого класу. Результативність та ефективність виконання завдання пов’язані, передусім, з кадровим потенціалом органів внутрішніх справ, а саме відбором, підготовкою та перепідготовкою працівників органів внутрішніх 184 справ. Коли ми говоримо про результативність, то, перш за все, ми маємо на увазі повноту та ступінь наближення до запланованих кінцевих результатів державновладних повноважень підготовки фахівців. Ефективність ми пов’язуємо із співвідношеннями кінцевих та проміжних результатів з витратами (інтелектуальними, організаційними, матеріальними)» [5, с.29]. Як вже зазначалось, курс на відповідність кваліфікації осіб рядового і начальницького складу сучасним потребам соціально-економічного розвитку держави, громадянського суспільства, позитивну стабілізацію кадрів органів, структур та підрозділів внутрішніх справ, зміцнення якісного складу останніх, виконання нормативно встановленої вимоги про наявність відповідної професійної підготовки досліджуваної категорії державних службовців обумовлюють необхідність професійного навчання працівників, якісного удосконалення системи їх підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації. Незважаючи на всі складнощі перехідного періоду, в останні роки стала більш активною та послідовною робота спеціально уповноважених органів Міністерства внутрішніх справ з формування системи професійного навчанні осіб рядового і начальницького складу. Так, за період 1994-2000 років було прийнято низку наказів та розпоряджень МВС України, спрямованих на створення цієї системи. З впевненістю можна констатувати, що в цих документах закладені основні засади єдиної кадрової політики у сфері професійної підготовки працівників органів, структур та підрозділів внутрішніх справ, зокрема з питань підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації особового складу. Сьогодні в основному сформована нормативно-правова база, що регулює діяльність відомчих навчальних закладів. Наприклад, за цей короткий проміжок часу було створено систему профілізованих вищих навчальних закладів у містах Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Херсоні, Чернігові, Черкасах, Івано-Франківську. В них, на відміну від цивільних навчальних закладів, відбувається предметна кадрова підготовка для конкретних сфер діяльності органів внутрішніх справ України з широким спектром спеціальностей: правознавство, управління в сфері правопорядку, правоохоронна діяльність, військово-юридична діяльність, кримінально-процесуальна діяльність, криміналістична експертиза, кримінально-виконавча діяльність, фінанси і кредит, соціальна робота, практична психологія. Причому деякі напрямки підготовки фахівців за вимогами замовників зумовили необхідність поєднання знань, умінь і навичок одночасно з декількох спеціальностей. Зокрема, Національний університет внутрішніх справ, Національна академія внутрішніх справ, Запорізький юридичний інститут готують фахівців за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Фахівців за спеціальністю «Управління у сфері правопорядку» готує Національна академія внутрішніх справ, за спеціальністю «Криміналістична експертиза» – Донецький інститут внутрішніх справ, «Кримінально-процесуальна діяльність» – Запорізький юридичний інститут, «Кримінально-виконавча діяльність» – – 185 – Львівський інститут, «Практична психологія» і «Військовоюридична діяльність» – Київський інститут внутрішніх справ. Широке коло спеціальностей покликаний надавати Національний університет внутрішніх справ, а саме «Правознавство», «Фінанси і кредит», «Облік і аудит», «Практична психологія», «Соціальна робота». Метою відомчої системи професійної підготовки кадрового персоналу для органів системи Міністерства внутрішніх справ є забезпечення високого професіоналізму осіб рядового і начальницького складу, здатних найбільш ефективно забезпечувати вирішення завдань щодо захисту й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. Одночасно ця система має дозволити кожному працівнику органів внутрішніх справ реалізувати право на збагачення знань, професійних навичок і вмінь, реалізацію власних інтересів, особистої службово-трудової кар’єри, інтелектуального розвитку особистості. Обов’язково слід з’ясувати, що вкладається в поняття модель спеціаліста, фахівця органів, структур та підрозділів внутрішніх справ, як кінцеву мету функціонування відомчої системи професійної підготовки. Взагалі термін «модель» використовується в двох значеннях. Перше стосується найбільш характерних властивостей оригіналу, отриманих у процесі його вивчення, тобто змістовної схеми того чи іншого проекту. Друге характеризує штучно створене для вивчення явище, процес, ситуацію предметів, що замінює оригінал, вивчення якого з певних причин неможливе. Водночас поняття «спеціаліст» слід трактувати наступним чином: це людина, здатна отримувати запропоновані результати в процесі трудової діяльності на основі використання знань, умінь, навичок, властивостей особистості, забезпечуючи при цьому ефективність діяльності не нижче нормативно фіксованого рівня. Є декілька підходів, присвячених даній проблемі. По-перше, це випадки, у яких на перше місце ставляться характеристики, що описують діяльність спеціаліста. В них розглядається набір найбільш істотних завдань, котрі розв’язує фахівець у своїй діяльності: засоби, за допомогою яких вирішуються завдання та здійснюється діяльність; функції – узагальнені характеристики основних обов’язків, що визначаються вимогами професій; шляхи вирішення, які використовує спеціаліст при розв’язанні проблем. По-друге, коли мова йде про модель спеціаліста, маються на увазі його знання, якими він оперує у своїй діяльності; уміння, навички чи засоби, за допомогою яких досягається результат діяльності; властивості особистості, тобто її індивідуально-типові характеристики, що забезпечують успішність професійної діяльності. По-третє, – це підходи, у яких на першу позицію ставляться вимоги, що характеризують робоче місце фахівця залежно від системи його функціонування. Вбачається логічним і виваженим такий загальний підхід до визначення моделі спеціаліста, фахівця органів внутрішніх справ, як кінцевої мети підготовки, коли будуть поєднаними всі три аспекти даної проблематики. Беззаперечно, для того, щоб система професійної підготовки персоналу для органів, структур 186 та підрозділів внутрішніх справ була ефективною й відповідала своєму призначенню учасника навчально-виховного процесу, необхідно знати не лише те, які знання повинна мати врештірешт особа рядового або начальницького складу, але й основні характеристики майбутнього її робочого місця та відповідної правоохоронної чи правозабезпечуючої діяльності. Звичайно, якщо такі моделі будуть розроблені щодо кожної категорії працівників органів Міністерства внутрішніх справ та закріплені нормативно, це значно підвищить якість і цілеспрямованість функціонування відомчої системи професійної підготовки. Розробка таких спеціальних моделей спеціаліста щодо кожної категорії державних службовців органів внутрішніх справ повинна базуватись на загальних вимогах, необхідних для службово-трудової діяльності кожної особи рядового чи начальницького складу. Сьогодні до таких, зокрема, слід віднести: володіння усіма фундаментальними та професійноорієнтованими дисциплінами, особливо у галузі права; творче оцінювання суспільних та економічних процесів; участь у реалізації завдань, які стоять перед державою, громадянським суспільством та органами системи Міністерства внутрішніх справ; вміння приймати науково обгрунтовані рішення; поєднувати високий професійний рівень з моральністю і культурою володіння сучасним мисленням, здібністю до ділового спілкування; прагнення до істини, до торжества справедливості, професійну гордість та етику; добру пам’ять, уяву, мислення, загальний та спеціальний інтелект, зібраність, цілеспрямованість, комунікативність, спостережливість, цікавість, високу орієнтованість. В той же час, відомча системи професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ не існує ізольовано – вона є органічною складовою національної освіти Принципи, цілі і завдання професійної підготовки Міністерства внутрішніх справ України багато в чому визначаються засадами побудови, функціонування й розвитку національної системи освіти взагалі. Освіта будь-якої країни відбиває найголовніші її цивілізаційнокультурні ознаки та особливості наявного історичного моменту, забезпечуючи поєднання національних традицій з релевантними інноваціями – як виробленими в середині неї, так і запозичені ззовні, зі скарбниці вселюдського досвіду. На цій підставах національна система освіти має забезпечувати безперервність поступу країни, здійснювати ефективну соціалізацію та професійну підготовку молоді до життєдіяльності у світі, який постійно ускладнює